Живокіст лікарський

---

Живокіст лікарський
(Symphytum officinale L.)

---

ЖИВОКÍСТ ЛІКА́РСЬКИЙ; окопник лекарственный.

Symphytum officinale — багаторічна трав’яниста шорсткощетиниста рослина родини шорстколистих. Має коротке кореневище з грубим (угорі — до 2 см завтовшки) м’ясистим гілчастим чорно-бурим коренем. Стебло прямостояче, 50-100 см заввишки, розгалужене, внизу гранчасте, вгорі — крилате від збіжного листя. Листки чергові, на нижній поверхні вкриті сіткою жилок; приземні й нижні стеблові листки — з черешками, яйцевидно-ланцетні або видовженоланцетні; решта стеблових листків — сидячі, ланцетні, гострі, збіжні. Квітки правильні, пониклі, зібрані завійками на верхівці стебла́ та гілок; віночок фіалковий або брудно-пурпуровий, рідко — білий, трубчасто-дзвониковидний, з 5 короткими лопатями на краю́. Плід сухий, розпадається на 4 горішки. Цвіте́ з червня до вересня.

Поширення. Росте у вільшняках, на берегах річок, вологих луках по всій території України.

Заготівля і зберігання. Для виготовлення ліків використовують корені рослини (Radix Symphyti). Збирають їх восени, добре очищають від землí, ріжуть на куски 15-20 см і миють. Після видалення ушкоджених частин корені розщеплюють уздовж, іще раз споліскують водою і сушать під накриттям на вільному повітрі, на горищі або в сушарці при температурі 30-40°. При повільному сушінні корені всередині буріють і стають непридатними до вживання. Сухої сировини́ виходить 18%. Строк придатності — 3 ро́ки. Рослина неофіцинальна.

Хімічний склад. Коріння живокосту лікарського містить 0,2-0,8% алкалоїдів (лазіокарпін, циноглосин, алантоїн), дигалову кислоту, дубильні й слизисті речови́ни, аспарагін (1-3%), холін, крохмаль, цукри, ефірну олію, невивчений глікозид та інші речови́ни.

Фармакологічні властивості і використання. Основними діючими речовинами кореня живокосту лікарського є алантоїн, слизисті й дубильні речови́ни. Вони зумовлюють протизапальний, обволікаючий і такий, що̀ стимулює проліферацію клітин, вплив на організм. Є відомості про антипухлинну активність рослини. В минулому офіцинальна вітчизняна медицина використовувала живокіст лікарський при шлунково-кишкових розладах та як пом’якшувальний засіб при кашлі. В народній медицині рослину використовують при переломі кісток і пораненнях, виразці гомілки, при запальних процесах у шлунку й кишках, виразковій хворобі шлунка й дванадцятипалої кишки, хворобах нирок, туберкульозі легень, кашлі, бронхіті й тривкій діареї, для поліпшення обміну речовин, при фурункулах, виразках і абсцесах. Зовнішньо рослину використовують у всіх випадках, коли треба прискорити загоєння: при стоматиті, інфекційних тріщинах куточків рота, гнійничкових висипах (Impetigo contagiosa), запрілості (Intertrigo), тріщинах шкіри (Rhagades), трофічних виразках тощо.

Лікарські форми й застосування.

ВНУТРІШНЬО — відвар коріння (10 г сировини́ на 200 мл окропу) по десертній ложці через кожні 2 години; настій коріння (2 чайні ложки сировини́ настоюють 8 годин на 300 мл холодної кип’яченої води́, одержаний настій зливають, сировину вдруге заливають 200 мл окропу, через 10 хвилин проціджують і змішують обидві порції) по 500 мл за день, ковтками; настойку коріння (1 частина сировини́ на 5 частин 40%-го спирту) по 20-40 крапель 4-5 раз на день; дві столові ложки суміші коріння живокосту лікарського, листя м’яти перцевої (по 50 г), коріння солодки голої, валеріани лікарської, трави́ хвоща польового й листя меліси лікарської (по 25 г) настоюють 1 годину на двох склянках окропу, проціджують і п’ють по півсклянки 4 рази на день при виразці дванадцятипалої кишки; дві столові ложки суміші коріння живокосту лікарського й цикорію дикого, трави́ звіробою звичайного, хвоща польового, нагідок лікарських і споришу звичайного, листя подорожника великого (по 40 г) варять у 500 мл води́ 5 хвилин, проціджують і п’ють по півсклянки 4 рази на день при виразці шлунка.

ЗОВНІШНЬО — настій коріння (10 г сировини́ на 200 мл окропу, варять 10 хвилин, охолоджують, проціджують) для полоскання, промивання, примочок і спринцювань; свіжий сік або мазь із коріння (свіжий потовчений корінь змішують з розігрітим свинячим жиром у рівних частинах) для змащування уражених ділянок шкіри. Щодо отруйності рослини існують дві протилежні ду́мки¹.

---

SYMPHYTUM OFFICINALE L. — ЖИВОКІСТ ЛІКАРСЬКИЙ.

Російська назва — окопник лекарственный.

Багаторічна трав’яниста рослина з родини шорстколистих заввишки 100 см.

Стебло товсте, пряме, угорі крислате завдяки розлогим листкам. Вся рослина з цупкими волосками. Корінь товстий, гіллястий, зовні чорний, а всередині білий, крихкий, нерівний при зламі, на смак — терпко-липкий. Квітки зібрані в пониклі під листочками закрутки. Віночки їх брудно-пурпурові, іноді з відвернутими назовні зубцями. Росте на вологих луках, поблизу канав і струмків, на торф’яно-мінеральних ґрунтах. Живокіст поширений майже по всій території європейської частини [колишнього] Радянського Союзу і зокрема в Україні.

Сировина. З лікувальною метою використовують корені та кореневища живокосту лікарського. Їх викопують восени, старанно відмивають від землí, ріжуть на дрібні кусочки й сушать при температурі 40°С. Зберігають висушену сировину в паперових мішках або закритих дерев’яних коробках.

Для медичного використання рослина не заготовлюється.

Хімічний склад. Корені живокосту лікарського містять алкалоїди циноглосин та циноглософін; глюкоалкалоїд консолідин; геліосупин, що̀ є складним ефіром геліотридину, макротомінової та ангелікової кислот; у невеликій кількості дубильні речови́ни; гірку́ речовину циноглосоїдин; барвну речовину; смо́ли. Найціннішою складовою частиною його є глікосилдіуреїд алантоїн. В надземній частині рослини містяться алкалоїди (0,24%), геліосупин, ефірна олія (0,1%), холін, смо́ли та інші речови́ни.

Дія: протизапальна, ранозагоювальна.

Фармакологічні властивості і застосування в медицині. Основна дія живокосту пов’язана з наявністю в ньому алантоїну — сполуки, що̀ утворюється при розпаді сечової кислоти́ в організмі лише деяких тварин. Алантоїн є субстанцією, яка стимулює розвиток клітин та прискорює їх поділ (проліферацію). Під його впливом ушкоджені тканини швидше відновлюють епітеліальний покрив; у ранах та виразках виникають грануляції, а регенерація настає навіть там, де процеси некрозу досягли глибоких шарів. Досить активно алантоїн діє на слизові оболонки шлунка і кишок (особливо шлунка). Клінічні спостереження показали, що екстракти кореня живокосту при пероральному введені сприяють регенерації слизової оболонки шлунка у випадках ерозивних змін, припиняють або послаблюють процес атрофії у людей похилого віку. Слизисті сполуки рослини мають здатність обволікати шкіру й слизові оболонки та захищати їх від дії шкідливих чинників зовнішнього середовища, а дубильні речови́ни діють як антибактеріальні засоби.

Отже, живокіст лікарський виявляє багатогранний синергічний вплив на живий організм: протизапальний, обволікаючий та стимулюючий проліферацію клітин. Ця речовина не токсична ні для людини, ні для тварин. Встановлено, що алкалоїди, які містяться в коренях живокосту, не мають лікувальної дії, хоча у тварин помічено незначний депресивний вплив їх на центральну нервову систему.

Препарати коренів живокосту лікарського рідко застосовують самостійно [? порівн. з текстом, наведеним нижче], частіше їх використовують у суміші з препаратами інших рослин. Екстракти кореня живокосту входять до скла́ду багатьох ліків, зокрема алантоїн — до скла́ду мазей та лініментів. Відвар кореня рослини вживають при запальних процесах у шлунку та кишках, коли настає різка гіперемія та набряк слизових оболонок, і навіть тоді, коли виникають атрофічні змíни слизової оболонки шлунка (у людей похилого віку). Досить ефективний він при виразковій хворобі шлунка та дванадцятипалої кишки. Сиропи живокосту вживають при запаленні слизової оболонки рота (особливо у дітей), горла та гортані.

Особливо широко застосовують живокіст лікарський у народній медицині. Здебільшого вживають настій його кореня на гарячому молоці. Напарюють у печí протягом 6-7 год, не доводячи до кипіння, оскільки внаслідок кипіння руйнуються слиз, дубильні речови́ни, летка олія і алантоїн, який стимулює ріст клітин і відновлення м’язових та кісткових тканин (О. П. Попов, 1965). Цей настій також вживають як обволікаючий і протизапальний засіб при всіх видах запалення, зокрема при туберкульозі легень.

Водним настоєм кореня живокосту користуються для полоскання горла і рота. Як в’яжучий засіб його вживають при тривкій діареї; для поліпшення обміну речовин — при фурункулах, виразках і абсцесах (зовнішньо і внутрішньо), при хворобах нирок.

Порошком кореня рослини посипають кровоточиві рани. Сік і порошок кореня та стебла́ живокосту спиняють носову кровотечу, якщо їх на ватці ввести у ніс. При переломах, туберкульозі кісток хворі місця́ обкладають потовченою масою свіжого кореня живокосту або цією масою, змішаною з такою ж кількістю топленого несоленого свинячого сала (болезаспокійливою маззю). На рани, запалені суглоби, ушкоджені кістки, забиті місця́, синяки накладають кашу, зварену з подрібнених коренів рослини, — сприяє регенерації тканин (О. П. Попов, 1965; I. М. Соломченко, 1968). При цьому ще користуються сумішшю розмеленого на борошно кореня і меду (порівну взятих). Вживають по 1 чайній ложці, запиваючи водою, тричі на день.

   1. Дві чайні ложки свіжих коренів живокосту лікарського настояти протягом 8 год у 1½ склянки остудженої кип’яченої води́, процідити. Залишки коренів залити 1½ склянки окропу, настояти півгодини, знову процідити. Обидва настої змішати. Вживати по півсклянки 4-6 разів на день перед їдою, ковтками (В. П. Махлаюк, 1967).

   2. Одну частину свіжого або сухого кореня змішати з 2 частинами меду. Вживати по 1 чайній ложці тричі на день перед їдою протягом 7 днів (М. А. Носаль, 1965).

   3. Три столові ложки коренів залити 0,5 л води́ і підігрівати протягом півгодини в закритому посуді на невеликому вогні, не доводячи до кипіння, настояти 4 год, процідити. Використовувати для ванн, обмивань та компресів.

   4. Дві столові ложки подрібнених свіжих коренів живокосту розтерти з 2 столовими ложками свинячого несолоного смальцю. Використовувати як мазь².

---

Symphytum officinale L. — ЖИВОКІСТ ЛІКАРСЬКИЙ.

Українська назва: живокіст; російська: окопник; польська: żywokost.

Родина: Boraginaceæ — шорстколисті.

Багаторічна трав’яниста рослина висотою 30-100 см. Стебло крилате, особливо догори, від глибоко-збігаючих листків, товсте, пряме. Листки нижні великі, звужені в крилатий черешок, довгасто-ланцетні, верхні сидячі. Уся рослина шорстка від покриваючих її жорстких волосків. Квіти зібрані в пониклі, покриті листочками, завитки. Віночки квітів брудно-пурпурові або лілові з відверненими назовні зубцями. Коріння — товсте, гіллясте, майже чорне зовні, усередині біле, крихке, у зламі нерівне, терпко-липке на смак. Цвіте́ із травня до кінця липня. Росте на вологих луках, біля канав, струмків, на пухких торфомінеральних ґрунтах, на низинних торфовищах. Розповсюджена скрізь.

Збирають коріння восени. Стебло вживають тільки свіжим, а не сушеним. Коріння важко відмивається, необхідна наполегливість. Добре вимите коріння ріжуть на шматки й сушать.

(За деякими джерелами корені живокосту вважаються отрутними, якщо приймаються усередину в великих дозах).

У народній практиці застосовують корінь живокосту як обволікаючий засіб при всіх видах запалення слизуватої оболонки, а особливо при грудних нездужаннях, у то́му числі й важких. Доза: 40,0 г на 1 л гарячого молока, у якому корінь живокосту парять у духовці 6-7 годин, але аж ніяк не доводять до кипіння. Вважають, що діючі речови́ни рослини руйнуються при кип’ятінні. Таким напаром кореня живокосту на молоці лікують також туберкульоз легенів.

У народі вживають також корінь живокосту і як в’язкий, і як проносний засіб, а також як засіб, що̀ видаляє омертвілі тканини й сприяє регенерації. Вважають також, що живокіст лікує нирки, допомагає при поносах навіть із кров’ю, а також при кровотечах у шлунку й кишечнику; приймають його також при чиряках, виразках і наривах як усередину, так і зовнішньо.

Живокіст, напарений у молоці, дуже швидко набридає хворому. Тоді на 6-7 днів заміняють цей напар наступним: сирий або сушений корінь живокосту розбивають на пасту (тісто), змішують із 1-2 частинами меду й приймають не більш як по чайній ложечці 3 рази в день. Після 6-7 днів знову повертаються до приймання живокосту на молоці. Свіжий і сушений корінь живокосту з медом найчастіше практикують приймати при хворобах легенів, при всяких кашлях.

Зовнішньо. При зламах костей, а також при туберкульозі костей роблять обкладання з пасти свіжого або сушеного коріння живокосту. Для цієї ж мети готують мазь із коріння живокосту: стовчений свіжий корінь живокосту змішують нарівно зі свинячим несолоним пряженим салом.

Свіжий, підсушений корінь живокосту прикладають до ран, що̀ кровоточать; напаром свіжого або сушеного кореня живокосту полощуть горло при катарах. При кровотечі з носа втягують у ніздрі сік зі свіжого стебла́ живокосту, для цієї ж мети користуються порошком кореня живокосту, вкладаючи його в ніс на ватці³.

При катарах горла для полоскання застосовують водний настій (на окропі) з наступних рослин: кореня живокосту — 15,0 г, квітів лісової мальви — 10,0 г, пелюсток троянди (культурних, садових форм — найчастіше тієї, яка́ вживається для варення) — 10,0 г, дубової кори — 5,0 г, квітів дивини — 10,0 г, листків шавлії — 5,0 г і кореня валеріани — 5,0 г. 4 столові ложки (кожна з горою) суміші заливають на ніч 1 л окропу. Ранком підігрівають, не доводячи до кипіння, і теплим настоєм разів 6-7 у день прополіскують горло. На ніч шию змазують зазначеною вище маззю, обертають фланелевим шарфом і тепло укриваються, щоб пропотіти.

Зберігання. Висушений і порізаний корінь живокосту зберігають у ящиках, викладених папером⁴.

ЖИВОКІСТ ЛІКАРСЬКИЙ — Symphytum officinale L.

Російська назва — окопник лекарственный.

Родина шорстколисті — Boraginaceæ.

Багаторічна трав’яниста рослина заввишки до 1 м. Корені короткі, товсті, розгалужені, чорного кольору. Сте́бла високі, гранчасті, вгорі крилаті від листків. Листки чергові, цілокраї; нижні — великі, верхні — глибокосидячі, шорсткувато-притиснуто-щетинисті. Квітки в завійках. Віночок темно-фіолетовий або рожевий, трапляється й білий. Цвіте́ живокіст у травні-липні. Росте у заплавах річок, стариць, на вологих луках. Поширений у степовій та лісовій зонах Європи, крім Крайньої Півночі.

Сировина. Використовують корені та кореневища рослини, які викопують пізно восени. Корені очищають, старанно миють і подрібнюють. Сушать при температурі, не нижчій 40°С.

Хімічний склад. У коренях живокосту лікарського знайдено пектин, слизи, дубильні речови́ни, летку олію, гірко́ти, алкалоїди, смо́ли, діуреїд гліоксилової кислоти́ — алантоїн, аспарагін (1-3%), холін.

Застосування. Алантоїн, що̀ міститься у коренях рослини, сприяє грануляції ран, виразок. Він діє на епітелій травного каналу при ерозивних та виразкових ураженнях.

Для лікування виразкового гастриту ми користуємось сумішшю кореня перстачу прямостоячого, алтеї лікарської, живокосту лікарського, медунки лікарської у співвідношенні 2:2:2:1. Беруть 2 столові ложки суміші на 1 склянку води́, напарюють у печі всю ніч, не доводячи до кипіння. П’ють по 50-70 мл напару 3 рази протягом доби за 30 хв до їди. Цим напаром можна полоскати ротову порожнину при гінгівіті, ангіні, ларингіті, виразковому стоматиті.

Для лікування виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки ми користуємося коренями та кореневищами живокосту лікарського у поєднанні з листками підбілу звичайного, коренями та кореневищами синюхи блакитної, травою сухоцвіту багнового, м’яти перцевої, медунки лікарської у співвідношенні 2:4:4:2:2:2. Беруть 2 столові ложки суміші, заливають 1 склянкою окропу, настоюють 4 год. П’ють по 50 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди⁵.

---

ЖИВОКІСТ ЛІКАРСЬКИЙ, воловий язик, ріжник (Symphytum officinale); з лікувальною метою використовують його корінь.

Живокіст лікарський — багаторічна трав’яниста рослина з родини шорстколистих. Росте на вологих луках, поблизу канав і струмків, на пухких торф’яно-мінеральних ґрунтах. Поширений майже по всій території європейської частини [колишнього] Радянського Союзу і зокрема росте майже скрізь в Україні.

Рослина досягає заввишки до 100 см. Стебло у неї крилате, особливо догори, завдяки розлогим і збіжним листкам, товсте й пряме. Нижні листки великі, довгасто-ланцетні, а біля основи звужені в крилатий черешок; верхні — менші, сидячі. Вся рослина шершава, з цупкими волосками.

Квітки у лікарського живокосту зібрані в пониклі під листочками закрутки-групи; віночки квіток брудно-пурпурові або лілові, іноді з відвернутими назовні зубцями. Корінь товстий, гіллястий, зовні чорний, а всередині білий, крихкий і нерівний при зламі; на смак терпко-липкий.

Цвіте́ рослина з травня до серпня. Збирають коріння живокосту восени. Їх важко мити й сушити.

Завдяки дубильним речовинам, на які багатий корінь живокосту, він цінний як в’яжучий і загоювальний засіб, крім того, в ньому помічено протизапальну, зміцнювальну і таку, що̀ поліпшує обмін речовин в організмі, дію.

Хоч цю рослину й називають лікарською, або аптечною (officinale), проте в науковій медицині її не використовують, і препаратів з неї в аптеках нема.

В гомеопатії є есенція з свіжого кореня лікарського живокосту, зібраного до початку цвітіння рослини.

Лікарський живокіст більше відомий у народній медицині. В народній лікувальній практиці здебільшого вживають настій кореня на гарячому молоці, який випаровують у печí протягом 6-7 годин, але так, щоб не довести його до кипіння, тому́ що від цього в ньому зруйнуються діючі речови́ни.

Настій з кореня живокосту вживають як обволікаючий і протизапальний засіб при всіх видах запалення слизової оболонки (при грипі, ангіні та ін.), а особливо при грудних хворобах, навіть тяжких. Цей настій вживають у народі й при лікуванні туберкульозу легень. До речі, допускається й водний настій кореня живокосту, тобто на окропі, але без кип’ятіння, тільки для зовнішнього застосування (для полоскання) при катарах горла.

Як в’яжучий засіб, його вживають при простих і навіть тривких проносах, при чиряках, виразках і наривах — зовнішньо й внутрішньо (для поліпшення обміну речовин), а крім того, при хворобах нирок.

Зовнішнє застосування кореня живокосту. Порошок з цього кореня прикладають до ран, що̀ кровоточать. Сік з кореня (або з стебел) чи порошок, якщо його вкладати в ніс на клаптику ватки, спиняє кровотечу. При переломі або туберкульозі кісток хворі місця́ обкладають потовченою масою з свіжого кореня живокосту, а якщо корінь сухий (у зимовий період), то звичайно його треба зволожити для цього або намазати хворі місця́ маззю з кореня. Це роблять також і при хворобах горла, додатково до внутрішнього лікування.

Способи застосування. Настій на гарячому молоці: 10,0-200,0; вживати по одній столовій ложці, три рази на день.

Настій на воді (гарячий) — в тих самих співвідношеннях і ті самі дози вживання.

Суміш кореня живокосту з медом (замість насто́ю коріння на молоці): беруть свіжий або сухий, але розмочений корінь, товчуть його на тісто, додають половинну частину меду й змішують; цю досить густу масу вживають по одній чайній ложечці (запиваючи водою), три рази на день.

Мазь: свіжий потовчений корінь змішують наполовину з розігрітим свинячим жиром⁶.

---

ГАВ’ЯЗ, ЖИВОКІСТ (Symphytum officinale).

Як Бог допоможе, то й ця корисна лікарська рослина, впроваджена так широко українцем до лікування в Польщі, ввійде не менш широко і до української лікувальної практики.

Має вона кільканадцять відмін, з них найкраща пишна відміна, т. зв. кавказька, Лепехіна. Живокіст використовують як корм для поросят («матадор», «щорстек»), він дає свинкам швидкий ріст і певну відпорність проти епідемій. Коли будемо давати дітям (від року до трьох-п’яти літ) сік із свіжого живокосту, то діти швидше прибувають у вазі і добре держаться серед нава́ли хвороб, які їх звичайно ждуть в оточенні. Пізніше сік з живокосту придається і в дорослім віці.

Ця рослина, що̀ виглядає як будяк, росте на вогких ґрунтах. Ціле стебло і листя покриті волосками, листя зісподу покрите сіткою нервів, держиться стебла́ півобнято. Цвіт темно-пурпуровий або фіолетовий, правильний, зібраний в однобокі кетяги, обвислий. Цвіте́ від травня до вересня.

Коріння викопуємо восени, розрізуємо вздовж і сушимо.

В народній медицині вживають відвар з коріння при кашлі і для розвільнення. Ліпше робити настій з коріння — тоді слиз, який має важку речовину, що̀ гоїть (алантоїн), виходить у більшій кількості.

Живокосту ліпше не сполучувати з жодним лікарським зіллям, особливо терпким і в’яжучим. Тільки осолодження медом посилює лікувальні властивості такого насто́ю.

Свіжий сік живокосту має в собі другий важний складник — алкалоїди, що̀ зміцнюють дитячий організм.

Як відвар з коріння, так і свіжий сік багато можуть помогти в початках туберкульозу легенів, а також лагодять туберкульоз кишок⁷.

► Матеріали англійською мовою

► Матеріали московською мовою

---

Примітки:

¹ Стаття з книги «Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник» (відп. ред. А. М. Гродзінський; Київ, Головна редакція УРЕ ім. М. П. Бажана, 1991 р.).

² Стаття з книги Ф. І. Мамчура «Довідник з фітотерапії» (Київ, «Здоров’я», 1984 р.).

³ Кров зупиняють також насінини липи, розтерті в оцті (Прим. автора).

⁴ Стаття з книги Михайла Андрійовича та Івана Михайловича Носалів «Лікарські рослини і способи їх застосування в народі» (Київ, 2013 р. (репринт видання 1958 р.)).

⁵ Стаття з книги Є. С. Товстухи «Фітотерапія» (видання 2-е, перероблене та доповнене; Київ, «Здоров’я», 1995 р.).

⁶ Стаття з книги О. П. Попова «Лікарські рослини в народній медицині» (Київ, «Здоров’я», 1965 р.).

⁷ Стаття з книги Ю. І. Липи «Ліки під ногами: Про лікування рослинами» (Київ, «Україна», 1996 р.).

Терен звичайний

---

Терен звичайний
(Prunus spinosa L.)

---

ТЕ́РЕН ЗВИЧА́ЙНИЙ, терновник; тёрн колючий.

Prunus spinosa, синоніми: Р. stepposa, Р. moldavica — колючий, відстовбурчено-розгалужений кущ або невелике (1-4 м заввишки) дерево родини розових. Листки чергові, прості, видовжені або видовженооберненояйцевидні, при основі клиновидні, городчасто-пилчасті (зубчики залозисті), в молодому віці з обох боків опушені, пізніше — зверху голі. Квітки правильні, двостатеві, одиничні, рідше по 2-3, на коротких голих квітконіжках; віночок білий або зеленуватий, з п’ятьма видовженими тупими пелюстками. Плід — куляста або округлоконічна соковита чорна, з восковою поволокою кістянка. Цвіте́ у квітні-травні. Плоди достигають у вересні.

Поширення. Терен звичайний росте по всій території України на узліссях, по чагарниках, балках, долинах річок.

Заготівля і зберігання. З лікувальною метою використовують квітки (Flores Pruni spinosæ), листя (Folia Pruni spinosæ), плоди (Fructus Pruni spinosæ), кору гілок (Cortex Pruni spinosæ) і коріння (Radices Pruni spinosæ) те́рну. Квітки заготовляють в період повного цвітіння рослини. Як тільки рослина відцвіте, одразу приступають до заготівлі листя. Зібрану сировину розкладають тонким шаром на папір чи тканину й висушують під укриттям на вільному повітрі або в приміщенні з доброю вентиляцією. Плоди збирають восени у зрілому стані й використовують свіжими (перебрані плоди зсипають у дерев’яні діжки́, накривають зверху вологою тканиною і зберігають у погребі), переробляють на киселі, компоти, повидло, настойки на вині чи горілці або сушать на сонці, під наметами чи в сушарках при температурі 45-50°. Сухих плодів виходить 25%. Коріння те́рну також заготовляють восени. Його викопують, обтрушують з нього землю, миють у холодній воді, розрізують на куски і, розстеливши тонким шаром у теплому провітрюваному приміщенні, сушать (щоб прискорити сушіння, товще коріння розщеплюють уздовж). Кору збирають навесні, з молодих бокових гілок. Готову сировину зберігають у сухому провітрюваному приміщенні. Рослина неофіцинальна.

Хімічний склад. Плоди те́рну містять дубильні (1,7%) й ароматичні речови́ни, пектини (до 1%), яблучну кислоту (3,3%), вітамін С (32,6 мг% ), цукри (5,5-8,8%), глікозид пруназин, червоний барвник та мінеральні солі; квітки — ефірну олію, ціаногенний глікозид, флавоновий глікозид кемпферин і його аглікон кемпферол, віск та мінеральні солі; листя — дубильні речови́ни (3,42%), вітамін С (108,5-157,9 мг%), яблучну кислоту, пектини та глікозид пруназин. У корі є значна кількість дубильних речовин (3-5%), а в корінні знайдено флавоноїди.

Фармакологічні властивості і використання. Фармакологічна дія різних частин рослини не однакова й залежить від кількісного і якісного складу тих біологічно активних речовин, що̀ в них є. Плоди те́рну (свіжі, перероблені на киселі, компоти, повидло і настойки, у вигляді відвару або екстракту) виявляють в’яжучу дію й рекомендуються для вживання при розладах шлунка і кишок: неспецифічних виразкових колітах, дизентерії, харчових токсикоінфекціях і кандидозах. Лікувальним напоєм при кишкових інфекційних захворюваннях вважається і тернове вино. Свіжий сік плодів корисно пити при жовтяниці. Препарати з квіток регулюють перистальтику кишок, діють як сечогінний, потогінний і гіпотензивний засіб, поліпшують, як і препарати з плодів те́рну, обмін речовин і показані при гастриті, спастичному коліті внаслідок атонії кишок, циститі, набряках, нирковокам’яній хворобі, ревматизмі, при фурункулах та інших гноячкових захворюваннях шкіри, при запаленні слизових оболонок рота, горла і стравоходу. Застосовують квітки те́рну і в гомеопатії. Чай з листя те́рну має легку проносну властивість, підвищує діурез, поліпшує обмін речовин, діє як відхаркувальний засіб. Його п’ють при хронічних запорах, нефролітіазі, циститі, аденомі простати й висипах на шкірі. Чай з листя вважається корисним для людей, які ведуть сидячий спосіб життя. Кору й коріння, що̀ мають потогінні й жарознижувальні властивості, вживають у вигляді відвару при підвищеній температурі тіла. Зовнішньо відвар кори або коріння застосовують як протизапальний засіб для спринцювань при білях.

Лікарські форми і застосування.

ВНУТРІШНЬО — настій плодів (2 столові ложки сушених плодів на 500 мл окропу, варити 10 хвилин) по півсклянки 4 рази на день до їди; 6-8 сушених плодів заливають склянкою окропу, варять до зменшення води́ на одну третину, проціджують і одержаний екстракт випивають за день за 3-4 прийоми; настій квіток (2 столові ложки сировини́ настоюють 1 годину на 400 мл окропу, проціджують) по півсклянки 4 рази на день до їди; холодний настій (2 чайні ложки квіток настоюють 8 годин на склянці холодної кип’яченої води́, проціджують) по третині склянки 3 рази на день; столову ложку суміші (порівну) квіток те́рну звичайного, трави́ звіробою звичайного і кореневищ з корінням валеріани лікарської настоюють на склянці окропу до охолодження, проціджують і випивають перед сном при олігоменореї центрального генезу; столову ложку суміші квіток те́рну колючого, коріння ревеню тангутського й оману високого, кори́ крушини ламкої і листя м’яти перцевої, взятих у співвідношенні 2:2:2:3:2, кип’ятять 10 хвилин у 300 мл води́, проціджують і одержаний настій п’ють по півсклянки 3 рази на день при спастичному коліті; сушене листя те́рну заварюють і п’ють як чай; відвар кори або коріння (5 г сировини́ на 200 мл окропу, кип’ятити 15 хвилин) п’ють ковтками не дозуючи.

ЗОВНІШНЬО — спринцювання відваром кори́ або коріння (готують, як у попередньому прописі)¹.

---

PRUNUS SPINOSA L. — ТЕРЕН КОЛЮЧИЙ.

Російська назва — тёрн колючий (слива колючая).

Колюча кущова рослина заввишки близько 3 м, а іноді й більше, що̀ являє собою відстовбурчений гіллястий кущ. Молодí гілки́ пухнасті. Листки довгасто-еліптичні, чергові, квітки білі, п’ятипелюсткові. Плоди — кулясті, темно-сині, з сизим нальотом кістянки, що̀ мають терпкий зелений м’якуш.

Рослина поширена у помірній смузі європейської частини [колишнього] Радянського Союзу, зокрема в Україні, у Західному Сибіру та на Кавказі. Росте на схилах, узліссі, по межах, у ярах, а іноді й по крутих берегах річок.

Сировина. З лікувальною метою використовують кору, квітки й листки те́рну колючого. Збирають їх у травні, ягоди — у вересні-жовтні.

Для медичного використання рослина не заготовлюється.

Хімічний склад. Квітки те́рну містять незначну кількість цукристих речовин, мінеральні солі, смо́ли, пентозани, рослинні гормони р́сту, флавони та кемпферол, які знаходяться у вільному стані або зв’язані ціановодневими глікозидами. Останні розкладаються під впливом емульсину на глюкозу та інші складники.

У ягодах і листках рослини багато дубильних речовин, їх продуктів (флобафенів), простих та складних цукрів, яблучної кислоти́, пектинів, гуми, смолистих речовин, червоного барвнику, глікозиду пруназину. Насіння містить незначну кількість жирних олій.

Дія: квітки і листки те́рну колючого мають депуративні, потогінні та послаблюючі властивості; плоди — в’яжучі, знезаражуючі та протизапальні.

Фармакологічні властивості і застосування в медицині. Препарати квіток те́рну колючого посилюють потовиділення, виявляють легку сечогінну дію, збуджуючи секреторну функцію нирок, гальмують нудоту, регулюють обмін речовин при шкірних хворобах і діють як нíжні послаблюючі та заспокійливі засоби.

Плоди те́рну колючого виявляють сильну в’яжучу дію при розладах діяльності шлунка й кишок, але у формі не лікарського препарату, а харчових продуктів з них: повидла, настойки на вині або горілці, компоту й киселю. З цією ж метою можна вживати й свіжі плоди.

Корені, кора і навіть сама́ деревина (молода) те́рну колючого мають потогінну й жарознижуючу здатність, тому́ відвар цих частин дуже корисний при підвищеній температурі тíла. Його також застосовують у народі як протизапальний засіб для спринцювань при білях.

Препарати квіток і листків рослини використовують у випадках запору внаслідок атонії кишок, при запаленні слизових оболонок рота, горла і стравоходу, при нирковокам’яній хворобі, гастриті, циститі, набряках, у разі недостатнього виділення сечі.

Як депуративний засіб при сечокам’яній хворобі рекомендують відвар 20-30 г квіток те́рну в 1 л води́, який п’ють 3-5 разів на день по чверть склянки. Добрі депуративні властивості має настій суміші квіток те́рну колючого, маку польового, мальви лісової, кореня тирличу жовтого, алтеї лікарської, солодцю голого, кореневища пирію повзучого, плодів анісу звичайного (по 10 г) на 1 л води́. П’ють цей настій по півсклянки тричі на день після їди.

При запорі застосовують суміш квіток те́рну колючого (8 г), кореня ревеню лікарського (2 г), кори крушини ламкої (3 г), кореня оману високого, листків м’яти перцевої (по 2 г). Одну столову ложку цієї суміші кип’ятять 10 хв у 300 мл води́, проціджують. Відвар п’ють по півсклянки тричі на день.

Для лікування хронічного спастичного ентероколіту рекомендують вживати настій суміші квіток те́рну колючого і кореня барбарису звичайного (по 8 г) та трави́ очанки лікарської (2 г) на 300 мл окропу. Настояти півгодини і пити по півсклянки вранці і ввечері.

Як сечогінний засіб готують настій суміші квіток те́рну колючого (10 г), бруньок берези (6 г) і насіння петрушки городньої (4 г). Одну столову ложку цього збору настоюють 20 хв на 1,5 склянки окропу. П’ють по півсклянки двічі на день.

При сечокам’яній хворобі, особливо при калькульозному пієлонефриті, добрий протизапальний, діуретичний та солегінний ефект дає суміш листків берези бородавчастої, насіння петрушки городньої, трави́ споришу звичайного та квіток бузини чорної. Для посилення менструації заварюють 1 столову ложку суміші (порівну) трави́ звіробою звичайного і квіток те́рну колючого в 1 склянці окропу, настоюють півгодини. Настій п’ють щоденно перед сном по ¾ склянки².

Prunus spinosa L. — ТЕРЕН ЗВИЧАЙНИЙ.

Українська назва: терен; російська: тёрн; польські: tarnina, tarka.

Родина: Rosaceæ — розові.

Відстовбурчено-гіллястий чагарник висотою 1-3 м з колючим галуззям; молодí гілочки́ опушені. Листи продовгувато-еліптичні. Плоди — кістянки, кулясті, сині із сизим нальотом. Квіти білі, п’ятипелюсткові. Цвіте́ у квітні, травні.

Росте на схилах, в сухих лісах, чагарниках, на узліссях, при дорогах, на межах, у ярах, на сухих (крутих) берегах рік. Поширений всюди.

Є в Україні дві рослини, які повільно, але завзято знищуються населенням. Це терен і бузина чорна. Тим часом у північних областях терен розводять. Їх необхідно зберігати не тільки як корисні лікарські, але й народногосподарські рослини.

Від те́рену збирають усе: коріння, деревину, кору, квіти, плоди, верхній пігментований шар кори (для лікування бешихових запалень).

Застосовують у народі квіти — як засіб, що̀ попускає, ягоди — як в’яжуче, коріння й деревину — як потогінне, кору — як жарознижуючий засіб.

Квіти терену застосовуються також як засіб, що̀ збуджує діяльність нирок і сечового міхура, а взагалі при майже всіх хворобах порушеного обміну речовин. Доза — 50,0 г на 1 л води́ як чай при запорах, ниркових нездужаннях, хворобах сечового міхура й різних недугах печінки.

Дуже делікатно діючи на перистальтику кишок і на нирки, цвіт терену очищає організм насамперед через сечу, потім через дефекацію і, насамкінець, шляхом виділення поту.

Квіти терену, як необхідна частина, вживаються в шлунково-кишкових і ниркових сумішах рослин.

Поліпшуючи обмін речовин, цвіт терену тим самим лікує ті хвороби шкіри, які по суті залежать від порушення цього обміну.

Зрілі плоди терену, за моїми спостереженнями, діють зовсім інакше: у той час, як квіти терену попускають, ягоди в’яжуть, зменшуючи кількість позивів.

З ягід терену роблять повидло, настойки на червоному вині, на горілці й т.п.

Відвар з коріння терену п’ють ковтками при підвищеній температурі (10,0 г на 500,0 г води́). Кип’ятять 15 хвилин на малому вогні. Таким же відваром роблять спринцювання при білях.

Молодí листи терену, заготовлені відразу після його цвітіння, запарюють, як чай, і п’ють замість справжнього чаю, щоб ви́кликати рясне виділення сечі й легке послаблення кишечника. Такий чай дуже корисний для людей, які тривалий час ведуть кабінетний спосіб життя.

Зберігання. Висушені в тінí квіти терену зберігаються в добре закритих бляшаних коробках; час від часу необхідно їх перемішувати³.

---

ТЕРЕН КОЛЮЧИЙ − Prunus spinosa L.

Російська назва − тёрн колючий.

Родина розоцвіті − Rosaceæ.

Гіллястий кущ або невелике дерево, яке іноді досягає 4 м заввишки. Крона широка, кора темно-сіра з численними колючками. Молодí пагони червонувато-бурі. Листки чергові, видовжені, при основі клиноподібні; молодí листки з обох боків опушені. Квітки поодинокі. Квітколоже увігнуте, чашолистків — 5. Віночок білий або зеленкуватий, з 5 видовженими тупими пелюстками. Зав’язь верхня. Плід — куляста кістянка, однонасінна, чорна, часом темно-сиза, з восковим серпанком. Терен звичайний росте на узліссях, над урвищами. Цвіте́ в квітні, плоди достигають у вересні. Поширений по всій території України.

Сировина. Для медичного використання заготовляють кору (рано навесні), квітки (під час цвітіння), листки (на початку лíта, коли вони ще молодí), плоди (у вересні, під час повного достигання).

Хімічний склад. У плодах знайдено цукри (5,6%), яблучну кислоту (3,8%), дубильні речови́ни, аскорбінову кислоту (15-19 мг/100 г). Насіння те́рну колючого містить жирну олію (близько 37%), глікозид амігдалін. З твердих оболонок насіння добувають активоване вугілля. Квітки те́рну колючого містять мінеральні солі, смо́ли, пентозани, флавони. У листках виявлено дубильні речови́ни, гуми, смолисті сполуки.

Застосування. Квітки і листки мають потогінну та незначну проносну властивості, плоди — протизапальну та в’яжучу.

Плоди те́рну колючого вживають у компоті, варенні, з них готують сік, їх консервують із цукром. При ентероколіті, коліті та порушенні перистальтики кишок унаслідок значних вікових змін, при алергічних захворюваннях, що̀ супроводжуються виснажливим проносом, вживають по 2-3 столові ложки консервованих цукром плодів 3-4 рази на добу, залежно від пере́бігу хвороби.

Препарати квіток і листків рослини використовують при циститі, сечокам’яній хворобі, атонії кишечника, підвищеній температурі тíла. Беруть 1 столову ложку квіток або листків, заливають 1 склянкою окропу і настоюють 10 хв. П’ють по 100 мл 4 рази протягом доби за 30 хв до їди.

При сечокам’яній хворобі ми застосовуємо суміш квіток те́рну колючого з травою споришу звичайного, вересу звичайного, вероніки лікарської, квітками цмину піскового у співвідношенні 2:3:3:2:2. Беруть 2 столові ложки суміші, заливають 1 склянкою окропу, настоюють 10 хв. П’ють по 50 мл 3 рази протягом доби за 30 хв до їди. З лікувальною метою корисно споживати листки петрушки городньої та молодí пагони спаржі як салат.

Для лікування спастичного коліту ми використовуємо квітки те́рну колючого і корінь цикорію дикого. Беруть 1 столову ложку кореня цикорію дикого, заливають 1 склянкою води́, кип’ятять на малому вогні 10 хв, додають 1 столову ложку квіток те́рну колючого і настоюють 10 хв. П’ють по 100 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди⁴.

---

ТЕРЕН (Prunus spinosa); з лікувальною метою використовують його цвіт, плоди, коріння, кору й листя.

Терен — усім відо́ма колюча кущова рослина, поширена в Європі, в то́му числі в помірній смузі Європейської частини [колишнього] Радянського Союзу й зокрема в Україні, а також у Західному Сибіру та на Кавказі. Росте на схилах, по краях і узліссях сухих лісів, на межах, у ярах, а іноді й на сухих крутих берегах річок.

Заввишки терен досягає 3 м, а іноді й більше, являє собою відстовбурчений гіллястий кущ. Молодí гілочки́ опушені; листки довгасто-еліптичні; плоди — кулясті, темно-сині, з сизим нальотом кістянки, що̀ мають дуже терпкий зелений м’якуш.

Хімічні властивості те́рну ще не вивчено.

За народним досвідом, різні частини цієї рослини мають і різну дію на організм.

Плоди виявляють сильно в’яжучу дію й корисні для зміцнення шлунка й кишок при функціональних розладах, але не як лікарський препарат, а у вигляді харчових продуктів з них: повидла, настойки на вині або горілці, відвару й киселю. Плоди можна вживати й свіжими з тією ж са́мою метою.

Квітки те́рну мають навпаки, хоч і легку, але проносну властивість, і тому́ вони є ніжним засобом, що̀ регулює перистальтику кишок, а крім того вони збуджують діяльність нирок і сечового міхура. Корисні квітки й при різних захворюваннях печінки, оскільки вони мають і очисну властивість. Помічено, що тернові квітки мають благотворний вплив на організм майже при всіх порушеннях правильного обміну речовин (при масових чиряках та при інших шкірних хворобах).

В гомеопатії тернові квітки застосовують при невралгії.

Коріння, кора і навіть сама́ деревина (молода) мають потогінну й жарознижувальну силу, і відвар цих частин те́рну (чай) дуже корисний при підвищеній температурі. Цей відвар застосовують у народі й для спринцювань при білях як протизапальний засіб.

Листя те́рну, яке заготовляють зразу, як тільки рослина відцвіте, є сечогінним і проносним (при хронічних запорах) засобом. З нього варять чай. Цей чай особливо рекомендують людям, які ведуть сидячий спосіб життя.

Пігментований верхній шар кори (барвний) рекомендують від бешихових запалень (у свіжому вигляді або у вигляді відвару) як примочку.

Способи застосування. Відвар коріння й кори: 5,0-200,0, або одна чайна ложечка на склянку окропу; кип’ятити протягом 15 хвилин, пити ковтками, не дозуючи.

Для зовнішнього застосування, для спринцювань, відвар треба розводити наполовину.

Відвар квіток: 25,0-200,0; пити як чай⁵.

---

Примітки:

¹ Стаття з книги «Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник» (відп. ред. А. М. Гродзінський; Київ, видавництво «Українська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана, Український виробничо-комерційний центр «Олімп», 1992 р.).

² Стаття з книги Ф. І. Мамчура «Довідник з фітотерапії» (Київ, «Здоров’я», 1984 р.).

³ Стаття з книги Михайла Андрійовича та Івана Михайловича Носалів «Лікарські рослини і способи їх застосування в народі» (Київ, 2013 р. (репринт видання 1958 р.)).

⁴ Стаття з книги Є. С. Товстухи «Фітотерапія» (видання 2-е, перероблене та доповнене; Київ, «Здоров’я», 1995 р.).

⁵ Стаття з книги О. П. Попова «Лікарські рослини в народній медицині» (Київ, «Здоров’я», 1965 р.).

Робінія звичайна

---

Робінія звичайна
(Robinia pseudoacacia L.)

---

РОБІ́НІЯ ЗВИЧА́ЙНА, біла акація; робиния ложноакация.

Robinia pseudoacacia — листопадне, до 35 м заввишки дерево родини бобових. Листки чергові, непарноперисті, з 4-10 па́рами довгастих, видовжено-овальних або овальних листочків; листочки цілокраї, зверху зеле́ні, зісподу — блідо-зеле́ні або сірувато-зеле́ні, по жилках трохи опушені, з округлою аби трохи звуженою основою і тупою верхівкою, яка закінчується вістрям; прилистки видозмінені в колючки. Квітки двостатеві, неправильні, в пониклих китицях; віночок метеликового типу, з п’яти вільних пелюсток, білий. Плід — біб. Цвіте́ у травні-червні.

Поширення. Робінія звичайна походить з Північної Америки. По всій території України її культивують як декоративну й фітомеліоративну рослину.

Заготівля і зберігання. Для виготовлення ліків використовують квітки (Flores Robiniæ pseudoacaciæ) і кору робінії (Cortex Robiniæ pseudoacaciæ). Квітки заготовляють на початку цвітіння рослини. Спочатку зривають руками або зрізують секаторами чи ножицями суцвіття, потім з суцвіть обшморгують квітки, розкладають їх в один шар на папері чи тканині й висушують на горищі або під укриттям на вільному повітрі. Сухих квіток виходить 15-18%. Строк придатності — 1 рік. Кору робінії збирають весною до розпускання листя з молодих гілок, здираючи її розрізаними вздовж трубками або жолобками, і сушать під укриттям на вільному повітрі, а при несприятливих погодних умовах — у теплому приміщенні, яке добре провітрюється.

Хімічний склад. Квітки робінії містять флавоноїди, ефірну олію, цукри та органічні кисло́ти. До складу ефірної олії входять метиловий ефір антранілової кислоти́, індол, геліотропін, бензилалкоголь і складні́ ефіри саліцилової кислоти́. У корі є дубильні речови́ни, токсальбумін — робін, ефірна олія, фітостерин і стигмастерин.

Фармакологічні властивості і використання. Квітки робінії використовують як сировину для виготовлення флароніну — препарату з гіпоазотемічною дією. В народній медицині настій квіток робінії використовують як відхаркувальний, жарознижуючий, протизапальний, спазмолітичний, кровоспинний, діуретичний і легкий послаблюючий засіб. Його дають усередину від кашлю і грипу, при болях у шлунку й кишечнику, при шлункових кровотечах і запальних процесах сечовивідних шляхів (пієлонефрит, нирковокам’яна хвороба, цистит). Настій кори п’ють при підвищеній кислотності шлункового соку, виразках у шлунку й кишечнику та при запорі. В гомеопатії застосовують ефірну олію робінії.

Лікарські форми і застосування.

ВНУТРІШНЬО — настій квіток (1 столова ложка сировини́ на 300 мл окропу, настояти 2 години) по півсклянки 3 рази на день до їди; дві столові ложки суміші квіток робінії звичайної і нагідок лікарських та кореневищ пирію повзучого, взятих у співвідношенні 1:0,5:2, варять 5-7 хвилин у склянці окропу, проціджують і приймають по чверті склянки 3-4 рази на день при гострих і хронічних циститах; настій кори (половину чайної ложки сировини́ на 400 мл окропу, настоюють 30 хвилин, проціджують) по третині або половині склянки 3 рази на день. Кора робінії отруйна. Користуватися нею треба обережно, не перебільшуючи рекомендованих доз¹.

---

АКАЦІЯ БІЛА (РОБІНІЯ ЗВИЧАЙНА) − Robinia pseudoacaсіа L.

Російська назва − робиния белая, акация белая.

Родина бобові − Fabaceæ (Leguminosæ).

Дерево, яке досягає висоти́ понад 30 м. Крона розлога. Кора сіра або темно-сіра. Молодí гілки́ зеленкуваті або червонуваті. Листки чергові, непарнопірчасті (по 4-10 пар довгастих або овальних листочків). Квітки білі, зібрані в китиці. Рослина досить світлолюбна. Поширена по всій Україні. Цвіте́ у травні-червні.

Сировина. Заготовляють кору з молодих гілок ранньої весни́, квітки — на початку цвітіння рослини.

Хімічний склад. У квітках виявлено глікозиди (робінін, акаціїн), летку олію (від 0,08 до 0,12%). У корі та деревинí містяться таніди (близько 4%).

Застосування. Квітки застосовують при хворобах сечових шляхів як спазмолітичний і протизапальний засіб, а також як засіб, що̀ поліпшує самопочуття, при сечокам’яній хворобі.

Ми використовуємо квітки акації білої у суміші з кореневищами пирію повзучого і квітками волошки синьої у співвідношенні 1:2:1.

Беруть 1 столову ложку суміші на 1 склянку води́, кип’ятять на малому вогні 10 хв і настоюють 20 хв. П’ють по 100 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди, дотримуючи відповідної дієти. Лікувальні властивості притаманні й медові з білої акації. Такий мед викачують з вуликів ранньої весни́. Він білий, прозорий, містить багато фруктози, має ніжний аромат і приємний смак.

Для лікування нефриту, пієлонефриту, циститу, нефролітіазу ми застосовуємо квітки акації білої в суміші з травою вересу звичайного, медунки лікарської, квітучими кошиками цмину піскового, травою м’яти перцевої, насінням льону звичайного у співвідношенні 1:2:1:2:1:2.

Беруть 1 столову ложку суміші, заливають 1 склянкою води́, доводять до кипіння, збовтують 10-15 хв, настоюють 1 год, проціджують через кілька шарів марлі. П’ють по 100 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди.

Дуже ефективна й така́ суміш: квітки акації білої, трава споришу звичайного, листки брусниці звичайної, листки груші дикої, трава чебрецю звичайного, корені алтеї лікарської, трава розхідника звичайного у співвідношенні 1:2:1:2:1:2:0,5. Одну столову ложку суміші заливаємо 1 склянкою окропу, настоюємо 4 год. Призначаємо по 100 мл 3 рази на день за 30 хв до їди і 4-й раз — перед сном. Курси лікування як першою, так і другою композицією тривають до 1 міс².

АКАЦІЯ БІЛА (РОБІНІЯ) (ROBINIA PSEUDOACАСІА), РОДИНА «БОБОВІ» − FABACEÆ.

Великі дере́ва заввишки 20 м і більше з діаметром стовбура до 1 м. Крона ажурна, розкидиста, широко циліндрична. Листя ясно-зелене зі сріблистим відтінком, чергове, непарноперисте завдовжки 10-25 (до 45) см. Суцвіття акації — багатоквіткова поникла китиця (5-15 квіток) завдовжки 10-25 см. Квітки сидять на опушених квітконіжках завдовжки 6-12 мм. Цвітіння акації відбувається в травні-червні або липні. Плоди — довгасто-лінійні, плоскі коричневі стручки. Насіння довгасто-ниркоподібне або вузьке ниркоподібне, дозріває до кінця вересня. Батьківщиною акації є Північна Америка. Широко культивується в Україні, на Півдні Росії, Північному Кавказі й Далекому Сході.

ЗБИРАННЯ ТА ЗБЕРІГАННЯ.

З лікувальною метою заготовлюють квіти, листя й кору молодих пагонів. Квіти заготовлюють під час цвітіння. Збирають їх у напіврозквітлому стані. Сушать у добре провітрюваному приміщенні при температурі 40-50°С.

Кору й листя акації збирають протягом усього періоду вегетації. Сировину зберігають у сухому, прохолодному провітрюваному місці.

АКТИВНІ РЕЧОВИ́НИ.

У квітах — глікозиди (робінін, акаціїн, апігенін, роблениг та ін.), ефірна олія, метилантранилат, складнí ефіри саліцилової кислоти́ й таніни. У листі — флавоноїди та їх глікозиди (акацетин, акаціїн, менше — робінін); у корі молодих пагонів і деревинí — робінін, таніни, жирні олії, фітостерин і стигмастерин. Ефірна олія являє собою напіврідку масу ясно-жовтого кольору із приємним сильним запахом квіток акації.

ПОКАЗАННЯ ДО ЗАСТОСУВАННЯ.

Квітки акації застосовують як в’яжучий, протизапальний, відхаркувальний, жарознижуючий та протиспазматичний засіб, їх використовують при лікуванні хвороб шлунково-кишкового тракту, нирок і сечового міхура, нирковокам’яної і сечокам’яної хвороб, тромбофлебіті, радикуліті, міозиті, остеохондрозі, ревматизмі, невралгії, застуді, ранах. Кору молодих гілок рекомендують при підвищеній кислотності шлункового соку.

У культурі рослина з 1601 р. (Північна Америка), у Росії — з початку ХVIII ст. Мед належить до кращих сортів, свіжий акацієвий мед прозорий, з тонким ароматом, довго не кристалізується. Одне дерево дає до 15 кг меду. Насіння й квітки містять до 12% ефірної олії, що̀ використовується в парфумерії.

ПРОТИПОКАЗАННЯ.

Біла акація містить токсичні речови́ни в різних частинах рослини, особливо алкалоїд робінін, том́ застосовувати її треба обережно, строго дотримуючи дозування й рекомендацій щодо приготування препаратів.

ЗАСТОСУВАННЯ.

Настоювати протягом 30 хвилин 1 ч. ложку квіток акації в ¼ л окропу й процідити. Приймати по 1 ст. ложці тричі на день при захворюваннях верхніх дихальних шляхів, грипі та як відхаркувальний і проносний засіб.

Настоювати в ½ склянки горілки або спирту 2 ч. ложки квіток акації протягом 14 днів, процідити. Приймати по 15-20 крапель із водою двічі на день при кислій відрижці³.

---

Примітки:

¹ Стаття з книги «Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник» (відп. ред. А. М. Гродзінський; Київ, видавництво «Українська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана, Український виробничо-комерційний центр «Олімп», 1992 р.).

² Стаття з книги Є. С. Товстухи «Фітотерапія» (видання 2-е, перероблене та доповнене; Київ, «Здоров’я», 1995 р.).

³ Стаття з книги І. С. Алексєєва «Повний атлас лікарських рослин» (Донецьк, ТОВ «Глорія Трейд», 2013 р.).

Горобина звичайна

---

Горобина звичайна
(Sorbus aucuparia L.)

---

ГОРОБИ́НА ЗВИЧА́ЙНА; рябина обыкновенная.

Sorbus аuсuраrіа — дерево родини розових, заввишки 3-15 /20/ м. Листки чергові, непарноперисті, з 7-15 довгастих або видовженоланцетних, пилчастих, зверху — матово-зелених, зісподу — сизих листочків. Квітки двостатеві, правильні, 5-пелюсткові, білі, в густому багатоквітковому щитковидному суцвітті. Плід — яблуковидний, кулястий, яскраво-червоний або оранжево-червоний. Цвіте́ у травні, плоди достигають у вересні.

Поширення. Росте в лісовій та лісостеповій зонах України в лісах, по чагарниках, на схилах балок, вапняках, високих піскових і кам’янистих берегах річок. Широко вирощують як декоративну рослину.

Заготівля і зберігання. З лікувальною метою використовують зрілі плоди (Fructus Sorbi aucuраrіæ). В народній медицині використовують і квітки та, зрідка, листя. Плоди збирають до настання приморозків. Тривале зберігання плодів у свіжому вигляді можливе при температурі близько 0° і вологості повітря 80-85%. Для такого зберігання плоди збирають разом з плодоніжками. Перед сушінням плоди звільняють від плодоніжок, а потім сушать у духовках або сушарках при температурі 60°, попередньо пров’яливши їх кілька годин при температурі 40°. У домашніх умовах плоди сушать у затінених теплих приміщеннях з доброю вентиляцією, розстилаючи їх тонким шаром і часто перемішуючи. Сухої сировини́ виходить 22-23%. Строк придатності — 2 ро́ки. Сухі плоди відпускаються аптеками.

Хімічний склад. Плоди горобини — полівітамінна сировина. Вони містять фенольні сполуки (катехіни — 370 мг%, антоціани — 300-1600 мг%, флавоноли — 20-246 мг%), каротин (3-15 мг%), фолієву кислоту (0,18-0,25 мг%), вітаміни С (40-100 мг%), В₂ (0,05-0,07 мг%), К (0,4 мг%) і Е (0,8-5,1 мг%), органічні кисло́ти (яблучна, винна, янтарна, щавлева, сорбінова, парасорбінова), цукри (5,9-8%), спирт сорбіт, пектинові (0,3-0,5%) й дубильні речови́ни, мінеральні солі тощо. В листках знайдено значну кількість вітаміну С (200-220 мг%), каротиноїди й фенольні сполуки, а в квітках — кверцетин-3-глюкозид і кверцетин-3-софорозид.

Фармакологічні властивості і використання. Плоди горобини використовують насамперед як полівітамінний засіб при авітамінозі. Вони входять до складу вітамінного чаю. Крім того, плоди мають в’яжучу, послаблюючу, сечогінну, жовчогінну, кровоспинну та естрогенну дію. Є також дані про те, що препарати з горобини зменшують кількість холестерину в крові й жирів у печінці, що̀ робить їх корисними при ожирінні (Obesitas). Вважається, що сечогінні та послаблюючі властивості притаманні й препаратам з квіток рослини. Настій, відвар або сік плодів вживають при розладах травлення, гепатиті, гепатохолециститі, утрудненому жовчовиділенні, при каменях у нирках і сечовому міхурі, при явищах старечої атонії товстої й тонкої кишок, при дизентерії, геморої, маткових кровотечах у клімактеричний період, при зупинці менструацій та як протизаплідний засіб. Свіжі плоди горобини корисно вживати при атеросклерозі, гіпертонії та нирковокам’яній хворобі.

Лікарські форми і застосування.

ВНУТРІШНЬО — свіжий сік по 50 мл 3-4 рази на день; відвар плодів (15 г сировини́ на 200 мл окропу) по 1 столовій ложці 3-4 рази на день; настойку із свіжих плодів (200 г подрібненої сировини́ на 1 л горілки, настоюють 12 днів, проціджують) по 1 чайній ложці 3 рази на день при порушеннях менструального циклу в клімактеричний період; сироп (1 кг соку зрілих плодів варять з 600 г цукру) по 1 столовій ложці 3 рази на день при ожирінні; настій молодих гілок (2 столові ложки подрібненої сировини́ на 400 мл окропу, кип’ятять 5 хв, проціджують) по півсклянки 4 рази на день при туберкульозі шкіри; чай з листя (30 г сировини́ заварюють у 3 склянках окропу) п’ють по 1 склянці 3 рази на день при нирковокам’яній і жовчнокам’яній хворобах, а також при інших хворобах печінки; настій квіток (2 столові ложки сировини́ на 400 мл окропу, настоюють до охолодження) по півсклянки 3 рази на день. Треба пам’ятати, що плоди Г. з. ПРОТИПОКАЗАНІ при схильності до гіперкоагуляції крові¹.

---

SORBUS AUCUPARIA L. — ГОРОБИНА ЗВИЧАЙНА.

Російська назва — рябина обыкновенная.

Дерево з родини розових заввишки 5-15 м. Кора гладенька, сіра. Гілки́ пухнасті, бруньки повстянисті, чорнувато-фіолетового кольору, конусовидні. Листки чергові, непарнопірчасті. Квітки дрібні, білі, запашні, зібрані у густі щитки. Плід ягодоподібний, дрібний, соковитий, кулькоподібний, блискучий, оранжево-червоний, на смак гіркий, терпкий, після заморожування приємний, гіркувато-кислий. Росте горобина звичайна на сонячних галявинах, на узліссі, на скелястих і кам’янистих схилах, крутих берегах річок, у дрібнолистяних і хвойних лісах, у передлісках і чагарниках. Культивують горобину у парках і садках як декоративну рослину. Цвіте́ горобина у травні-червні. Плодоносить наприкінці серпня — у вересні.

Сировина. З лікувальною метою використовують плоди й листки горобини звичайної. Збирають достиглі плоди, зриваючи їх з плодоніжок, наприкінці серпня й у вересні-жовтні, зрізуючи щитки. Сушать, попередньо прив’яливши, в сушарках, у нежарких селянських печах на листах, решетах (розстилають тонким шаром і часто перемішують).

Плоди горобини заготовлюються й відпускаються аптеками.

Хімічний склад. У горобині звичайній є незначна кількість дубильних речовин, цукру, глюкози, сорбоза (кітогексоза), органічні кисло́ти (яблучна, лимонна, винна, сорбонова та парасорбонова), сорбіт (6,7%), що̀ переходить у сорбозу, сліди ефірних олій, смолисті речови́ни, сорбітанова кислота (близько 0,04%), деяка кількість ціаноподібної речовини́, яка виникає від розпаду глікозиду, що̀ є в насінні, каротин (5,6%), аскорбінова кислота (близько 250 мг%), вітамін Р, мінеральні солі, ензими, інвертаза та оксидаза, пектини. Плоди горобини полівітамінні.

Дія: діуретична (салуретична), жовчогінна, кровоспинна, в’яжуча, протискорбутна.

Фармакологічні властивості і застосування в медицині. Препарати плодів горобини збільшують сечовиділення, діють в’яжуче на слизову оболонку тонкої кишки і нормалізують її функцію, посилюють жовчовиділення. Біологічно активні речови́ни горобини діють протизапально на слизові оболонки шлунка та кишок, нейтралізують токсичні речови́ни, що̀ виявляють гепатотропний вплив. Однак слід зауважити, що фармакологічні властивості препаратів плодів горобини ще не повною мірою вивчені в умовах клініки. Вважають, що квітки рослини мають сечогінні та послаблюючі властивості. Треба пам’ятати, що недозрілі плоди горобини можуть вплинути токсично на організм людини, оскільки містять парасорбінову кислоту, яка виклика́є блювання, запалення слизової оболонки шлунка, діарею та подразнення епітелію ниркових канальців. Ця кислота втрачає свою токсичну активність при дозріванні ягід, висушуванні їх та кип’ятінні.

Настій, відвар та сік плодів горобини застосовують в основному як сечогінний засіб при хворобах нирок, пов’язаних з явищами олігурії, сечокам’яній хворобі, тромбофлебіті. Добрі наслідки лікування препаратами горобини одержують при розладах травлення, гепатиті, гепатохолециститі, утрудненому жовчовиділенні. Особливо ефективні вони при явищах старечої атонії товстої й тонкої кишок.

У народній медицині відвар та настій ягід горобини звичайної застосовують при авітамінозі, дизентерії, запорі, нирковокам’яній та жовчнокам’яній хворобах, ревматизмі, геморої.

Наукова медицина рекомендує плоди горобини як профілактичний засіб проти авітамінозу. Ягоди горобини входять до скла́ду вітамінних зборів.

Достиглі ягоди горобини застосовують як високовітамінний, сечогінний та послаблюючий засіб (особливо у дітей). Їх корисно вживати при атеросклерозі, гіпертонічній, а також нирковокам’яній хворобах.

Відвар 1 столової ложки плодів горобини в 1 склянці води́ п’ють по 1 столовій ложці 3-4 рази на день як сечогінний засіб. З цією ж метою вживають настій суміші ягід горобини звичайної і шипшини коричної (по ½ столової ложки) на 2 склянках води́ по чверть склянки двічі-тричі на день.

При нирковокам’яній та жовчнокам’яній хворобах застосовують чай з листків горобини. 30 г листків заварюють у 3 склянках води́. Випивають цей чай протягом дня за 3 рази. Його також вживають при хворобах печінки. При цих же хворобах, сольовому діатезі, хронічному некалькульозному холециститі використовують розтерті на порошок висушені ягоди. Одну столову ложку порошку розводять у півсклянки води́ і п’ють тричі на день по 30 мл після їди.

При нирковокам’яній хворобі вживають відвар суміші горобини звичайної (60 г) і кореня кінського щавлю (40 г) у півсклянки води́. П’ють відвар по 2-3 склянки на день.

   1. Rp.: Dec. fructuum Sorbi 15,0 : 180 ml
       D.S. По 1 столовій ложці тричі на день.

   2. Rp.: Fructus Sorbi
       Fructus Rosæ aa 25,0
       M.f. species
       D.S. Одну столову ложку суміші ошпарити 2 склянками окропу, кип’ятити 10 хв, настояти протягом доби, процідити. Пити відвар по півсклянки тричі на день як полівітамінний чай².

---

ГОРОБИНА ЗВИЧАЙНА (Sorbus aucuparia L.).

Росте це дерево або кущ серед сонячних галявин, край узлісь, на скелях і кам’янистих схилах, крутих берегах річок, у листяних та хвойних лісах, серед перелісків і чагарників. Горобину культивують у парках і садах як декоративну рослину.

Цвіте горобина в травні-червні, а плодоносить наприкінці серпня — у вересні.

Плоди і листя горобини використовують з лікувальною метою. Достиглі плоди зривають з плодоніжок наприкінці серпня й у вересні-жовтні. Сушать, попередньо прив’яливши, в сушарках (розстеляють тонким шаром і часто перемішують).

У плодах горобини міститься незначна кількість дубильних речовин, цукру, глюкози, сорбози (кітогексози), органічних кислот (яблучної, лимонної, винної, сорбонової та парасорбонової), сорбіт, який переходить у сорбозу; виявлено сліди ефірних олій, смолисті речови́ни, сорбітанову кислоту, незначну кількість ціаноподібної речовини́, яка виникає від розпаду глікозиду, що̀ міститься в насінні, каротин (5,6%), аскорбінову кислоту (близько 250 мг), біофлавоноїди, мінеральні солі, ензими інвертаза та оксидаза, пектини.

Плоди горобини полівітамінні. Препарати з них збільшують сечовиділення, діють в’яжуче на слизову оболонку тонкої кишки та нормалізують її функцію, посилюють жовчовиділення. Біологічно активні речови́ни горобини діють протизапально на слизові оболонки шлунка та кишок, нейтралізують токсичні речови́ни, які мають гепатропний вплив. Однак фармакологічні властивості цих препаратів ще не вивчені повною мірою в умовах клініки. Вважають, що квітки рослини мають сечогінні та послаблювальні властивості, а недозрілі плоди можуть вплинути токсично, оскільки в них наявна парасорбінова кислота, яка виклика́є блювоту, запалення оболонки шлунка, діарею та подразнення епітелію ниркових канальців. Ця кислота втрачає свою токсичну активність при дозріванні ягід, особливо після висушування та кип’ятіння.

Настій, відвар і сік з плодів горобини застосовують в основному як сечогінний засіб при хворобах нирок, пов’язаних з явищами олігурії, тромбофлебіту. Препаратами з горобини лікують розлади травлення, гепатити, гепатохолецистити, утруднене жовчовиділення. Особливо ефективні вони при явищах старечої атонії товстої і тонкої кишок.

В народній медицині відвар та настій ягід рекомендують при авітамінозі, ревматизмі, спастичному коліті, жовчно- та нирковокам’яній хворобах, геморої, дизентерії. Наукова медицина теж вважає плоди горобини профілактичним засобом проти авітамінозу. Вони входять до скла́ду вітамінних зборів.

Зокрема допомагає від гіповітамінозу такий настій: 2 чайні ложки плодів у 2 склянках окропу настоюють годину, потім додають для смаку цукор. Настій треба пити однаковими порціями в 3-4 прийоми протягом дня. Його можна вживати й як профілактичний засіб проти захворювань, викликаних нестачею вітамінів.

Восени та взимку найкраще вживати не настій, а свіжовичавлений або екстрагований цукром сік із плодів (по столовій ложці 3-4 рази на день).

Відвар столової ложки плодів у склянці води́ п’ють по столовій ложці 3-4 рази на день як сечогінний засіб. З цією ж метою вживають настій суміші ягід горобини звичайної й шипшини (по ½ столової ложки на 2 склянки води́), по ¼ склянки 2-3 рази на день.

Під час нирково- та жовчнокам’яної хвороб п’ють чай з листя горобини (30 г листя заварюють у 3 склянках води́). Вживають цей настій протягом дня за 3 прийоми. Він корисний і при хворобах печінки. Від сольового діатезу, хронічного некалькульозного холециститу використовують розтерті на порошок висушені ягоди. Столову ложку цього порошку розводять у ½ склянки води́ і п’ють тричі на день по 30 мл після їди.

При нирковокам’яній хворобі, особливо після видалення фосфатних каменів, вживають відвар суміші горобини звичайної (60 г) та кореня кінського щавлю (40 г) у 1 л води́. П’ють його по 2-3 склянки щодня.

В основному ж плоди горобини використовують у кондитерській промисловості. Їх переробляють на сік, оцет, квас, виготовляють з них сурогат чаю, вітамінні сиропи, компоти, варення, пастилу³.

ГОРОБИНА ЗВИЧАЙНА — Sorbus aucuparia L.

Російська назва — рябина обыкновенная.

Родина розові — Rosaceæ.

Дерево або кущ, які іноді досягають висоти́ 15 м. Молодí гілки́ сірувато-червоні, опушені. Бруньки великі, пухнасті. Листки чергові, опушені, непарнопірчасті, які складаються з 9-15 ланцетних або довгастих, зубчастих по кра́ю листочків. Квітки блідо-жовті, численні, зібрані в складні щиткоподібні суцвіття. Пелюсток у квітці 5, тичинок багато, маточка — 1. Плід — кулястий, яскраво-червоний або світло-жовтий. Цвіте́ рослина в травні, плоди достигають наприкінці серпня — у вересні.

Поширена горобина звичайна по всій території України, окрім степових районів. Культивується у парках, вздовж алей, вулиць як декоративна рослина.

Сировина. Квітки збирають на початку цвітіння рослини, плоди — у вересні — на початку жовтня. Добре висушені квітки і плоди зберігають окремо. Плоди треба збирати повністю достиглими, оскільки недостиглі плоди, в яких виявлено парасорбінову кислоту, токсично діють на слизові оболонки травного каналу та епітелій ниркових канальців.

Хімічний склад. Плоди горобини звичайної містять сорбіт (до 6,7%), яблучну, цитринову та бурштинову кисло́ти (2,5%), дубильні речови́ни (0,5%), пектини (0,5%), смолисті речови́ни, каротин (до 56 мг/100 г), біофлавоноїди, аскорбінову кислоту (до 250 мг/100 г), мінеральні солі, ензими.

Застосування. Квітки горобини звичайної застосовують як сечогінний і проносний засіб, а також як протизапальний засіб при респіраторних вірусних інфекціях, ангіні (для полоскання горла). Беруть 1 столову ложку квіток, заливають 1 склянкою окропу і настоюють 10 хв. П’ють по 50 мл 3 рази протягом доби за 30 хв до їди.

Квітки горобини звичайної застосовуються в сумішах з іншими рослинами. Готують суміш квіток горобини звичайної, трави́ материнки звичайної, чебрецю звичайного, листків берези бородавчастої, трави́ вересу звичайного, квіток і листків алтеї лікарської у співвідношенні 2:2:2:1:2:2. Беруть 4 столові ложки суміші, заливають 2 склянками окропу, настоюють 4 год. П’ють по 50-100 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди при пієлонефриті, циститі, уретриті, неспецифічних захворюваннях дихальних шляхів.

Плоди горобини звичайної застосовують при цукровому діабеті, сечокам’яній хворобі, гепатиті і гепатохолециститі, атонії кишечника, геморої, дизентерії, ревматизмі, жовчнокам’яній хворобі. Поєднують їх із плодами шипшини коричної, коренем цикорію дикого, травою вересу звичайного, коренем кульбаби лікарської, квітковими кошиками цмину піскового, стовпчиками з приймочками кукурудзи звичайної, травою меліси лікарської, плодами глоду колючого у співвідношенні 2:2:2:3:2:2:2:3. Беруть 4 столові ложки суміші, заливають 1 л води́, кип’ятять на малому вогні 10 хв, настоюють 4 год. П’ють по 50-100 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди. Цей відвар дуже корисний при гіпертонічній хворобі, загальному атеросклерозі, розладах кровообігу, при грипі, вірусному гепатиті, подагрі, а також після виснажливих інфекційних хвороб. Навесні і глибокої осені корисно пити відвар суміші плодів горобини звичайної і шипшини коричної як профілактичний полівітамінний засіб. Беруть по 1 столовій ложці плодів, подрібнюють їх, заливають 1 склянкою води́, варять на малому вогні 10 хв, настоюють 1 год. П’ють по 50 мл 4 рази протягом доби за 30 хв до їди⁴.

---

ГОРОБИНА ЗВИЧАЙНА (SORBUS AUCUPARIA L.), РОДИНА «РОЗОЦВІТІ» − ROSACEÆ.

Листопадне дерево заввишки, в основному, 4-6 м, рідше чагарник з поверхневою кореневою системою. Кора сіра, гладка, молодí галузки пухнаті. Листя чергове, непарноперисте, довгасте або довгасто-ланцетне. Молоде листя знизу опушене, пізнє голе. Квітки білі або рожевуваті, зібрані в густе щіткоподібне суцвіття — мітелку, діаметром до 10 см. Плоди — кулясті, яскраво-червоні або оранжево-червоні, соковиті. Насіння червонувате, серпоподібно вигнуте. Цвіте́ горобина в травні-червні, плоди дозрівають у вересні-жовтні. Широко культивується в Україні.

ЗБИРАННЯ ТА ЗБЕРІГАННЯ.

З лікувальною метою використовують листя, квітки й плоди горобини. Листя й квітки заготовлюють на початку цвітіння, сушать у тінí, у добре провітрюваних місцях. Стиглі плоди збирають у вересні-жовтні, очищають, видаляючи плодоніжки, гілочки́, листочки, зіпсовані плоди, сушать у сушарках при 60-80°С або на відкритому повітрі під навісами, розкладаючи тонким шаром на папері, тканині й періодично перемішуючи. Зберігають у мішках із тканини. Строк придатності листя і квіток — 1 рік, плодів — 2 ро́ки.

АКТИВНІ РЕЧОВИ́НИ.

Плоди містять цукор, яблучну, лимонну, винну й бурштинову кисло́ти, дубильні й пектинові речови́ни, сорбіт і сорбозу, амінокисло́ти, вітаміни Р і С, каротин, ефірні олії, солі калію, кальцію, магнію, натрію.

ПОКАЗАННЯ ДО ЗАСТОСУВАННЯ.

Горобина володіє протизапальною, кровоспинною, капілярозміцнювальною, вітамінною, в’яжучою, легкою проносною, потогінною, сечогінною дією, знижує кров’яний тиск, підвищує згортання крові. Настій горобини приймають внутрішньо при гастритах зі зниженою кислотністю шлункового соку, геморої, хворобах нирок, печінки, атеросклерозі, кровотечах; відвар (внутрішньо) — при гіповітамінозах, загальній слабості. Сік — при недокрів’ї, астенії, подагрі, геморої, злоякісних пухлинах, гастриті, гіпертонії, вітамінній недостатності, глаукомі, коклюші, дисменореях, при хворобах печінки, нирок, асциті, атеросклерозі. Сироп — при ревматизмі, каменях у нирках, сечовому міхурі.

У Польщі плоди горобини застосовують також при діабеті, у Болгарії — при ревматизмі й нефролітіазі, в Угорщині й Австрії нею лікують дизентерію.

ПРОТИПОКАЗАННЯ.

При схильності до підвищеного згортання крові вживати плоди горобини протипоказано.

ЗАСТОСУВАННЯ.

Залити 1 ч. ложку сухих квіток горобини 1 склянкою окропу, кип’ятити 1 хвилину, настоювати 1 годину, процідити. Приймати настій теплим по ¼ склянки 3-4 рази на день. Застосовувати при зобі, цукровому діабеті, застуді, клімаксі.

Залити 1 ст. ложку сухих подрібнених плодів горобини ⅓ л води́, кип’ятити 10 хвилин, настоювати в теплому місці 1 годину, процідити. Приймати 3 рази на день до їди. Застосовувати при авітамінозі, недокрів’ї, клімаксі, зобі, цукровому діабеті⁵.

---

ГОРОБИНА ЗВИЧАЙНА (Sorbus aucuparia); з лікувальною метою використовують її плоди й листя.

Горобина звичайна — дерево з родини розових. Поширена майже по всій території [колишнього] Радянського Союзу, в то́му числі й в Україні. Росте по лісах, поблизу будинків, у садах та в парках.

У цього де́рева сіра гладенька кора, листки чергові, непарнопірчасті, квітки правильні за формою, білі, дрібні, запашні, схожі на цвіт яблуні, але зібрані в густі щитки. Цвіте́ горобина звичайна у травні-червні. Плоди у цього де́рева ягодоподібні, кулясті, червоні, гіркуваті, терпкі; дозрівають вони у вересні й до глибокої зими́ залишаються на дереві. Від заморозків вони втрачають терпкість і гіркуватість і набувають приємнішого смаку.

Збирати ягоди горобини краще після заморозків, але не треба гаятися, тому́ що птахи в цей час швидко поїдають їх. Сушити ягоди треба в гарячій печі на залізних листах.

Плоди горобини визнано в науковій медицині високовітамінним продуктом (вони містять у собі вітаміни А і С) і лікарським засобом, який допомагає при авітамінозах. З цих плодів виготовляють вітамінний сироп, дозволений до випуску, та вітамінні чаї (№ 2), до складу яких ці плоди входять.

Але більше ліки з горобини використовують у народній медицині, перш за все як протицинготний, а також як сечогінний, кровоспинний і протидизентерійний засіб. При лікуванні цинги до плодів горобини додають і листків з неї, бо в них, як вважають, більше вітаміну С. Звичайно, свіжий сік з ягід і листя цього де́рева, а особливо, якщо до нього та ще додати меду, — це найефективніший протицинготний засіб.

Способи застосування. Відвар плодів (іноді з листям): 15,0-200,0; вживати по одній столовій ложці, 3-4 рази на день.

Свіжий сік: на чверть склянки соку додати пів чайної ложечки меду; вживати свіжоприготованим, 2-3 рази на день⁶.

---

Примітки:

¹ Стаття з книги «Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник» (відп. ред. А. М. Гродзінський; Київ, видавництво «Українська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана, Український виробничо-комерційний центр «Олімп», 1992 р.).

² Стаття з книги Ф. І. Мамчура «Довідник з фітотерапії» (Київ, «Здоров’я», 1984 р.).

³ Стаття з книги Ф. І. Мамчура «Овочі і фрукти в нашому харчуванні» (Ужгород, «Карпати», 1988 р.).

⁴ Стаття з книги Є. С. Товстухи «Фітотерапія» (видання 2-е, перероблене та доповнене; Київ, «Здоров’я», 1995 р.).

⁵ Стаття з книги І. С. Алексєєва «Повний атлас лікарських рослин» (Донецьк, ТОВ «Глорія Трейд», 2013 р.).

⁶ Стаття з книги О. П. Попова «Лікарські рослини в народній медицині» (Київ, «Здоров’я», 1965 р.).

Вероніка лікарська

---

Вероніка лікарська
(Veronica officinalis L.)

---

ВЕРО́НІКА ЛІКА́РСЬКА; вероника лекарственная.

Veronica officinalis — багаторічна шорстко-пухнаста кореневищна трав’яниста рослина родини ранникових. Стебло лежаче, розгалужене, з висхідними верхівками, 15-30 см заввишки, у вузлах укорінюється. Листки прості, супротивні, оберненояйцевидні або еліптичні, звужені в короткий черешок, зарубчасті, біля основи цілокраї. Квітки двостатеві, неправильні, блідо-лілові або голубі, в густих бічних китицях, розміщених у пазусі одного з супротивних листків. Плід — коробочка. Цвіте́ у червні-серпні.

Поширення. Росте в соснових і мішаних лісах, на вирубках, галявинах і узліссях на Поліссі, в Лісостепу і зрідка — на півночі Степу.

Заготівля і зберігання. Використовують траву (Herba Veronicæ officinalis), зібрану під час цвітіння рослини. Сушать під наметом або в сухому провітрюваному приміщенні. З 5 кг сирої трави́ одержують 1 кг сухої. Зберігають у сухому приміщенні. Рослина неофіцинальна.

Хімічний склад. Трава В. л. містить глікозиди аукубін і вероніцин, сапоніни, ефірну олію, дубильні й гіркі речови́ни, органічні кисло́ти (яблучну, лимонну і молочну), вітамін С (230 мг%), флавоноїди тощо.

Фармакологічні властивості і використання. Препарати В. л. виявляють анальгетичну, протиспазматичну та протизапальну дію. Їм притаманні кровоспинні, антитоксичні, фунгіцидні, депуративні, відхаркувальні та ранозагоювальні властивості. В народній медицині В. л. вживають при простудних захворюваннях, кашлі, ангіні, астмі, бронхіті й туберкульозі легень, при зниженому апетиті, виразці шлунка, проносах, при хворобах печінки, селезінки, нирок і сечового міхура, при безсонні, нервовому виснаженні, ревматизмі, ломоті та внутрішніх кровотечах, у клімактеричному періоді, від укусів гадюк та скажених тварин. Особливо ефективне використання В. л. при захворюваннях шкіри (висипи, екземи, піодермії, різні види свербіння, грибкові ураження тощо).

Лікарські форми і застосування.

ВНУТРІШНЬО — настій трави́ В. л. (10 г на 200 мл окропу) по півсклянки тричі на день за 1 годину до їди; суміш трави́ В. л. фіалки триколірної та череди трироздільної у співвідношенні 1:1:1 готують як настій (3 чайні ложки на 200 мл окропу) і п’ють по 4 склянки на день через 1 годину після їди при висипах на шкірі, екземі, скрофульозі, грибкових ураженнях, піодермії.

ЗОВНІШНЬО — настій або відвар трави́ (20 г на 200 мл окропу) для обмивань і місцевих ванн при різних хворобах шкіри: вуграх, гнояках, сверблячих висипах, грибкових захворюваннях, пораненнях, опіках тощо; настій свіжозібраної трави́ В. л. на рослинній олії (настоюють 10 днів у співвідношенні 1:1) використовують при опіках, фурункулах і гнійних ранах¹.

---

Veronica officinalis L. — ВЕРОНІКА ЛІКАРСЬКА.

Українські на́зви: вероніка лікарська, лежача (від сло́ва лежати); російська: вероника лекарственная; польські: przetacznik leśny, przetacznik lekarski, weronika.

Родина: Scrophulariaceæ — ранникові.

Багаторічна трав’яниста рослина довжиною 10-30 см з повзучим стеблом, покритим частими, короткими волосками, при основі гіллястим, з висхідними верхівками. Листи звужені в дуже короткий черешок, зворотнояйцеподібні, городчасто-зазубрені, трохи твердí. Багатоквіткові квітконосні китиці виростають із однієї лише пазухи двох супротивних листків. Квіти блідо-голубі з ліловим відтінком, рідше білі. Цвіте́ із червня до кінця серпня. Росте в гаях між чагарниками, переважно у хвойних лісах, у чорноземній смузі значно рідше. Поширена більше в лісових і лісостепових районах.

Свіжа трава без запаху, висушена має приємний запах. Смак терпкий, гіркуватий.

Збирають усю траву без коренів під час цвітіння.

Народ вживає траву вероніки усередину й зовнішньо. Усередину у вигляді чаю з напара (20,0 г трави́ на 1 л води́) при простудних захворюваннях, астмі й хворобах сечостатевих о́рганів. Зовнішньо — для ванн, особливо дітям при хворобах шкіри, прищах, висипах, нагноєннях і при корості.

У своїй особистій практиці я вживав траву вероніки усередину й зовнішньо. Усередину при всіх видах висипів і прищів на шкірі, при екземі, золотусі, грибкових ураженнях шкіри — як чай у суміші вероніки із травою триколірної фіалки і травою череди, усе в рівних частинах по 10,0 г кожної на 1 л окропу. Випивають цей напар протягом дня. Для зовнішнього вживання гарна настойка: 250,0 г соку, віджатого з розім’ятої свіжої трави́ вероніки, залити 250 г 90° спирту й настоювати 10 днів. Настойка фільтрується й до неї додається ще 250,0 г такого ж спирту, знову фільтрується через ватку й потім у фільтрат додається 10,0 г перувіанського бальзаму. Перед уживанням збовтувати. Цією настойкою я користувався при різних формах захворювання шкіри, у то́му числі й волосистої частини голови́. Крім того, таку настойку, розведену 2 частинами кип’яченої води́, я з успіхом вживав у вигляді промивань і примочок при легких пораненнях, порізах, забитті місць, при сверблячці на тілі й на голові (утирання в корені волосся). Сверблячі місця́ й місця́, уражені грибками, змазують ватою, змоченою у вищевказаній настойці.

Зберігання. Траву вероніки зберігають у ящиках, усередині викладених папером².³

---

ВЕРОНІКА ЛІКАРСЬКА — Veronica officinalis L.

Російська назва — вероника лекарственная.

Родина ранникові — Scrophulariaceæ.

Вероніка лікарська — невеличка трав’яниста багаторічна рослина, яка зустрічається на галявинах, узліссях, поблизу озер, ставків, перелісків, у висохлих долинах. Вероніка лікарська може рости поодиноко, але частіше окремими куртинами, що̀ іноді досягають кількох квадратних метрів. Сте́бла має 10-35 см заввишки, сланкі, похилені, усіяні волосинками. Листки звужені в короткий черешок. Квітки білясто-блакитні або ледь рожевуваті, іноді білі, що̀ виростають з однієї пазухи 2 супротивних листків. Цвіте́ рослина з кінця травня до серпня. При висушуванні має приємний, ледь помітний запах. Поширена у Криму́, на Кавказі, в Західному Сибіру.

Сировина. Збирають сте́бла рослини під час її цвітіння. Сушать у теплих, добре провітрюваних приміщеннях. Рекомендують рослину не виривати, а лише зрізувати, залишаючи 5-7 см стебла́ від землí.

Хімічний склад вивчено науковою медициною ще недостатньо. Відомо, що вероніка лікарська містить глікозиди аукубін і вероніцин, сапоніни, гірко́ти, дубильні речови́ни, групу алкалоїдів, леткі олії, каротин, аскорбінову кислоту.

Застосування. Вероніку лікарську здавна використовують у народній медицині, спектр її дії широкий. Рослина ефективна при внутрішніх кровотечах, нервовому виснаженні, захворюваннях нирок, сечового міхура, алергічних хворобах, екземі, гепатохолециститі, опіках. Вона виявляє анестезуючий, протиспазматичний, протизапальний, антисептичний, антитоксичний ефект і сприяє загоюванню ран, трофічних виразок, що̀ виникли внаслідок варикозного розширення вен. Настій вероніки лікарської успішно застосовують при бронхіті, пневмонії, грипі, бронхіальній астмі. Він ефективний як відхаркувальний засіб при так званих сезонних гострих респіраторних вірусних інфекціях, риніті, зокрема вазомоторному. Для приготування насто́ю вероніки лікарської беруть 1 столову ложку подрібненої рослини, заливають 1 склянкою окропу і настоюють 12 год. П’ють по 100 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди.

Ми вивчали протиалергічну дію вероніки лікарської в суміші з квітками глоду колючого, собачою кропивою серцевою та мелісою лікарською. Брали по 1 столовій ложці кожної рослини, заливали 2 склянками окропу, настоювали 6 год. Одержаний настій давали хворим по 100 мл 3 рази на день і 4-й раз — перед сном. Помічено значну антиалергічну дію цієї суміші, особливо при кропив’янці, вазомоторному риніті, ядусі та у випадках дії хімічних або аліментарних алергенів на організм.

Для лікування гострого та хронічного бронхітів, пневмонії із млявим перебігом, бронхоектатичної хвороби, астматичних станів та ядухи ми використовуємо траву вероніки лікарської, поєднуючи її з листками підбілу звичайного, травою ефедри двоколосої, квітками глоду колючого, травою вересу звичайного, материнки звичайної, буквиці лікарської, шишками хмелю звичайного, травою медунки лікарської у співвідношенні 2:1:0,25:2:2:1:4:1:4. Беруть 2 столові ложки суміші, заливають 1 склянкою окропу, настоюють 4 год. П’ють по 40-50 мл 3 рази протягом доби за 30 хв до їди.

Для лікування запальних захворювань сечостатевої системи ми використовуємо траву вероніки лікарської, поєднуючи її з травою споришу звичайного, вересу звичайного, квітками глоду колючого, травою материнки звичайної, коренями алтеї лікарської, стовпчиками з приймочками кукурудзи звичайної у співвідношенні 1:4:4:2:2:4:4. Готують і приймають та̀к, як і попередній настій⁴.

VERONICA OFFICINALIS L. — ВЕРОНІКА ЛІКАРСЬКА.

Російська назва — вероника лекарственная.

Багаторічна трав’яниста рослина з родини ранникових з повзучим, при основі гіллястим пухнастим стеблом. Листки звужені в короткий черешок, оберненояйцевидні, зубчасто-пилчасті. Багатоквіткові грона виростають з однієї пазухи двох супротивних листків. Квітки блідо-блакитні з ліловим відтінком, іноді білі. Рослина на смак терпка: свіжа — без запаху, висушена — ароматна. Цвіте́ у червні-серпні. Росте у світлих лісах, серед кущів, на узліссі, на вигонах, пасовиськах, попід огорожами.

Сировина. З лікувальною метою використовують надземну частину, яку збирають під час цвітіння рослини. Траву зрізають на висоті 5-10 см від землí. Сушать у сухих, теплих, добре провітрюваних приміщеннях або на горищі, розстилаючи тонким шаром на чистому папері або марлі. Сушити надворі, навіть у затінку, не рекомендується. Сировину зберігають у застелених папером дерев’яних ящиках, у сухих приміщеннях з доброю вентиляцією.

Для медичного використання рослина не заготовляється.

Хімічний склад вероніки лікарської достатньо не вивчений. Відомо лише, що трава її містить глікозиди аукубін і вероніцин, групу алкалоїдів, сапоніни, ефірні олії, гірко́ти, дубильні речови́ни, аскорбінову кислоту і каротин.

Дія: анальгетична, протиспазматична, протизапальна.

Фармакологічні властивості і застосування в медицині. У народній медицині крім вероніки лікарської (при її відсутності) застосовують її різновиди, що̀ мають подібні лікувальні властивості: вероніку дібровну, вероніку широколисту, вероніку довголисту та вероніку сиву. Найчастіше використовують вероніку лікарську.

Настій вероніки лікарської має полівалентні властивості. Він сприяє видаленню слизистих виділень з дихальних шляхів (відхаркувальна дія), посилює апетит, стимулює діяльність залоз травного каналу, виявляє протизапальний, знеболюючий, протиспазматичний, антисептичний, антитоксичний, фунгіцидний, депуративний, кровоспинний та ранозагоювальний вплив. Його вживають при хворобах, викликаних простудою, бронхіальній астмі, охриплості, туберкульозі легень, гематурії, внутрішніх кровотечах, у клімактеричному періоді, при безсонні, нервовому виснаженні, ревматизмі. Особливо допомагає настій вероніки лікарської при висипах на шкірі, екземі, піодермії. Досить добрий ефект цей препарат дає при хронічному гепатохолециститі, жовтяниці та сольовому діатезі. Ним здавна успішно лікують людей, які постраждали від укусів гадюк та скажених тварин.

Настій і відвар вероніки застосовують для обмивань і місцевих ванн при різних хворобах шкіри: вуграх, гнояках, сверблячих висипах, грибкових захворюваннях, пораненнях та опіках.

При висипах на шкірі, екземі, скрофульозі, грибкових ураженнях, піодермії п’ють настій суміші (по 1 чайній ложці) вероніки лікарської, фіалки триколірної і череди трироздільної на 1 склянці окропу. Вживають 4 склянки протягом дня, через 1 год після їди (протиалергічна дія).

При свербежі шкіри голови́, відхідника, при корості втирають у шкіру лінімент, виготовлений з 50 г сирого соку вероніки. Цей сік, витиснутий з розім’ятої свіжої рослини, заливають 50 г 90% етилового спирту і настоюють на холоді 10 днів, потім фільтрують через вату, додають до нього ще раз 50 г такого ж спирту, ще раз фільтрують і у фільтрат додають 10 г перувіанського бальзаму (М. А. Носаль, 1958).

   1. Rp.: Inf. herbæ Veronicæ 10,0 : 200 ml
       D.S. По півсклянки тричі на день за 1 год до їди.

   2. Rp.: Herbæ Veronicæ 20,0
       Herbæ Chelidonii
       Florum Chamomillæ
       Fol. Trifolii pratensis aa 30,0
       M.f. species
       D.S. Одну столову ложку суміші заварити в 1 склянці води́, процідити. Пити чай вранці і ввечері по 1 скляці при циститі⁵.

---

ВЕРОНІКА ЛІКАРСЬКА — Veronica officinalis L.

Родина ранникові — Scrophulariaceæ.

Як виглядає? Багаторічна трав’яниста рослина 10-30 см завдовжки, з повзким, при основі гіллястим стеблом, яке утворює дерновину. Сте́бла, які витикаються вгору, вкриті досить густими короткими волосками. Листки на них звужені в короткий черешок, оберненояйцевидні, зубчастопилчасті, трохи шорсткі. Багатоквіткові квітконосні грона виростають з однієї пазухи двох супротивних листків. Квітки блідо-блакитні з ліловим відтінком, рідше білі. Рослина на смак терпка, свіжа — без запаху, висушена — має приємний запах. Цвіте́ у червні-серпні.

Де росте? Поширена в лісових і лісостепових районах на Поліссі, в Карпатах; на півдні Степу зустічається зрідка, в Криму́ — в горах. Росте попід огорожами, в гаях серед чагарників, на узліссі, переважно в хвойних лісах, рідше — в чорноземній смузі.

Що̀ й коли збирають? Усю рослину без коріння (квітки й листки) — під час цвітіння.

Коли застосовують? У вигляді чаю використовують при простудних захворюваннях, астмі, бронхіті (відхаркувальний засіб), при хворобах сечових о́рганів (цистит, пісок), при зниженому апетиті, проносі, виразковій хворобі шлунка, клімаксі, при гіпертонічній хворобі, безсонні, нервовому виснаженні, ревматизмі, ломоті, як потогінний засіб, при значному виснаженні організму, особливо допомагає при висипах на тілі, екземі, нагноєнні (піодермії), також при укусах гадюк і скажених тварин (завдяки співдії алкалоїду, глікозидів аукубіну і вероніцину, сапонінів, леткої олії, гіркоти́, дубильних речовин), окрім запобіжних щеплень.

Для приготування насто́ю на 1 склянку окропу беруть 1 чайну ложку вероніки і настоюють 12 год. П’ють 1-2 склянки на день ковтками (при висипах на шкірі, екземі, скрофульозі, грибкових ураженнях, піодермії). Застосовують суміш (по 1 чайній ложці) вероніки, фіалки триколірної і трави́ череди, взятої у кількості 1 столової ложки на 1 склянку окропу для приготування настою, що̀ має антиалергічну дію. П’ють 4 склянки на день через годину після їди.

При різних видах свербежу (на голові, тілі, в задньому проході), при корості втирають у шкіру (на голові — в корені волосся) мазь, виготовлену з 250 г сирого соку. Цей сік, відтиснутий з розім’ятої свіжої рослини, заливають 250 мл 90% етилового спирту і настоюють 10 діб, потім фільтрують через ватку, додають до нього ще раз 250 мл такого ж спирту, ще раз фільтрують, і у фільтрат додають 10 г перувіанського бальзаму. Мазь можна перед уживанням розбавляти перевареною водою у співвідношенні 1:2 і обов’язково збовтувати.

З вероніки лікарської готують ванни (особливо дітям) при хворобах шкіри: висипах, нагноєнні, корості тощо⁶.

► Матеріали англійською мовою

► Матеріали московською мовою

---

Примітки:

¹ Стаття з книги «Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник» (відп. ред. А. М. Гродзінський; Київ, Головна редакція УРЕ ім. М. П. Бажана, 1991 р.).

² При відсутності трави́ Veronica officinalis L. М. А. Носаль користувався іншими видами вероніки: V. hederifolia L., V. chamædrys L. і деякими іншими. Про їхню ефективність у порівнянні з V. officinalis L. ніяких вказівок у його записках немає (Ів. Носаль).

³ Стаття з книги Михайла Андрійовича та Івана Михайловича Носалів «Лікарські рослини і способи їх застосування в народі» (Київ, 2013 р. (репринт видання 1958 р.)).

⁴ Стаття з книги Є. С. Товстухи «Фітотерапія» (видання 2-е, перероблене та доповнене; Київ, «Здоров’я», 1995 р.).

⁵ Стаття з книги Ф. І. Мамчура «Довідник з фітотерапії» (Київ, «Здоров’я», 1984 р.).

⁶ Стаття з книги В. В. Кархута «Ліки навколо нас» (видання 3-є, виправлене і доповнене; Київ, «Здоров’я», 1993 р.).