4 березня 2017 р.

Гісоп лікарський


Гісоп лікарський
(Hyssopus officinalis L.)


Гісоп лікарський
ГІСО́П ЛІКА́РСЬКИЙ; иссоп обыкновенный.

Hyssopus officinalis — багаторічна трав’яниста дрібно-опушена рослина родини губоцвітих. Сте́бла чотиригранні, підведені, 20-50 см заввишки. Листки цілокраї, довголанцетні, до 8 мм завширшки, до основи клиновидно звужені, без помітного черешка, крапчастозалозисті, з трохи загорнутими на спідній бік краями. Квітки неправильні, двостатеві, яскраво-сині, іноді рожеві; суцвіття переривчастоколосовидне, майже однобічне. Плід — з 4 горішків. Цвіте у червні — серпні.

Поширення. Походить з Південної Європи. В Україні вирощують у садах і на городах як ефіроолійну рослину. Дичавіє.

Заготівля і зберігання. Використовують траву (верхівки стебла́ до 20 см завдовжки), зібрану під час цвітіння рослини. Сушать під наметом або в приміщенні. Сухої сировини́ виходить 20%. Зберігають у сухому приміщенні в мішках. Рослина неофіцинальна.

Хімічний склад. Трава містить ефірну олію (0,6-1%), флавоноїди (0,9%), тритерпенові кисло́ти (урсолова, олеанолова), дубильні й гіркі речови́ни, смо́ли, камедь і барвники. До скла́ду ефірної олії входять l-пінокамфон, α-пінен, β-пінен, камфен, цинеол, l-пінокамфеол, пінокамфеолацетат і сесквітерпени.

Фармакологічні властивості і використання. Рослина має антисептичні й спазмолітичні властивості. В багатьох зарубіжних країнах Г. л. використовують у науковій медицині, в Україні — лише в народній. У вигляді насто́ю або настойки його вживають як відхаркувальний засіб при хронічних катарах верхніх дихальних шляхів (бронхіти, трахеїти, ларингіти), при бронхіальній астмі, поганому травленні, хронічних колітах, метеоризмі й запорах, як глистогінний засіб, а також при анемії, неврозах, стенокардії, ревматизмі та гіпергідрозі. Місцево Г. л. використовують при запаленні очей, при стоматитах, охриплості голосу, захворюваннях глотки, для лікування забитих місць, синців, ран та екзем.

Лікарські форми і застосування.

ВНУТРІШНЬО — настій трави́ (1-2 столові ложки на 400 мл окропу, настоюють 1 годину, проціджують) по півсклянки 2-3 рази на день за 20 хв до їди (пити теплим); настойку трави́ (20 г трави́ на 100-200 мл горілки, настоюють 7 днів, проціджують) по 1 чайній ложці 2-3 рази на день.

ЗОВНІШНЬО — настій трави́ (2 чайні ложки трави́ на 200 мл окропу, настоюють 30 хв) для полоскань, промивань та компресів1.


ГІСОП ЛІКАРСЬКИЙ — Hyssopus officinalis L.
Московська назва — иссоп лекарственный.
Родина губоцвіті — Lamiaceæ (Labiatæ).

Зелений кущик заввишки 50-70 см. Листки супротивні, лінійно-ланцетоподібні, цілокраї. Квітки розташовані в пазухах верхніх листків, здебільшого синього або рожевого кольору. Цвіте гісоп лікарський, починаючи з кінця травня, все літо. У природних умовах росте у Південній Європі. В нашій країні широко вирощується як в окремих господарствах, так і на присадибних ділянках.

Сировина. Збирають квітучі верхівки 2-3 рази протягом літа. Сушать у теплих, добре провітрюваних приміщеннях. Зберігають у щільній тарі. Листки і квітки мають приємний запах та гіркуватий смак.

Хімічний склад. У рослині виявлено близько 1% леткої олії, яка на 50% складається з піноканфену, а також пінену, цінеолу, сесквітерпену тощо, глікозиди диосмін, гісопін, смо́ли, камедь, дубильні речови́ни, урсолову та олеанову кисло́ти, пігменти, гірко́ти, флавоноїди (0,9%).

Застосування. Листки і квітки гісопу лікарського широко застосовують як приправу до різних м’ясних та овочевих страв. Вони поліпшують апетит та травлення. Препарати гісопу лікарського знайшли застосування в народній медицині для лікування анацидного та гіпоацидного гастритів, а також як антисептичний, спазмолітичний, протизапальний, відхаркувальний та в’яжучий засоби. Застосовують їх при анемії, млявому травленні, неврозах. Та найбільше використовується трава гісопу лікарського при запальних захворюваннях верхніх дихальних шляхів, а також для поліпшення апетиту, стимуляції виділення шлункового соку.

Для лікування запальних процесів верхніх дихальних шляхів ми поєднуємо траву гісопу лікарського з травою материнки звичайної, медунки лікарської, листків підбілу звичайного, м’яти перцевої, листків та квіток алтеї лікарської у співвідношенні 2:2:3:3:2:2. Беруть 1 столову ложку суміші, заливають 1 склянкою окропу, настоюють 4 год. П’ють по 100 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди. Лікують цим настоєм бронхіт, ларингіт, трахеїт, ангіну, стоматит.

Для лікування анацидного та гіпоацидного гастритів ми поєднуємо траву гісопу лікарського з травою бобівника трилистого, меліси лікарської, підбілу звичайного, материнки звичайної, кошиків деревію звичайного у співвідношенні 1:2:1:3:2:2. Беруть 1 столову ложку суміші, заливають 1 склянкою окропу, настоюють 10 хв. П’ють теплим, навіть гарячим, по 100 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди.

Для лікування ядухи (бронхіальної астми) ми користуємося травою гісопу лікарського у поєднанні з плодами глоду колючого, коренями цикорію дикого, коренями з кореневищами синюхи блакитної, травою буквиці лікарської, листками омели білої, плодами шипшини коричної, травою ефедри двоколосої у співвідношенні 1:2:3:2:2:2:3:0,5. Беруть 2 столові ложки суміші, заливають 1 склянкою води́, кип’ятять на малому вогні 5 хв, настоюють 1 год. П’ють по 50 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди. Цей відвар доцільно приймати при анемії та зниженій секреторній функції шлунку.

Гісоп лікарський хоч і вважається отруйною рослиною, але широко застосовується в кулінарії для приготування найрізноманітніших страв з городини та м’ясних приправ. Не рекомендують його при вагітності.

Водний настій трави́ гісопу лікарського готують таким чином: беруть 2 чайні ложки подрібненої рослини, заливають 1 склянкою окропу, настоюють 10 хв. П’ють по 2 столові ложки 3 рази на добу за 30 хв до їди2.

 




 



 

ГІСОП ЛІКАРСЬКИЙ (HYSSOPUS OFFICINALIS L.), РОДИНА «ЯСНОТКОВІ» ‒ LAMIACEÆ.

Гіллястий напівчагарник заввишки 20-80 см. Корінь стрижневий, дерев’янистий. Сте́бла гісопу численні, чотиригранні, біля основи здерев’янілі, коротко опушені або майже голі. Листя супротивне, майже сидяче, ланцетне, зі злегка загорненими на нижній бік краями, верхівкове більш дрібне. Суцвіття довгасті, колосовидні, нерідко однобокі, складаються із зібраного у пазухах листя 3-7 помилкових напівколотівок. Чашечка ясно-зелена, зазвичай з одного боку фіолетова. Віночок двогубий, синій, фіолетовий, рідше — рожевий або білий. Чотири тичинки помітно видаються з віночка. Плід складається із чотирьох тригранно-яйцеподібних темно-коричневих горішків. Цвіте в липні-вересні. Плоди дозрівають у серпні. Розповсюджений в Україні, європейській частині Росії, Білорусі.

ЗБИРАННЯ ТА ЗБЕРІГАННЯ.

З лікувальною метою використовують квітучу траву. При заготівлі зрізують тільки верхні, більш ніжні частини пагонів. Їх зв’язують у пучки́ й розвішують для просушування в провітрюваному місці, можна сушити в сушарках при температурі не вище 40°С. Зберігати в герметичній тарі в сухому провітрюваному приміщенні. Строк зберігання — 2 ро́ки.

АКТИВНІ РЕЧОВИ́НИ.

У квітучій надземній частині містяться ефірна олія, флавоноїди (діосмін, гісопін, гесперидін), дубильні й гіркі речови́ни, смо́ли, камедь, тритерпенові кисло́ти (урсолова й олеанолова) та інші речови́ни. Гісоп лікарський багатий аскорбіновою кислотою. Ефірна олія гісопу — рідина зеленувато-жовтого кольору із сильним скипидарно-камфорним запахом, у її склад входять пінен, пінекамфеол, камфен, альдегіди, вуглеводні й спирти.

ПОКАЗАННЯ ДО ЗАСТОСУВАННЯ.

У народній медицині листя й квітучі верхівки гісопу застосовували як відхаркувальний засіб при хронічних катарах верхніх дихальних шляхів (бронхітах, трахеїтах, ларингітах), при бронхіальній астмі, неврозах, стенокардії, надмірній пітливості, ревматизмі, хронічних колітах, метеоризмі; як протиглисний, сечогінний і легкий тонізуючий засіб. Доведено антимікробну дію ефірної олії гісопу, її приймають у суміші з жировою основою (мазь) як лікарський засіб при гнійних захворюваннях шкіри стафілококового походження.

Гісоп належить до найдавніших лікарських рослин, якими користувався ще знаменитий давньогрецький лікар Гіппократ. Гісоп лікарський включений у фармакопеї Румунії, Франції, Німеччини, Португалії й Швеції.

ПРОТИПОКАЗАННЯ.

Трава гісопу вважається слабко отруйною. Застосовувати з обережністю. Ефірна олія гісопу при значній концентрації виклика́є епілептичноподібні припадки, збуджує центральну нервову систему, особливо при нейропатії.

ЗАСТОСУВАННЯ.

Залити 1 ст. ложку сухої трави́ гісопу лікарського 2 склянками води́, настоювати 1-2 години, процідити. Приймати по ½ склянки 4 рази на день. Застосовувати при бронхіті, бронхіальній астмі, хронічному коліті.

Залити 100 г квіток гісопу й 160 г цукру 1 л окропу, прокип’ятити 2-3 хвилини, настоювати 30 хвилин, процідити. Приймати по ½ склянки 2-3 рази на день. Застосовувати при бронхітах3.


ГІСОП ЛІКАРСЬКИЙ (HYSSOPUS OFFICINALIS L.) ‒ ісоп, ісопова трава, медовик, осирок, суток, юзефки.

Вирощують у садах, на городах. У здичавілій формі росте в Чернівецькій, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській і Сумській областях4.


Примітки:

1 Стаття з книги «Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник» (відп. ред. А. М. Гродзінський; Київ, Головна редакція УРЕ ім. М. П. Бажана, 1991 р.).

2 Стаття з книги Є. С. Товстухи «Фітотерапія» (видання 2-е, перероблене та доповнене; Київ, «Здоров’я», 1995 р.).

3 Стаття з книги І. С. Алексєєва «Повний атлас лікарських рослин» (Донецьк, ТОВ «Глорія Трейд», 2013 р.).

4 Текст з книги Л. І. Гудованої «Рецепти здоров’я. Народні ме́тоди лікування» (видання 2-е, доповнене; Тернопіль, «Навчальна книга ‒ Богдан», 2006 р.).

18 жовтня 2016 р.

Льон звичайний


Льон звичайний
(Linum usitatissimum L.)


Льон звичайний
ЛЬОН ЗВИЧА́ЙНИЙ; лён обыкновенный.

Linum usitatissimum — однорічна трав’яниста рослина родини льонових. Стебло пряме, циліндричне, вгорі розгалужене, 70-100 см заввишки. Листки чергові, сидячі, вузьколанцетні, по кра́ю гладенькі. Квітки правильні, двостатеві, 5-пелюсткові, зібрані в розлогі щитковидні суцвіття; пелюстки голубі, з темно-синіми прожилками, на верхівці — цілокраї або трохи зарубчасті. Плід — коробочка. Цвіте у червні-серпні. Плоди достигають у серпні-вересні.

Поширення. Льон звичайний культивують як прядивну і олійну рослину.

Заготівля і зберігання. Для лікарських потреб заготовляють насіння льону (Semina Lini). Сім’я льону відпускається аптеками. Строк придатності — 3 ро́ки. У народній медицині використовують і траву, яку заготовляють в період цвітіння рослини.

Хімічний склад. У насінні льону звичайного є слиз (до 12%), вуглеводи, глікозид лінамарин та жирна олія (30-48%), до скла́ду якої входять гліцериди ліноленової (35-40%), лінолевої (25-35%), олеїнової (15-20%), пальмітинової і стеаринової кислот.

Фармакологічні властивості і використання. Насіння льону належить до м’якодіючих проносних засобів. Набухаючи в шлунково-кишковому тракті, воно подразнює слизову оболонку кишок і цим посилює перистальтику. Швидкому просуванню кишкового вмісту сприяє й жирна олія, що̀ є в насінні. Поряд з цим препарати з насіння льону мають обволікаючі й протизапальні властивості, зумовлені наявністю в ньому значної кількості слизу. Найдоцільніша форма застосування насіння льону — у вигляді слизу (Mucilago seminum Lini). Всередину його дають при запаленні слизової оболонки дихальних шляхів, травного каналу і о́рганів сечовиділення, при загостренні виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки, при харчовому отруєнні та у випадку запорів. Лікувальні властивості має і лляна олія (Oleum Lini). Її приймають усередину при спастичних запорах, дизентерії, геморої, нирковокам’яній і жовчнокам’яній хворобах, у разі порушень жирового обміну та при атеросклерозі. Настій сухої трави́ рослини використовують як сечогінний засіб при захворюванні нирок і сечового міхура. Свіжопотовчене лляне насіння використовують у вигляді припарок при фурункулах і наривах як засіб, що̀ прискорює наривання їх. Лляну олію застосовують для гоєння ран і опіків (в останньому випадку її змішують з сирим яйцем). З неї виготовляють препарат лінетол, який використовують для профілактики й лікування атеросклерозу. Проводять 4-5 курсів лікування з перервами між ними на 2-4 тижні. Тривалість курсу лікування — 1-1,5 місяця. Лінетол ПРОТИПОКАЗАНИЙ при гострих порушеннях функції кишечника (проноси) та при посиленні болів при холециститі. Як зовнішній засіб лінетол застосовують при опіках і променевих ураженнях шкіри.

Лікарські форми і застосування.

ВНУТРІШНЬО — настій сухої трави́ (1 столова ложка сировини́ на 200 мл окропу) по 1 столовій ложці 3-4 рази на день; слиз насіння льону (1 частина цілого насіння на 30 частин окропу, збовтують 15 хвилин, проціджують і віджимають) по чверті склянки 3 рази на день за 30 хвилин до їди, готуючи безпосередньо перед вживанням (курс лікування — 2-3 тижні); свіжу лляну олію вживають по 1 столовій ложці 4-5 раз на день; лінетол (Linætholum) приймають уранці безпосередньо перед їдою або під час їди по 20 мл (півтори столової ложки) 1 раз на день; столову ложку суміші лляного сíм’я (20 г), плодів ялівцю звичайного (20 г), листя чорниці звичайної (40 г) і трави́ приворотня звичайного (10 г) настоюють 6 годин на склянці холодної води́, кип’ятять 15 хвилин, проціджують і п’ють по 1 склянці 2-3 рази на день при діабеті.

ЗОВНІШНЬО — суміш (порівну) лляної олії і вапняної води́ або суміш ретельно змішаних у пляшці 1 склянки лляної олії і 4 сирих яєць для лікування опіків1.


LINUM USITATISSIMUM L. — ЛЬОН ЗВИЧАЙНИЙ.

Московська назва — лён посевной.

Однорічна рослина з родини льонових. Стебло довге (70-100 см), гладке, без гілок при землí, з невеликою кількістю коробочок у суцвітті, дрібним насінням (завдовжки 3,5-5 мм). Дуже поширена сільськогосподарська культура в Білорусі, Україні, на Поволжі, Північному Кавказі та в Середній Азії.

Сировина. Збирають насіння восени і сушать на вільному повітрі. Оболонка насінини гладенька, блискуча. На смак насінина солодка, без запаху. Заготовлюється і відпускається аптеками.

Хімічний склад. Насіння льону містить жирну олію (40%), слизисті речови́ни (6-8%), білки́ (до 24%), аскорбінову кислоту, каротин. Є в ньому також вуглеводи, органічні кисло́ти, ферменти. У траві рослини міститься глікозид лінамарин, який при розпаді утворює синильну кислоту. Слизові речови́ни льону в гарячій воді набрякають, набувають здатності обволікати запалені слизові оболонки і пом’якшувати дію на них різних подразників.

Дія: обволікаюча, протизапальна, відхаркувальна, послаблююча.

Фармакологічні властивості і застосування в медицині. Терапевтична активність насіння льону звичайно зумовлена наявністю в ньому слизу та глікозиду лінамарину. Лінамарин біологічно досить активний і має вплив на різні системи та о́ргани: регулює секреторну і моторну функції кишок, а у великих дозах виклика́є дратливість і салівацію. Слизисті речови́ни мають обволікаючу, протизапальну та послаблюючу дію. Їх вживають всередину при запаленні слизової оболонки дихальних шляхів і травного каналу, коліті (в клізмах), запальних процесах у сечовому міхурі та нирках. Відвар насіння вживають також при харчовому отруєнні, загостренні виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки. Свіжою лляною олією лікуються при дизентерії, геморої, каменях нирок та жовчного міхура, запорі — вживають по 1 столовій ложці 4-5 разів на день.

З насіння (цілого) готують слиз, який вживають по 100 г декілька разів на день при запаленні слизових оболонок дихальних шляхів і травного каналу. Для цього 2 столові ложки насіння обливають 2 склянками окропу або молока, дають один раз закипіти, розбовтують у пляшці протягом 10 хв, проціджують через марлю. Такий настій швидко псується, тому́ готувати його потрібно безпосередньо перед вживанням.

З лляної олії синтезовано препарат лінетол, запропонований для профілактики і лікування атеросклерозу. Вживають по 20 мл (4 чайні ложки) ранком натще один раз на день курсами по 1-2 міс з перервами між ними 2-4 тиж. Після 4-5 курсів лікування у хворих знижується рівень холестерину та ліпоїдів у крові, поліпшується загальний стан, зникає або зменшується біль у ділянці се́рця.

При хронічному запорі рекомендують вживати по 1 чайній ложці цілого або подрібненого насіння вранці і ввечері, запиваючи теплою водою.

У народній медицині як сечогінний засіб при захворюванні нирок і сечового міхура вживають настій 1 столової ложки сухої трави́ льону звичайного на 1 склянці окропу. П’ють його по 1 столовій ложці 3-4 рази на день (А. Я. Губергріц, М. І. Соломченко, 1968).

Широко використовуються лляне насіння для пом’якшувальних і болезаспокійливих припарок, а розчин слизу — для полоскань, спринцювань, клізм. Для припарок беруть 2 маленькі мішечки цілого або розмеленого насіння, опускають їх в окріп чи гаряче молоко на 1 хв і по черзі гарячими прикладають до ураженої ділянки тíла. Такі ж припарки роблять на черевній стінці при хронічному циститі.

Порошок насіння льону застосовують для компресів при опіках і шкірних хворобах. 20 г порошку змішують з водою, кип’ятять і накладають на обпечену поверхню шкіри. Олія насіння льону — ефективний ранозагоювальний чинник. Це пояснюється тим, що в ній міститься значна кількість вітаміну Е, незамінних жирних кислот: лінолевої, ліноленової тощо. Олію насіння льону використовують при опіках. З неї виготовляють рідкі мазі та емульсії. Найчастіше готують суміш взятих порівну лляної олії і вапняної води́ (діє болезаспокійливо) або суміш ретельно змішаних у пляшці 1 склянки лляної олії і 4 сирих яєць2.


ЛЬОН ЗВИЧАЙНИЙ — Linum usitatissimum L.
Московська назва — лён посевной.
Родина льонові — Linaceæ.

Дуже поширена сільськогосподарська культура, з якої одержують цінне промислове волокно. Стебло струнке, тонке, іноді досягає 1 м висоти́. Квітки сині. Насіння достигає восени.

Сировина. Збирають насіння восени, коли льон обмолочують. Сушать у добре провітрюваних приміщеннях. Насіння без запаху, на смак солодкувате.

Хімічний склад. У насінні льону звичайного виявлено значну кількість слизу (6-8%), жирну олію (до 40%), білки́ (до 24%), вуглеводи, ферменти, органічні кисло́ти, каротин.

Застосування. Насіння льону звичайного використовують як обволікаючий засіб при запальних процесах о́рганів дихання та сечових шляхів, а також при захворюваннях травного каналу.

Слизовий настій насіння льону звичайного готують так. Беруть 2 столові ложки насіння, заливають 2 склянками окропу, доводять до кипіння, а потім збовтують суміш протягом 10 хв. Проціджують через марлю, охолоджують і використовують за призначенням. Такий настій надзвичайно швидко псується, тому́ його потрібно випити протягом 1-2 год. П’ють по 100 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди.

Медичною промисловістю з лляної олії синтезовано препарат лінетол, який рекомендують для профілактики і лікування атеросклерозу. Призначають лінетол по 20 мл натщесерце 1 раз на добу протягом 1,5-2 міс. При глибокому атеросклерозі рекомендують провести 4-5 курсів лікування3.

 




 



 

ЛЬОН ПОСІВНИЙ, льон-довгунець (Linum usitatissimum); з лікувальною метою використовують його насіння.

Льон посівний, або льон-довгунець — однорічна рослина з родини льонових, дуже поширена в культурі. Як волокнисту й олійну рослину, льон-довгунець вирощують в Україні, в Білорусі, на Поволжі, на Північному Кавказі та в Середній Азії.

У науковій медицині використовують насіння льону всередину як легкий проносний засіб у вигляді слизу, який одержують від збовтування товченого насіння з гарячою водою, а також і як обволікаючий і пом’якшувальний засіб. Порошок з насіння застосовують для припарок.

У народній медицині всередину вживають відвар з насіння льону-довгунця при бронхіті (як відхаркувальний засіб) та при хронічних катарах шлунка, а при болі в ньому від проковтування чого-небудь їдкого — олію з насіння.

Крім того, лляну олію, змішану з вапновим «молоком», застосовують і як зовнішній засіб від опіку. Відвар з сім’я застосовують, як зовнішній засіб, при ранах або виразках у роті (для полоскання), а у вигляді мазі цей відвар застосовують при наривах, щоб вони швидше визрівали.

Свіжа трава льону-довгунця має отруйні властивості, вона шкідлива навіть для скотини, тому́ її не рекомендують для внутрішнього вживання.

Спосіб застосування. Відвар з насіння (для слизу): одна частина насіння (не товченого) на 30 частин окропу, або інакше: 3 г насіння на 90 мл окропу, або дві чайні ложечки сім’я на склянку окропу; збовтувати протягом 15 хвилин, потім процідити крізь полотно4.


Linum usitatissimum L. et Linum humile Mill. — ЛЬОН ЗВИЧАЙНИЙ (довгунець) і льон низький (кучерявий).
Моск. назва: лён-долгунец и лён низкий (кудряш).
Родина: Linaceæ — льонові.

Вирощують дві різновидності цієї рослини. Льон-довгунець не розгалужений або слабо розгалужений у верхній частині стебла́ і вирощується передусім на волокно. Льон низький більш розгалужений і вирощується переважно на зерно, волокно ж дає коротше, ніж довгунець, і гіршої якості. Ботанічний рід «льон» (дикий) на території України має 28 видів. Сама́ зелена рослина льону звичайного і низького, як і суха, — отруйна.

Насіння льону культурного вміщує 30-48% жирної олії, що̀ в своєму складі має ненасичені жирні кисло́ти (лінолеву, ліноленову, олеїнову), гліцериди пальмітинової та стеаринової кислот, а також слизи (5-12%). Крім того, біло́к (до 26%), вуглеводи (12-26%), органічні кисло́ти; ферменти, вітаміни С1, А, каротин. Вся рослина і особливо паростки мають глікозид лінамарин, що̀ розщеплюється на синильну кислоту (отруйна!), глюкозу і ацетон.

З лікувальною метою використовується насіння і олія з нього. Насіння льону вживають, перш за все, як захисно-обволікаючий, пом’якшуючий та легко проносний засіб. Найпростіший спосіб вживання в народі — це 1-2 чайні ложки чистого насіння льону 1-2 рази за день (запивають одною склянкою помірно гарячої води́). Краще, однак, насіння попередньо дещо потовкти у ступці (настояти на гарячій воді). Таке насіння швидше набубнявіє, а при помішуванні виділяється слиз. Слиз цей разом з насінням приймають, як вказано вище. Він покриває і охороняє слизову оболонку не тільки шлунка, але і кишечника — попереджує або знімає запалення. Застосовується при підвищеній кислотності шлункового соку, при запаленнях або виразці шлунка та дванадцятипалої кишки. Набубнявіле насіння знімає запори, особливо навикові та хронічні, навіть при атонії кишечника. Помічено в народі, що цей засіб особливо корисний для людей, схильних до ожиріння, лікувальна дія насіння проходить не тільки в шлунку, але продовжується і в кишечнику (коли насіння настояти цілим). Поліпшується перистальтичний рух травним трактом аж до видалення, сприяє повнішому усуненню калових мас. Помічено і також, що при сильних поносах слизові маси насіння виявляють певну закріплюючу дію. Не варто лише перевищувати дозування, а краще за все самому собі індивідуально, шляхом спроби, встановити оптимальну дозу.

Відціджений через марлю слиз приймають потроху при запаленнях глотки, стравоходу, при опіках гарячими напоями, ліками тощо. Слиз приймають внутрішньо при запальних і виразкових процесах у стравоході, при ентеритах, колітах, запаленні прямої кишки і при геморої, особливо з запорами. В останньому випадку рекомендуються клізми слизом (навіть з насінням) — тоді не відціджують, а тільки настоюють години 3 і вводять теплим 50-100 мл 1-2 рази на добу, бажано в одну і ту саму пору. Користуватись треба тільки свіжим слизом. Ще один варіант: повну столову ложку чистого насіння заливають склянкою гарячої перевареної води́ (не окріп), приміром, у чистій півлітровій скляній банці, закривають кришкою і через декілька хвилин збовтують (хвилин 15-20). Проціджують, відтискують чистими руками. Приймають внутрішньо по чверті склянки теплим до 3-х разів за день через 20-30 хвилин після їжі, проте лікар індивідуально може порадити хворому і до їжі. Слиз в лляному насінні здебільшого знаходиться у верхніх шарах шкірки, тому́ для отримання його насіння можна і не товкти у ступці.

Слиз насіння льону використовують також зовнішньо для примочок, припарок на запалені місця́, полощуть ним (збовтати з тепленькою водою) рот після необережного опіку його гарячим або чимсь роз’їдаючим слизову (наприклад, кислотою, міцним спиртом тощо).

Доводилось чути схвальні відгуки про такі процедури при остеохондрозі, ревматизмі, суглобових болях, навіть і артритних, хоч в останньому випадку доцільність для мене сумнівна. Беруть 1-2 склянки насіння льону, добре розігрівають його у металевій каструльці і всипають у попередньо для цього виготовлений мішечок. Мішечок з насінням розрівнюють, прикладають на болючі місця́. Доцільність таких гарячих аплікацій в кожному окремому випадку визначає лікар.

В народі, та і в офіційній медицині, належну увагу приділяють і лляній олії як самій по собі, так і в препаратах, особливо для лікування опіків; а також при сухій потрісканій шкірі, при певних висипках, в то́му числі алергічних, при вуграх звичайних, сверблячій шкірі, а також при догляді за немовлятами. Попередньо, коли немає гарантії чистоти, її пригрівають майже до закипання і зливають у чисту баночку.

Лляну олію або несолоний свинячий топлений жир (смалець) декотрі травознаї використовували для «ухоплення запахів» квітів, рослин. Для цього використовували різні технологічні (часом дотепні) «хитрування». Так, скажімо, робили «перекладанець» або «прокладанець»: на папір, змащений лляною олією або несолоним свинячим смальцем, клали шар свіжозібраних квітів або пелюсток (троянди, лілії, яблуні) або подрібненої сирої трави́ (материнки, чебрецю або інших запашних рослин). На них клали другий (намастити жиром з обох боків) папір і знову шар квітів чи подрібненої сирої трави́. Так робили свого роду паперово-рослинний «торт», як роблять господині наполеон чи сметанник з кількох шарів (5-6). Через якийсь час (3-4 години) його розбирали і папір з жиром (без квітів чи трави́) вимочували, виполіскували у міцній горілці — краще у дещо розведеному спирті, в який додано трохи ефіру, що̀ потім звітрювався. Так одержували свого роду домашній одеколон — він же — ліки для зовнішнього вживання. Якось після закінчення моєї публічної лекції підійшов до мене один слухач і заявив, що він може навчити мене «збирати» фітонциди, тобто, за його термінологією, «лікувальну ду́шу рослини». Відразу ж я розповів йому, як він це робить. Слухач здивувався. Тоді зауважив йому, що він неуважно слухав мене, бо фітонциди це не тільки леткі речови́ни, а складний комплекс різних речовин і т. д. Пофантазували трохи разом, і мій симпатичний співбесідник заявив на прощання, що збирався про все писати в Академію наук, але тепер не буде. Порекомендував йому взяти в бібліотеці і прочитати праці професора Б. П. Токіна або академіка А. М. Гродзінського.

Лляна олія використовується для виготовлення мазей, насичених різними лікувальними компонентами. Відомо також, що вона є дієтичною їдою для хворих атеросклерозом з порушенням обміну речовин, понижує рівень холестерину в крові, діє регенеративно на шкіру, легко засвоюється в травному тракті. Лляна олія, змішана з вапновою (1:1) водою (краще, звичайно, в аптечному виготовленні), вживається для лікування опіків.

З лляної олії виготовляють зелене мило і мильний спирт, які застосовують зовнішньо при захворюваннях шкіри. Є прекрасний вітчизняний препарат «лінетол», який одержано з лляного насіння. Рекомендую зазнайомитись! Це цінний препарат (лікування від атеросклерозу і зовнішньо).

Н. Г. Ковальова вказує, що у народній медицині відвар насіння, між іншим, ще застосовують при запаленнях сечового міхура і сечових проток, при каменях в сечовому міхурі, від кашлю, а також для спринцювання при деяких гінекологічних захворюваннях, при болях та дизентерійних позивах на випорожнення. Лляну олію застосовують як протиглисний засіб при запорах. Рецепта автор не дає.

В. С. Ягодка рекомендує 10-15-хвилинний відвар з 2-х столових ложок насіння на 200 мл води́ або молока як епітелізуюче (для гоїння шкіри) і як косметичне для масочок, а також при опіках, тріщинах шкіри і при піодермітах (гнійничкових захворюваннях шкіри).

Д. А. Муравйова вказує про біохімічний склад вітаміну і пояснює, що полінасичені кисло́ти лляної олії є вихідними речовинами для внутрішнього біосинтезу в людському і тваринному організмі похідних гіпотетичної простаноєвої кислоти́, що̀ одержала на́зву простагландинів. В залежності від своєї хімічної будови, числа́ і положень подвійних сполук, гідроокси- і кетогруп простагландини виявляють різну фізіологічну дію. Вони можуть виклика́ти збудження або скорочення матки. Одні діють бронхорозширююче, інші, навпаки, звужують бронхи. Встановлено і їхній вплив на обмін жирів. Простагландини знижують кількість випадків інфаркту. Препарати одержують з лляної олії.

Напрошується думка: з одного боку — як ще багато боргів у науки перед народним досвідом, з другого — як часто необґрунтовано і легковажно твердять декотрі: «Ось бачите, помагає, а наука не знає». На мій погляд, та наука, що̀ має право носити це ім’я, — знає, а коли ще не знає, то буде знати. Принцип її — ПРАВДА І ЛЮДЯНІСТЬ та достовірне утвердження в пошуках, у праці, у житті5.


Примітки:

1 Стаття з книги «Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник» (відп. ред. А. М. Гродзінський; Київ, Головна редакція УРЕ ім. М. П. Бажана, 1991 р.).

2 Стаття з книги Ф. І. Мамчура «Довідник з фітотерапії» (Київ, «Здоров’я», 1984 р.).

3 Стаття з книги Є. С. Товстухи «Фітотерапія» (видання 2-е, перероблене та доповнене; Київ, «Здоров’я», 1995 р.).

4 Стаття з книги О. П. Попова «Лікарські рослини в народній медицині» (Київ, «Здоров’я», 1965 р.).

5 Стаття з книги І. М. Носаля «Від рослини ‒ до людини: Розповіді про лікувальні та лікарські рослини України» (Київ, «Веселка», 1995 р.).

23 вересня 2016 р.

Гірчак перцевий


Гірчак перцевий
(Polygonum hydropiper L.)


Гірчак перцевий
ГІРЧА́К ПЕРЦЕ́ВИЙ, водяний перець, собачий перець; горец перечный.

Polygonum hydropiper — однорічна трав’яниста рослина родини гречкових. Стебло прямостояче, від основи розгалужене, 20-70 см заввишки, над осінь червоніє. Листки чергові, видовжено-ланцетні, до обох країв звужені, гострі або тупуваті, з хвилястими цілісними краями; піхви листків (розтруби) плівчасті, червонуваті, з голим або коротковійчастим краєм. Квітки двостатеві, дрібні, по 2-3 в пучках, зібраних на верхівці стебла́ й гілок у довгі звислі переривчасті колосовидні суцвіття; оцвітина рясно вкрита крапчастими залозками, рожева або зеленаво-рожева, 4-5-роздільна. Плід — горішок. Цвіте з липня до жовтня.

Поширення. Росте по берегах річок, у канавах, на луках, у вологих лісах по всій території України, крім Полинового Степу і Криму.

Заготівля і зберігання. Для виготовлення ліків використовують траву (Herba Polygoni hydropiperis), зібрану на початку цвітіння рослини. Зрізають на висоті 10-15 см від землí. Сушать на відкритому повітрі в затінку або на горищі, розстеливши тонким шаром. Сухої сировини́ виходить 20%. Зберігають у паперових мішках. Строк придатності — 2 ро́ки. Аптеки відпускають сировину.

Хімічний склад. Трава містить глікозид полігопіперин, флавоноїди (гіперозид, ізорамнетин, кверцетин, кверцитрин, кемпферол, рамнетин і рутин), аскорбінову кислоту (до 200 мг%), вітаміни К, Е і каротин, α-ситостерин, органічні кисло́ти (мурашина, яблучна, оцтова, валеріанова і галова), дубильні й смолисті речови́ни, ефірну олію, макро- і мікроелементи (залізо, марганець, магній, титан, срібло та інші).

Фармакологічні властивості і використання. Галенові препарати гірчака мають кровоспинну, знеболюючу, протизапальну, заспокійливу й антисептичну властивості. Кровоспинна дія у них поєднується зі здатністю стимулювати скорочення м’язів матки подібно до такої здатності ріжків, але у препаратів Г. п. ця властивість виявляється значно слабше. В науковій медицині препарати гірчака використовують в основному як кровоспинний засіб при маткових кровотечах на ґрунті гіпотонії матки в результаті запалень, при поліменореї різного ґенезу, при невеликих гемороїдальних кровотечах, при кровотечах з дрібних судин і капілярів шлунка й кишок. Частіше їх використовують як допоміжний засіб у комплексній терапії при маткових і внутрішніх кровотечах. У поєднанні з іншими лікарськими рослинами Г. п. використовують при проносах та ентероколітах. Зовнішньо рослину використовують для місцевих ванн при геморої, вузлуватій формі зобу, для лікування гнійних і гангренозних ран, екземи, виразки гомілки тощо.

Лікарські форми і застосування.

ВНУТРІШНЬО — екстракт гірчака перцевого рідкий (Extractum Polygoni hydropiperis fluidum), по 30-40 крапель 3-4 рази на день; настій трави́ (20 г, або 2 столові ложки трави́ на 200 мл окропу) по третині склянки 3-4 рази на день; настойку трави́ (у співвідношенні 1:4, на горілці) по 30-40 крапель 3-4 рази на день; порошок висушеної трави́ по 1 г 2-3 рази на день; мазь (3 столові ложки суміші трави́ гірчака перцевого, квіток льонку звичайного і кори дуба звичайного, взятих порівну, настоюють, час від часу помішуючи, на склянці розтопленого свинячого сала протягом 12 годин, проціджують) для лікування гемороїдальних гуль з болями і свербінням у задньому проході (добре змащений маззю кусок марлі вводять у відхідник на 4-5 годин).

ЗОВНІШНЬО — свіжий сік трави́ гірчака для змащування виразки гомілки (1-2 рази на день); свіжу подрібнену траву прикладають до потилиці при нежиті або головному болі; відвар трави́ (50 г трави́ на 400 мл окропу) для обмивань уражених ділянок шкіри; настій трави́ (повна пригорща сухої або свіжої трави́ на 2 л окропу, кип’ятять 15 хв, настоюють 20 хв) для сидячих ванн тривалістю 15 хв при геморої.

ПРОТИПОКАЗАНО вживати препарати Г. п. при гломерулонефриті1.


POLYGONUM HYDROPIPER L. ‒ ГІРЧАК ПЕРЦЕВИЙ.

Московська назва — горец перечный (водяной перец).

Однорічна трав’яниста рослина з родини гречкових заввишки близько 70 см. Стебло гірчака прямостояче, гіллясте, під осінь звичайно червоніє, вузлувато-членисте. Листки блискучі, часто з залозистими крапками або з чорними (ніби дьогтьовими) плямами, за формою довгасто-ланцетні, до обох країв звужені. Квітки дрібні, зеленкувато-рожевого або білувато-рожевого кольору, сидять на дуже коротких ніжках, по кілька штук разом у вигляді клубочків, зібраних у тонкі, переривчасті, часто повислі китиці. Цвіте гірчак перцевий з кінця червня по вересень. Росте по берегах річок, поблизу ставків і по канавах — часто суцільними масивами.

Сировина. Для виготовлення ліків використовують траву (квітучі гілки́). Збирають її під час цвітіння рослини у червні-серпні, зрізують на висоті 10-15 см від землí. Сушать, розстеливши тонким шаром, на відкритому повітрі у затінку (під накриттям) або на горищі. Зберігають у паперових мішках.

Рослина заготовлюється і відпускається аптеками.

Хімічний склад. Трава гірчака перцевого містить глікозид полігопіперин, що̀ прискорює зсідання крові, дубильні речови́ни (близько 3,8%); флавони (близько 2,5%); ритин; кверцетин; кверцитрин; гіперозид; фарназин; ізорамнетин; ефір калієвої солі сірчаної кислоти́; антраглікозиди; філохінони; органічні кисло́ти (мурашину, валеріанову, оцтову, яблучну); флавоновий глікозид рутин, що̀ сприяє зменшенню проникності капілярів; фітостерин; цукристі сполуки; аскорбінову кислоту (0,75 мг%); незначну кількість ефірної олії; вітаміни A, D, Е.

Дія: кровоспинна, знеболююча, заспокійлива, протизапальна та антисептична.

Фармакологічні властивості і застосування в медицині. Ще в давнину гірчак перцевий застосовували як зовнішній засіб при шкірних хворобах (абсцесах, набряках, дерев’янистих флегмонах), вузловій формі зобу і як засіб, що̀ тамує біль та очищає рани від некротизованих тканин. Настій та відвар гірчака перцевого використовують для сидячих ванн при геморої, що̀ супроводжується свербежем, і внутрішньо як сильний кровоспинний та знеболюючий засіб при метрорагії та гемороїдальних кровотечах, а також як заспокійливий чинник при різних нервових хворобах.

Завдяки наявності у соку гірчака ефіру калієвої солі сірчаної кислоти́, він пекучий, тому́ у народній медицині пом’яті свіжі його листки замість гірчичників прикладають до потилиці при нежитю або головному болю (як відтяжний засіб). При болю зубів їх полощуть розведеним соком гірчака у співвідношенні 1:10.

У клінічних умовах було встановлено, що гірчак перцевий має кровоспинну властивість і за ефективністю переважає імпортний екстракт жовтокореня. Препарати рослини зменшують проникність судин, прискорюють зсідання крові. Екстракт гірчака перцевого посилює скорочення мускулатури матки, але дія його слабкіша, ніж дія ріжків.

У випадку метрорагії настій 1 столової ложки гірчака на 1 склянці окропу п’ють по 1 столовій ложці 4-5 разів на день або ж рідкий екстракт рослини вживають по 30-40 крапель 3-4 рази на день. Можна приймати по 10 крапель змішаного екстракту гірчака перцевого і калинової кори (по 10 г кожного) тричі на день або по 1 порошку гірчака перцевого (1 г висушеної трави́) двічі-тричі на день.

М. А. Носаль (1958) рекомендує відвар рослини використовувати для сидячих ванн при геморої (протягом 15 хв). Для цього на 2 л води́ беруть повну пригорщу трави́ гірчака перцевого, кип’ятять 15 хв і настоюють 20 хв. Настій свіжої трави́ діє значно сильніше, ніж сухої.

Для лікування гемороїдальних вузлів, що̀ супроводжуються болем і свербежем, застосовують таку мазь. Беруть по 1 столовій ложці трави́ гірчака перцевого, квіток льону звичайного і дубової кори на 1 склянку розтопленого свинячого сала і настоюють їх, помішуючи час від часу, протягом 12 год. Потім нагрівають до гарячого, проціджують і зливають у баночку. Маззю добре змащують шматок марлі і вводять у відхідник. Внаслідок такого лікування заспокоюється біль, зменшується запалення і припиняється кровотеча2.

 




 



 

ГІРЧАК ПЕРЦЕВИЙ, водяний перець, собачий перець, почечуйник, гречечка, чередник та інші на́зви (Polygonum hydropiper); з лікувальною метою використовують траву цієї рослини.

Гірчак перцевий — однорічна трав’яниста рослина з родини гречкових. Росте на вологих грузьких луках, поблизу річкових берегів, ставків і канав, часто суцільними масами; дуже поширений майже по всій території [колишнього] Радянського Союзу, в то́му числі й всюди в Україні, а також скрізь у Європі, в Північній Африці та в Америці.

Стебло у перцевого гірчаку прямостояче, гіллясте, часто, особливо під осінь, червонувате, заввишки до 70 см. Листки блискучі, часто з залозистими крапками або з чорними, ніби дьогтьовими, плямами, за формою довгасто-ланцетні, до обох країв звужені, гострі або тупуваті, завдовжки 3-6 см, по краях хвилясті, піхви майже голі, по кра́ю з короткими війками. На смак свіжозірвані листки завжди гірко-пекучі, наче перець (тому́ рослина й називається перцевим гірчаком), після сушіння вони втрачають свою пекучість. Квітки дрібні, рожевуваті або зеленкувато-рожеві, зібрані на верхівці стебла́ й гілок у довгі звислі, переривчасті колосовидні суцвіття. Плоди — коричневі зернівки, матові, в тригранній формі, крапчасто-шорсткі, сильно опуклі з одного боку.

Цвіте перцевий гірчак з кінця червня по вересень, його траву (квітучі гілки́, на висоті 10-15 см від землí) збирають під час цвітіння рослини (у червні-липні).

Фармакологічні властивості перцевого гірчаку були відомі ще стародавнім лікарям (з часів Діоскорида). Уже в ті часи ліки з цієї рослини застосовували як розм’якшувальний засіб у формі катаплазми (припарки) при зовнішніх шкірних хворобах (наривах, опухах, затвердіннях та при зобі) і як засіб, що̀ очищує рани (від «дикого м’яса») й тамує біль.

До початку 20-го сторіччя перцевий гірчак був, хоч і досить популярним, але тільки народним лікувальним засобом. Його застосовували як зовнішній засіб у вищезазначених випадках, а також і для сидячих ванн від геморойної сверблячки в задньому проході, і внутрішньо — як сильний кровоспинний і знеболювальний засіб при маткових, надмірних місячних і гемороїдальних кровотечах, а також як заспокійливий засіб при різних нервових хворобах.

Завдяки своїй пекучості в свіжому стані листки перцевого гірчаку (подавлені) замінюють у народній медицині гірчичник, їх прикладають, наприклад, до потилиці при нежиті або головному болі як відтяжний засіб; з тією ж самою метою їх застосовують при зубному болі у формі полоскання, розвівши сік з них у відношенні 1:10.

У 1912-1913 роках провізор Петровський і професор Краковський та інші звернули увагу на сильну кровоспинну властивість цієї трави́. Так перцевий гірчак визнала й наукова медицина.

Цю рослину було введено до Державної фармакопеї СРСР і дозволено випускати препарат з неї — так званий рідкий екстракт перцевого гірчаку, а крім того, препарат з цієї рослини анестезол входить до скла́ду протигеморойних свічок.

Способи застосування. Відвар: 12,0-200,0; вживати по одній столовій ложці, три рази на день.

Настойка: 25,0; на спирті — по 10-20 крапель, на горілці — по 30-40 крапель, 3-4 рази на день.

Екстракт саморобний: відвар, згущений до половини; вживати по одній чайній ложечці три рази на день3.


ДРЯ́СЕН ГІРЧАК (Polygonum hydropiper).

Це було на Бойківщині влітку. Саме там під час своїх блуканин натрапив я на нещасливу жінку, що̀ в неї місячна кровотеча продовжилася і вже тривала більш як два тижні. Це дуже її змучило. Недалеко від того дому, де лежала хвора, бігло багато потічків, а над тими потічками росло низькаве зілля. Селяни звали його «водяним перцем» — воно цвіло рожево, і на його вузьких простих листочках по самій середині були темні, нераз серцевидні, плямки. Смак воно мало пекучий і неприємний.

Зараз можна було взятись до дíла — оберемок «водяного перцю», перемелений і витиснений, дав ¾ склянки свіжого соку. До того додалося якогось сиропу, і щопівгодини хвора пила цього добрий ковток. На вечір кровотеча минула.

Стебло дрясену переважно лежаче, завдовжки 20-30 см. Листочки ланцетуваті. Колоски цвіту пониклі, не рясні. Цвіте він у липні-серпні. Висушений (найліпше в холодку) багато втрачає лікувальної сили.

Сік з надземної частини або й відвар із висушеної дуже добре стримує кровотечі з грудей, пухиря, гемороїдів. Сік даємо чайними ложечками аж до покращання4.


ГІРЧАК ПЕРЦЕВИЙ ‒ Polygonum hydropiper.
Родина гречкові — Polygonaceæ.

Синоніми, народні на́зви. Бабій, гірчак богородичний, дрясен, перець водяний, чередник.

Лікарська сировина. Трава.

Заготівля і зберігання. Заготовляють траву під час цвітіння рослини, зрізуючи на висоті 4-5 см від поверхні ґрунту. Для сушіння сировину розкладають тонким шаром у добре провітрюваному приміщенні або на відкритому повітрі у затінку. В сушарках сушать при температурі 40-50°С. Зберігають у паперових, тканинних мішках у сухому, добре провітрюваному приміщенні, захищаючи сировину від сонячного проміння. Термін придатності 2 ро́ки.

Хімічний склад. Трава містить флавоноїди (рутин), дубильні речови́ни, ефірну олію, аскорбінову кислоту, вітаміни К, Е, каротин, антраглікозиди, гірко́ти, органічні кисло́ти, макро- і мікроелементи.

Фармакологічні властивості. Кровоспинний, болетамувальний, протизапальний, заспокійливий, антисептичний засіб.

Застосування.

Настій. 12-20 г квітів або стебел залити 200 мл окропу. Уживати по столовій ложці 2-4 рази на день як кровоспинний засіб. Зовнішньо використовують для полоскань, промивань, припарок, ванн при геморої, вузлуватій формі зоба, гнійних і гангренозних ранах, екземах, виразках гомілки.

20 г сировини́ заливають 200 мл гарячої води́ і нагрівають на киплячій водяній бані 15 хвилин, охолоджують 45 хвилин. Уживати по ⅓ склянки 3-4 рази на день до їди як кровоспинний засіб.

Чай. Столову ложку подрібненої сировини́ залити склянкою окропу, настоювати 10 хвилин. Уживати по 1-2 склянки на день (ковтками) як кровоспинний засіб.

Відвар. На 2 л води́ беруть пригорщу трави́, кип’ятять 15 хвилин і настоюють 20 хвилин. Виливають у таз, додають 2 склянки дуже гарячого молока, в якому варилося 400 г подрібненої білої булки. Використовують для сидячих п’ятнадцятихвилинних ванн щоденно протягом місяця при геморої.

50 г трави́ на 400 мл окропу. Відвар використовують для обмивань уражених ділянок шкіри при гнійних і гангренозних ранах, екземах.

3 чайні ложки трави́ на 2 склянки води́ варити 15 хвилин. Пити протягом дня тричі під контролем лікаря при маткових кровотечах.

Настоянка. 1 частина трави́ і 4 частини спирту. Вживати по 2 краплі тричі на день як кровоспинний засіб.

Порошок. Готують із сухої трави́ і вживають по 0,5-1,0 г кілька разів на день як кровоспинний засіб.

Трава. Подрібнюють свіжу траву і прикладають до потилиці при нежитю або головному болі.

Сік. Одержують зі свіжої трави́, розводять водою і використовують для полоскань при пародонтозі, для змащування виразок 1-2 рази на день при виразках гомілки.

Протипоказання. Не можна застосовувати при запаленнях нирок і сечового міхура5.


Примітки:

1 Стаття з книги «Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник» (відп. ред. А. М. Гродзінський; Київ, Головна редакція УРЕ ім. М. П. Бажана, 1991 р.).

2 Стаття з книги Ф. І. Мамчура «Довідник з фітотерапії» (Київ, «Здоров’я», 1984 р.).

3 Стаття з книги О. П. Попова «Лікарські рослини в народній медицині» (Київ, «Здоров’я», 1965 р.).

4 Стаття з книги Ю. І. Липи «Ліки під ногами: Про лікування рослинами» (Київ, «Україна», 1996 р.).

5 Стаття з книги Ф. А. Жогла, В. П. Поповича, П. В. Олійника та Р. М. Шурина «Вітаміноносні лікарські рослини: Довідник» (Львів, «Світ», 1992 р.).

26 квітня 2016 р.

Фізаліс звичайний


Фізаліс звичайний
(Physalis alkekengi L.)


Фізаліс звичайний
ФІЗА́ЛІС ЗВИЧА́ЙНИЙ; физалис обыкновенный.

Physalis alkekengi — дворічна або багаторічна розсіяно-опушена рослина родини пасльонових. Стебло прямостояче, 30-60 см заввишки, тупо-гранчасте, просте або розгалужене. Листки чергові, черешкові, цілісні, яйцевидні, неглибоковиїмчасто-зубчасті, при основі заокруглені, на верхівці загострені; верхні листки зближені попарно. Квітки двостатеві, правильні, одиничні, на пониклих квітконіжках між попарно зближеними верхівковими листками; віночок колесовидний, зрослолистий, п’ятироздільний, білуватий, лопаті його гостротрикутні. Плід — округло оранжева ягода, захована в червоній розрослій чашечці. Цвіте у червні — липні, плоди достигають у серпні — вересні.

Поширення. Фізаліс звичайний росте по всій території України (на Поліссі — по південному його кра́ю) у лісах, серед чагарників.

Заготівля і зберігання. З лікувальною метою використовують стиглі плоди фізаліса (Fructus Physalis alkekengi). Використовують їх свіжими або сушать, звільнивши від чашечки, яка вважається отруйною. Сушать сировину на сонці, а при несприятливих погодних умовах — під укриттям на вільному повітрі або в теплому провітрюваному приміщенні. Сухих плодів виходить 16-17%. Готову сировину зберігають у добре закритих банках або бляшанках. Рослина неофіцинальна.

Хімічний склад. Плоди фізаліса містять органічні кисло́ти: лимонну, яблучну, винну, янтарну, кавову, ферулову й синапову; барвники: криптотоксин, зеаксантин; кверцетин, дубильні речови́ни, каротиноїд, вітамін С (46 мг%), гірку́ речовину фізалін, пектин, слиз, цукри й жирну олію (в насінні). У червоних розрослих чашечках є стероїди: фізалін А і фізалін В.

Фармакологічні властивості і використання. В науковій медицині фізаліс звичайний не використовують, хоч свого часу рослина була об’єктом фармакологічного вивчення. Було запропоновано використовувати плоди як сечогінний засіб, а настої розрослих чашечок на олії — як засіб, що̀ активізує епітелізацію тканин. У народній медицині плоди фізаліса відомі своїми сечогінними, протизапальними і болезаспокійливими властивостями. Свіжі плоди, сік або настій плодів вживають при нирковокам’яній хворобі, гнійних запаленнях сечових о́рганів, подагрі, суглобовому ревматизмі, при одному з проявів деформуючого артрозу (так званих шпорах), при захворюваннях печінки, що̀ супроводжуються жовтяницею й асцитом, при болях у шлунку й кишечнику, від геморою, в разі переміжної гарячки та при крововиливах. Есенцію з свіжих плодів використовують у гомеопатії.

Лікарські форми і застосування.

ВНУТРІШНЬО — настій сушених плодів (2 столові ложки сировини́ на 500 мл окропу, варити 5 хвилин) по півсклянки 4 рази на день до їди; свіжі плоди вживати щодня по 10-15 шт.; сік свіжих плодів пити щодня по 20 г1.


ФІЗАЛІС ЗВИЧАЙНИЙ — Physalis alkekengi L.
Московська назва — физалис обыкновенный.
Родина пасльонові — Solanaceæ.

Дворічна або багаторічна рослина з повзучим кореневищем. Стебло прямостояче, тупогранчасте, яке досягає 30-60 см заввишки. Листки чергові, черешкові, цілісні, яйцеподібні, з неглибокими зубчиками, при основі заокруглені, на верхівці загострені. Квітки двостатеві, правильної форми, на пониклих квітконіжках, одиночні. Віночок колесоподібний, зрослолистий, п’ятироздільний, білуватий. Плід — округла оранжева ягода, захована у червонястій розрослій чашечці. Цвіте у червні − липні, плоди достигають у серпні − вересні. Рослина надзвичайно декоративна, приваблива, особливо восени. Поширена у дикому стані на Поліссі — серед галявин та між чагарниками. На Чернігівщині, Полтавщині, Черкащині, Київщині росте чи не на кожній садибі як декоративна рослина.

Сировина. Використовують плоди фізалісу звичайного, які звільняють від чашечок. Їх сушать у теплих, добре провітрюваних приміщеннях і зберігають у щільній тарі.

Хімічний склад. У плодах фізалісу звичайного виявлено пектини, дубильні речови́ни, вітамін С (близько 46 мг%), слиз, цукри, органічні кисло́ти (цитринову, яблучну, винну, бурштинову, кавову, ферулову та синапову), барвники.

Застосування. Плоди фізаліса звичайного застосовують у народній медицині як протизапальний за діуретичний засоби. Їх вживають при нефриті, циститі, захворюваннях сечоводів, енурезі, анурії, подагрі, суглобовому ревматизмі, деформуючому артрозі.

Беруть 1 столову ложку сушених плодів, заливають 1 склянкою води́, кип’ятять на малому вогні 5 хв, настоюють 1 год. П’ють по 50 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди.

Для лікування запальних захворювань сечостатевої системи ми поєднуємо плоди фізалісу звичайного з травою вересу звичайного, медунки лікарської, споришу звичайного, квітками глоду колючого, квітками та листками алтеї лікарської, травою материнки звичайної, травою ерви шерстистої у співвідношенні 1:4:2:4:2:4:2:2. Беруть 2 столові ложки суміші, заливають 1 склянкою окропу, настоюють 4 год. П’ють по 50 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди. Курс лікування — 1,5-2 міс.

Для лікування деформуючого артрозу ми поєднуємо плоди фізалісу звичайного з коренями медунки лікарської, кропиви дводомної, цикорію дикого, плодами шипшини коричної, глоду колючого, травою яглиці звичайної, шишками хмелю звичайного у співвідношенні 1:2:2:4:4:2:2:1. Беруть 2 столові ложки суміші, заливають 1 склянкою води́, кип’ятять на малому вогні 5 хв, настоюють 4 год. П’ють по 50 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди. Курс лікування — 1,5-2 ро́ки. Обов’язкові гарячі ванни, а також примочки з відварів та настойок лікарських рослин, про що̀ говоритиметься в окремому розділі2.


Примітки:

1 Стаття з книги «Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник» (відп. ред. А. М. Гродзінський; Київ, Головна редакція УРЕ ім. М. П. Бажана, 1991 р.).

2 Стаття з книги Є. С. Товстухи «Фітотерапія» (видання 2-е, перероблене та доповнене; Київ, «Здоров’я», 1995 р.).





14 квітня 2016 р.

Тимьян ползучий


Тимьян ползучий
(Thymus serpyllum L.)


Тимьян ползучий
ЧАБРЕЦ ПОЛЕВОЙ и ПЕСЧАНЫЙ (Thymus serpyllum).

Он растет на солнечных склонах, межах, на опушке редкого ле́са, на муравьиных кучах, в лугах. Ему нужно много тепла и солнца, он предпочитает каменистые места́, альпийские луга́, где почва особенно теплая.

В солнечный полдень пестро-фиолетовый ковер из трав и цветов источает дивный аромат, который привлекает пчел и других насекомых. Меня тоже всегда привлекали эти дивные цветы своим своеобразным ароматом, моя симпатия и любовь принадлежат им с са́мого моего детства.

Чабрец пришел к нам из Средиземноморья в XI веке, и культивированные и вновь одичавшие виды можно найти в наших садах как садовый чабрец (Thymus vulgaris). В противоположность полевому чабрецу он достигает высоты́ 50 см. Обе разновидности обладают одинаковыми целебными свойствами. Уже́ в античные времена чабрец был хорошо известен. Когда-нибудь люди прочтут следующее: „Прежде всего, чабрец остр и резок. Он — мочегонное и вызывает месячные, может вызвать выкидыш, а при нормальных родах ускоряет выход плода из те́ла матери. Приготовленное из него питье очищает все благородные внутренние части те́ла“.

Аббатиса Хильдегард фон Бинген упоминает чабрец как лекарство от проказы, от паралича и нервных болезней. Кто по утрам вместо кофе станет пить по чашечке чая из чабреца, очень скоро ощутит его пользу: хорошее настроение, приятность в желудке, комфортное физическое состояние и откашливаться по утрам больше не придется.

Чабрец, ромашка и тысячелистник, собранные в солнечную погоду, высушенные и используемые как подушечка, вместе с приемом чая из этих трав помогают при воспалениях лицевого нерва, а если есть еще спазмы, то нужно сделать еще подушечку из сухой травки плаун. Один 79-летний крестьянин 27 лет страдал тяжелой невралгией лицевого нерва. Ему пришлось выдержать несколько операций на лице. Он приобрел это заболевание, когда как-то раз сильно промок, идя с по́ля домой, и когда его как бургомистра сразу позвали на какое-то срочное совещание. У него не было вре́мени переодеться в сухое. В последние месяцы его болезни у него перекосило рот — он растянулся от сильной боли почти до уха. Сначала небольшое облегчение принесли примочки из шведского горького бальзама. И только когда он стал пользоваться подушечками с травами, собранными при солнышке (см. выше), наступило резкое улучшение. И даже когда его невралгия уже́ прошла, он всё еще пил этот чай из трав.

Мой ребенок — ему тогда было 4 го́да — никак не мог оправиться после тифа. В течение двух лет мы многое перепробовали, но всё было безрезультатно. После одной-единственной 20-минутной ванны с чабрецом, которую мне посоветовали, из ванны вышел совсем другой ребенок. Словно пуговицу на пальто расстегнули, и всё болезненное с него свалилось. С этого дня ребенок стал расцветать прямо на глазах.

Чабрец заготавливают в период цветения, с июня по август; наиболее эффективна трава, собранная при солнышке. Цветки можно положить в бутылку — заполнить до горлышка — и 10 дней настаивать в растительном масле или можно сделать сироп. Масло из чабреца применяют от паралича, при ушибах, при рассеянном склерозе, при атрофии мышц, ревматизме и травме суставов с растяжением или разрывом связок.

При желудочных и менструальных спазмах, а также при спазмах в тазовых о́рганах чабрец рекомендуют как наружно, так и внутрь. В течение дня надо выпить две чашки. Наружно при спазмах накладывают подушечки из цветков и стеблей, собранных под полуденным солнцем и высушенных. Перед сном такую подушечку подогревают в кастрюле, прикладывают к желудку или к нижней части живота. При опухолях и ссадинах, а также при застарелом ревматизме такие подушечки тоже можно рекомендовать.

При заболеваниях дыхательных путей, тяжелейшей астме и обилии мокро́ты и даже при коклюше чабрец, смешанный поровну с подорожником, — старое испытанное средство. В чашку надо налить кипятку, положить кружочек лимона и чайную ложку сме́си чабреца с подорожником. Настоять ½ минуты. Чай следует выпить глотками в очень горячем виде. Его готовят 4-5 раз в день, чтобы был свежезаваренный. Если вы опасаетесь воспаления легких, то такой чай следует пить каждый час глотками — результат не заставит себя ждать. К счастью, многие матери еще не забыли о чабреце. Многие и не задумываются над тем, что напитки прямо из холодильника могут привести к хроническому бронхиту у детей, который впоследствии может перейти в эмфизему с тяжелейшей одышкой.

Настойка из чабреца (см. „Способы применения“) служит как растирание для укрепления конечностей у ослабленных детей; этим растиранием хорошо воспользоваться и больным рассеянным склерозом. Стольких страданий избежали бы се́мьи, если бы заболевшего ребенка своевременно начали лечить чабрецом — чаем или ваннами. Беспокойный или нервный ребенок после ванн с чабрецом приобретает спокойный сон. И люди с нервным перевозбуждением или депрессией быстро начинают чувствовать себя лучше после таких ванн.

Не следует забывать и о том, что чабрец может быть рекомендован от алкоголизма. Горсть чабреца заливают литром кипятка, закрывают крышкой и дают настояться в течение двух минут. Чай наливают в термос и дают алкоголику пить по 1 ст. л. каждые 15 минут. После этого появляется тошнота, рвота, сильная дефекация и обильное мочеиспускание, больной покрывается по́том, затем волчий аппетит и сильная жажда. При рецидивах, а они сначала неизбежны, а затем бывают всё реже и реже, лечение следует повторить. Чабрец рекомендуется и при эпилептических припадках. Чай — по две чашки ежедневно — следует принимать не во время приступов, а весь год как лечение чаем по две-три недели с перерывом в 10 дней.

Великолепно воздействие полезного сиропа из чабреца. При простудных заболеваниях его надо пить перед едой.

Способы применения.
Чай: 1 ч. л. (с ве́рхом) залить ¼ л кипятка, дать немного настояться.
Добавка к ванне: для полной ванны — 200 г трав (см. „Общие сведения“, раздел „Полная ванна“).
Настойка чабреца: соцветиями, собранными под полуденным солнцем, заполнить бутылку до горлышка (не набивая), залить 38-40° водкой и оставить на солнце на 14 дней.
Масло из чабреца: соцветиями, собранными под полуденным солнцем, заполнить бутылку (не набивая), залить оливковым маслом, полученным холодным способом, так чтобы масло на ширину пальца покрывало цветки. Оставить на 14 дней на солнце или около плиты́.
Подушечка с травами: травами заполнить наволочку и застегнуть.
Сироп из чабреца: стебли и цветки, собранные при солнце, перед закладкой в банку увлажнить слегка мокрыми руками. Слоями, вперемешку с сахаром-сырцом, они плотно прессуются. Примерно на три недели всё оставляют в солнечном месте. При отцеживании стебли и цветки, пропитанные сахаром, можно отмыть в небольшом количестве воды́, которую добавляют к сиропу. Затем сироп выпаривают на са́мом малом огне на электроплите, не давая закипеть. Сироп не должен быть ни слишком густым, ни слишком жидким, для этого ему один-два раза дают остыть, чтобы посмотреть, какой он1.

 




 



 

ТИМЬЯН.

Названия растения.
У греков оно называется эрпиллон, а также зигис, полион, египтяне называют его меру, италийцы — серпуллум, кикер полевой, кикер дикорастущий.

1. От головной боли.
Сок травы́ тимьяна с маслом и солью растереть и, превратив в порошок, всё смешать вместе; получившейся мазью смазать голову, это способствует исцелению.
Также тимьяном, сваренным в уксусе и растертым, смазывают виски́ и лоб.

2. От ожога.
Унцию травы́ тимьяна и побегов анкусы, три унции серебряного глета и розы растереть в ступе, добавить пунический воск, полфунта медвежьего и оленьего сала, сварить всё вместе, процедить и наложить.

Диоскорид:
Один вид этой травы́ садовый, или обычный, стелющийся по земле, с листьями и ветками, как у оригана, но более белыми и источающими запах майорана; другой дикий, который также называется зигис, не стелющийся по земле, но прямой и прямостоящий, с ветками тонкими и растрепанными, длиной в два пальца, и маленькими листьями, узкими, как у руты, но немного более длинными, более плотными и более узкими, а также с цветками, сидящими на ветках, наверху пурпурными, обжигающими язык и с приятным запахом, корень его никак не используется. Произрастает на камнях. Больше силы у красного, который называется семенным или садовым2.

Материалы на украинском языке

► Материалы на английском языке


Примечания:

1 Статья из книги М. Трэбэн «Здоровье из аптеки, дарованной нам Господом Богом. Советы и опыт лечения травами» (пер. с немецкого И. А. Крупенниковой; Штайр (Австрия), «Вильгельм Эннсталер», 2004 г.).

2 Это перевод 100-ой главы́ т. н. «Гербария Апулея Платоника», ‒ книги неизвестного а́втора, жившего в IV-м веке по Р. Х. Древнейший из известных её манускриптов относится к VI-му в. Вплоть до XII-го в. «Гербарий» был самым авторитетным травником в Европе.
    Текст по изданию «Кухня ведьм: полезные тайны» (Санкт-Петербург, Издательский Дом «Азбука-классика», 2009 г.).

12 квітня 2016 р.

Фенхель звичайний


Фенхель звичайний
(Fœniculum vulgare L.)


Фенхель звичайний
ФЕ́НХЕЛЬ ЗВИЧА́ЙНИЙ; фенхель обыкновенный.

Fœniculum vulgare — багаторічна або дворічна гола сиза рослина родини селерових (зонтичних). Стебло прямостояче, до 200 см заввишки, круглясте, тонкоребристе, дуже галузисте. Листки чергові яйцевидно-трикутні, 3-4-перисторозсічені на нитковидні частки; нижні листки черешкові, верхні — сидять на розширених піхвах; піхви листків на кінці загострені й тонко хрящуваті, вузько-довгасті, по кра́ю плівчасті, догори трохи розширені і тут капюшоноподібно відтягнуті. Квітки правильні, двостатеві, 5-пелюсткові, зібрані в складнí зонтики; пелюстки широкояйцевидні, жовті, на верхівці виїмчасті, у виїмці — з тупою увігнутою часточкою. Плід — двосім’янка. Цвіте у липні — серпні. Плоди достигають з вересня.

Поширення. Батьківщина фенхелю звичайного — країни Середземномор’я і Західна Азія. На території України його культивують як ефіроолійну, лікарську, пряносмакову рослину.

Заготівля і зберігання. Для медичних потреб використовують плоди фенхелю (Fructus Fœniculi). Коли плоди в центральних зонтиках набудуть зеленувато-буруватого забарвлення, а самі зонтики стануть сірувато-попелястими, рослини скошують, досушують у снопах або валках, обмолочують і очищають від домішок. Готову сировину зберігають у сухому прохолодному приміщенні. Строк придатності — 3 ро́ки. Плоди фенхелю є у продажу в аптеках.

Хімічний склад. Плоди фенхелю містять ефірну олію (3-6,5%), жирну олію, білкові речови́ни, кумарин умбеліферон, флавоноїди (кверцетин, кверцетин-3-арабінозид, ізорамнетин). У складі ефірної олії є анетол (до 60%), фенхон (10-12%), метилхавікол, α-пінен, α-феландрен, анісовий альдегід, анісова кислота й інші сполуки.

Фармакологічні властивості і використання. Препарати фенхелю звичайного мають секретолітичні, спазмолітичні, вітрогінні, й слабкі сечогінні властивості. Прописувати їх доречно при захворюваннях шлунково-кишкового тракту, що̀ супроводжуються спазмами кишечника, метеоризмом і диспепсією, болями в кишечнику (спастичні коліти, кишкова колька у дітей тощо), при жовчнокам’яній та нирковокам’яній хворобах, при бронхітах і коклюші, при гіпогалактії, альгоменореї й статевому інфантилізмі. Внутрішнє застосування фенхелю в поєднанні з зовнішнім дає добрий терапевтичний ефект при мікозах. Плоди фенхелю входять до скла́ду вітрогінних чаїв, проносного чаю й заспокійливого чаю.

Лікарські форми і застосування.

ВНУТРІШНЬО — настій плодів (10 г або 2 столові ложки сировини́ на 200 мл окропу) по третині склянки 3-4 рази на день; олія фенхелева (Oleum Fœniculi) по 2-3 краплі дітям і по 5-10 крапель дорослим на грудочці цукру; кропову воду (Aqua Fœniculi) по 1 чайній ложці дітям і по 1 столовій ложці дорослим 3-6 раз на день.

ЗОВНІШНЬО — обмивання настоєм плодів (готують, як у попередньому прописі) ділянок тíла, уражених мікозом, 2 рази на день1.


FŒNICULUM VULGARE MILL. — ФЕНХЕЛЬ ЗВИЧАЙНИЙ.

Московська назва — фенхель обыкновенный (аптечный укроп).

Дворічна трав’яниста рослина сизого кольору, з високим гіллястим стеблом, що̀ досягає 1-2 м. Листки чергові, піхвові: нижні — черешкові, багаторазово пірчасторозсічені на вузенькі лінійні часточки; верхні — майже сидячі. Суцвіття — складнí зонтики на кінцях стебла́ і гілок. Квітки дрібні, жовтий віночок. Плоди циліндричні зеленкувато-бурі двосім’янки завдовжки до 8 мм. Цвіте рослина у липні-серпні. Плоди достигають у вересні. У дикому стані зустрічається рідко, головним чином культивується.

Сировина. Для лікувальних цілей використовують плоди (насіння), які збирають тоді, коли вони стають твердими і набувають зеленкувато-бурого забарвлення. Сушать у затінку на протязі, часто перелопачуючи. Висушене насіння на смак солодкувате, пряне, із своєрідним приємним запахом, ароматне.

Насіння заготовлюється і відпускається аптеками.

Хімічний склад. Плоди фенхелю містять ефірну олію (4-6,5%), у якій виявлено до 50-60% активної сполуки анетолу і ряд терпенів (пінен, кампфен, феландрен), сліди анісового альдегіду і анісової кислоти́ та інші речови́ни.

Дія: спазмолітична, сечогінна, відхаркувальна, посилююча функцію залоз травного каналу.

Фармакологічні властивості і застосування в медицині. Плоди фенхелю звичайного збуджують апетит, посилюють травлення, мають вітрогінну властивість, зменшують і припиняють судороги та кишкові кольки, посилюють менструацію, а також секрецію молока у жінок-годувальниць.

Настій насіння фенхелю звичайного в народній медицині застосовують як засіб, що̀ поліпшує травлення, легке послаблююче — при шлунково-кишкових хворобах та метеоризмі, як відхаркувальне — при захворюваннях легенів і дихальних шляхів, а також при нирковокам’яній і жовчнокам’яній хворобах.

Для грудних дітей готують гарячий настій. Для цього 1 чайну ложку (2-3 г) подрібнених плодів фенхелю заливають 1 склянкою окропу, настоюють, через 10 хв проціджують і додають для поліпшення смаку меду або цукру. Для дорослих заварюють вдвічі або втричі більшу кількість сировини́, заливаючи її тією ж кількістю води́ (при розладах травлення не підсолоджують).

З плодів фенхелю звичайного одержують ефірну олію та кропову (від слова «кріп» — другої на́зви рослини) воду, які при метеоризмі та болю у животі дають грудним дітям.

   Rp.: Fructuum Fœniculi
            Fructuum Carvi aa 10,0
            Florum Chamomillæ
            Herbæ Menthæ
            Rad. Valerianæ aa 20,0
            M.D.S. Дві чайні ложки суміші заварити як чай 1 склянкою окропу.
            Пити ранком і ввечері по 1 склянці теплим як вітрогінний засіб2.


ФЕНХЕЛЬ ЗВИЧАЙНИЙ — Fœniculum vulgare Мill.
Московська назва — фенхель обыкновенный.
Родина селерові — Apiaсеæ.

Багаторічна трав’яниста рослина, яка досягає 150-200 см заввишки. Стебло прямостояче, тонкоребристе, галузисте. Листки червоні, яйцеподібно-трикутні, перисторозсічені на ниткоподібні 3-4 частки. Нижні листки черешкові, верхні — сидять на розширених піхвах. Квітки правильної форми, двостатеві, п’ятипелюсткові, зібрані в складні щитки. Плід — двосім’янка. Цвіте у липні-серпні. Плоди достигають у вересні-жовтні. Походить з країн Середземномор’я. В Україні культивується як лікарська та ефіроолійна культура з пряним смаком.

Сировина. Для медичного використання заготовляють плоди фенхелю. Коли переважна більшість плодів у центральних щитках стають зеленкувато-бурими, а щитки попелястими, тоді рослину косять або жнуть, досушують у снопах, обмолочують, звільняють від відвійок. Зберігають у паперовій щільній тарі та сухому прохолодному приміщенні. Термін придатності сировини́ — до 3 років.

Хімічний склад. Плоди фенхелю звичайного містять летку олію (3-6,5%), у складі якої виявлено анетол (близько 60%), фенхон (близько 10-12%), метилхавікол, α-пінен, α-фенандрен, анісовий альдегід, анісову кислоту тощо. Знайдено також жирну олію, білкові речови́ни, флавоноїди: кверцетин, ізорамнетин, кверцетин-3-арабінозид.

Жирна олія складається з петрозелінової (60%), олеїнової (22%), лінолевої (14%) та пальмітинової (4%) кислот.

Трава містить кверцетин, фенікулярин, які належать до похідних флавону, а також сліди леткої олії.

Застосування. Фенхель звичайний належить до стародавніх лікарських засобів. Ним користувалися ще Гіппократ та Діоскорид, Пліній та Авіценна. Препарати фенхелю звичайного активізують секрецію травних залоз, мають жовчогінні, спазмолітичні та діуретичні властивості, поліпшують перистальтику кишечника. Вони, окрім того, діють заспокійливо на центральну нервову систему. Мають естрогенні властивості та посилюють лактацію.

Беруть 2 столові ложки плодів фенхелю звичайного, заливають 1 склянкою окропу, настоюють 1 год. П’ють по 50-60 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди.

Для лікування анацидного та гіпоацидного гастриту ми поєднуємо плоди фенхелю звичайного з листками кропиви дводомної, подорожника великого, травою чаполочі запашної, шишками хмелю звичайного, травою собачої кропиви серцевої, золототисячника звичайного, насінням льону посівного, травою материнки звичайної у співвідношенні 2:4:4:1:1:2:0,5:4:2. Беруть 2 столові ложки суміші, заливають 1 склянкою води́, доводять до кипіння, збовтують 10-15 хв до утворення драглистого розчину, настоюють 1 год. П’ють теплим по 50 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди.

При аменореї ми використовуємо плоди фенхелю звичайного у поєднанні з травою материнки звичайної, шишками хмелю звичайного, листками шавлії лікарської, квітками глоду колючого у співвідношенні 2:4:2:1:2. Беруть 2 столові ложки суміші, заливають 1 склянкою окропу, настоюють 30 хв. П’ють по 50 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди. При жіночому статевому інфантилізмі настій п’ють протягом 3-5 ро́ків.

Рослини мають у своєму складі низку біологічно активних речовин, необхідних для нормалізації фізіологічних процесів у організмі людини та тварин. Науці відомі такі основні групи жіночих гормонів: естрадіол, естрон (фолікулін), естріол. Названі гормони належать до стероїдних сполук. Біосинтез естрогенів у організмі людини та вищих тварин — заключний етап метаболізму холестерину.

Естрогени потрібні для нормального формування жіночих статевих о́рганів, розвитку яйцеклітин, перебігу вагітності. Вони впливають на формування вторинних статевих ознак у жінок, стимулюють білковий, жировий та мінеральний обмін, підвищують рівень кальцію в крові, поліпшують і прискорюють окостеніння хрящів.

Ізофлавони, кумарини, феноли тощо діють подібно до естрогенних гормонів. Естрогенні гормони рослин дістали назву фітоестрогенів. Вони містяться у багатьох лікарських рослинах. Ми широко використовуємо фітоестрогени при органічних порушеннях, особливо при жіночій безплідності, і одержуємо бажані наслідки у 10-60% випадків3.

 




 



 

ФЕНХЕЛЬ ЗВИЧАЙНИЙ (FŒNICULUM VULGARE), РОДИНА «ЗОНТИЧНІ» − UMBELLIFERÆ.

Одно-, дво- або багаторічна рослина. Корінь веретеноподібний, м’ясистий. Стебло заввишки до 2 м, із блакитнуватим нальотом, пряме, округле, тонкоребристе, сильно гіллясте. Листя тричі, чотири рази перисторозсічене, яйцевидно-трикутне. Нижнє на черешках, верхнє — сидяче на розширеній піхві. Суцвіття — парасольки з 3-20 променями. Пелюстки квіток — жовті. Плід — яйцевидно-довгаста, гола двонасінина. Цвіте в липні-серпні, плодоносить у вересні. Повсюдно культивується в Україні, у дикому виді зустрічається в Криму́.

ЗБИРАННЯ ТА ЗБЕРІГАННЯ.

З лікувальною метою використовують плоди фенхеля. Дозрівання плодів відбувається не одночасно, тому́ збір плодів виконують у два етапи: спочатку збирають центральні парасольки, як тільки вони пожовкнуть, потім — всю рослину, коли дозрівають плоди на більшості парасольок. Рослини, зібрані в пучки́, дозрівають і висихають на повітрі або в спеціальних сушарках. Зберігають плоди окремо від інших видів сировини́. Строк придатності — 3 ро́ки.

АКТИВНІ РЕЧОВИ́НИ.

У плодах і листях фенхеля звичайного міститься багато ефірної олії. У плодах є також жирна олія, що̀ складається з петрозелинової, олеїнової, лінолевої та пальмитонової кислот. Трава, крім того, містить флавоноїди, глікозиди, аскорбінову кислоту, каротин, вітаміни групи В та різні мінеральні речови́ни.

ПОКАЗАННЯ ДО ЗАСТОСУВАННЯ.

Плоди фенхеля володіють спазмолітичною дією стосовно гладкої мускулатури кишечника й коронарних судин. Їх застосовують при хронічних спастичних колітах; спазмах о́рганів черевної порожнини; хронічній коронарній недостатності. Фенхель виклика́є апетит, підсилює травлення, звільняє шлунок і кишечник від скупчення газів, підсилює менструації й лактацію у жінок, які годують немовлят. Настій насіння приймають також як легкий проносний засіб; як відхаркувальний засіб при захворюваннях легень і дихальних шляхів; при нирковокам’яній і жовчнокам’яній хворобах. З насіння готують кропову воду, яку застосовують при здутті живота й болях у ньому у немовлят.

В історії британської медицини згадуються ліки Стефенсона з основним компонентом — фенхелем. Вони допомагали при лікуванні ниркових і особливо печінково-кам’яних хвороб. Цілющі властивості цієї рослини одержали настільки широку популярність, що англійський парламент у 1739 р. зобов’язав Стефенсона відкрити нації секрет приготування ліків. Стефенсону заплатили за рецептуру 5000 фунтів стерлінгів і опублікували її в лондонській газеті.

ПРОТИПОКАЗАННЯ.

Препарати на основі фенхеля не можна приймати при вагітності, годуванні дитини грудьми й при епілепсії.

ЗАСТОСУВАННЯ.

Залити 2-3 ч. ложки подрібнених плодів фенхеля 1 склянкою окропу, настоювати протягом 1 години, процідити. Приймати від 1-3 ст. ложок до ⅓ склянки 4-5 разів на день. Застосовувати при жовчнокам’яній хворобі й хронічному панкреатиті.

Залити 1 ч. ложку 1 склянкою окропу, кип’ятити на слабкому вогні 30 хвилин. Приймати по 2-3 ст. ложки 3 рази на день за 15-20 хвилин до їди. Застосовувати при метеоризмі4.


ФЕНХЕЛЬ ЗВИЧАЙНИЙ — Fœniculum vulgare Mill.

Дво- або багаторічна трав’яниста рослина з родини зонтичних (Umbelliferæ). Стебло пряме, округле, голе, всередині губчасте, блакитнувато-зелене. Нижні листки черешкові з довгою піхвою, верхні — від тричі- до багатоперистих, майже сидячі. Квітки зібрані в складнí зонтики. Плід голий, 5,5-7 мм завдовжки і 3-4 мм у діаметрі, коричнево-зелений або сіро-зелений з 10 поздовжніми тупими ребрами. Походить із Середземномор’я, культивують у Криму.

З лікувальною метою вживають плоди, в яких містяться летка олія (oleum Fœniculi), жирні олії, цукор, білки́. У леткій олії містяться анетол (60%), анісова кислота, анісовий альдегід, анісовий кетон та терпени — пінен, камфен, феландрен.

Коли застосовують? Як засіб, що̀ збуджує і поліпшує апетит і травлення, виявляє спазмолітичну, вітрогінну та слабку сечогінну дію. Застосовують при атонії шлунка, метеоризмі, кашлі у дітей, при хронічному запорі з кольками, при проносі, шлункових і кишкових спазмах, як відхаркувальний засіб при бронхіті і коклюші. Збільшує виділення молока у жінок, які годують немовлят груддю, та регулює менструацію.

Готують у вигляді гарячого насто́ю. 1 чайну ложку подрібнених плодів фенхелю (2-3 г) заливають 1 склянкою окропу, напарюють 10 хв і додають для смаку меду або цукру. Для дорослих беруть 1-1½ столової ложки плодів на 1 склянку окропу. При розладах травлення настій не підсолоджують. Застосовують чисту летку олію з медом: 2-3 краплі — для дітей і 5-10 крапель — для дорослих на 1 столову ложку меду (одноразова доза)5.


Примітки:

1 Стаття з книги «Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник» (відп. ред. А. М. Гродзінський; Київ, Головна редакція УРЕ ім. М. П. Бажана, 1991 р.).

2 Стаття з книги Ф. І. Мамчура «Довідник з фітотерапії» (Київ, «Здоров’я», 1984 р.).

3 Стаття з книги Є. С. Товстухи «Фітотерапія» (видання 2-е, перероблене та доповнене; Київ, «Здоров’я», 1995 р.).

4 Стаття з книги І. С. Алексєєва «Повний атлас лікарських рослин» (Донецьк, ТОВ «Глорія Трейд», 2013 р.).

5 Стаття з книги В. В. Кархута «Ліки навколо нас» (видання 3-є, виправлене і доповнене; Київ, «Здоров’я», 1993 р.).





10 квітня 2016 р.

Окопник лекарственный


Окопник лекарственный
(Symphytum officinale L.)


Окопник лекарственный
ОКОПНИК (Symphytum officinale).

Это растение относится к лучшим лекарственным растениям, без которых просто не обойтись. Окопник растет на влажных открытых местах, на лесных опушках, в канавах с водой, по берегам водоемов. Его можно встретить также вдоль заборов, на мусорных отвалах. Он цветет всё лето. Листья грубые, заостренные на концах. Корень многолетний, снаружи от тёмно-коричневого до черного, внутри он белый, немного в желтизну, толщиной с большой палец. Если его разре́зать, то он слизистый и маслянистый. Окопник почти невозможно вырвать — такой у него глубокий корень. Корневища выкапывают ранней весной или осенью острой лопатой. Верхнюю часть растения собирают до и во время цветения.

Растирание, которое легко приготовить до́ма, обладает удивительной силой. Больные, годами страдающие от ревматизма с опухшими суставами, которых лечили всякими превосходными средствами, да всё впустую, быстро получают облегчение от этого растирания. Одна женщина, которая уже́ почти ничего не могла делать правой рукой (плечевой сустав почти полностью утратил подвижность, и врач уже́ поставил диагноз „паралич“), стала по моему́ совету растирать плечевой сустав и плечо ежедневно. С каждым днем она чувствовала себя всё лучше и лучше. Сегодня сустав обрел нормальную подвижность, и женщина снова сама ведет хозяйство. Листья, заваренные как чай (из них готовят кашицу), тоже накладывают на ночь на конечности, утратившие подвижность; они хорошо помогают, если причиной страданий являются перенапряжение конечности, вывих, растяжение, паралич.

Тетя моего мужа была сбита мотоциклистом. Она поступила в больницу с переломом тазобедренного сустава. Ей сделали операцию (скрепили раздробленные ко́сти спицей) и после окончания лечения выписали. Через год спицу надо было удалять. Но так как боли прошли и она свободно могла ходить, она не явилась к врачу по прошествии го́да. И всё, казалось, шло хорошо, пока однажды не начались вдруг сильные боли. Но вот спица удалена, а там обнаружено нагноение. С помощью уколов боли сняли, а нагноение осталось. В это время она и приехала к нам. Вид у нее был несчастный. Я могу без преувеличения сказать: прикладывание теплой кашицы из корня окопника, размолотого в муку́, помогли за одну ночь. Уже́ на следующий день женщина могла лежать и сидеть, не испытывая болей. В продаже имеются мелкорезаные корни, но тетя догадалась досушить их до́ма и размолоть в порошок в кофемолке. Она делала такие процедуры (рецепт см. „Способы применения“) до тех пор, пока всё не прошло. Так же можно вылечить и опухшие суставы на руках и на ногах. Сейчас корень окопника в порошке продается во всех аптеках. Он помогает и при параличах. Прикладывание теплой кашицы из корней окопника приносит облегчение при варикозном расширении вен (узлы), ревматических утолщениях мышц, подагрических узлах, опуханиях (отеках), болях в затылке, при болях в культе́ и даже при воспалении кожи на ногах.

Из корней можно готовить чай, который применяют при бронхите, для лечения желудочно-кишечного тракта, при желудочных кровотечениях и плевритах. За день выпивают глотками 2-4 чашки. При язве желудка пьют чай из следующих трав: 100 г окопника, 50 г горца́ птичьего, 50 г календулы (приготовление см. „Способы применения“).

И еще раз об окопнике. Обертывания (компрессы) с окопником с успехом применяются при внутренних и наружных ранах всех видов, кровоизлияниях, переломах костей, ушибах.

Листья окопника с успехом применяются не только в виде аппликаций, но и как добавки к полным ваннам при ревматических болях, подагре, ломоте в костях, нарушениях кровообращения и повреждении межпозвонковых дисков. При нарушении кровообращения в нижних конечностях, судорогах, а также для восстановления функций конечностей после переломов применяются сидячие ванны.

Во многих местностях листья окопника запекают, окунув предварительно в тесто (кляр), тогда пользу от этого растения получает вся семья.

Способы применения.
Чай из корневищ: 2 ч. л. мелко изрезанного корня настоять в ¼ л холодной воды́, утром немного подогреть, отцедить. Пить глотками.
Чай из сме́си трав (при опухоли в желудке): 1 ч. л. сме́си на ¼ л воды́ залить кипятком, настоять 3 минуты. Принимать в течение дня глотками в тёплом виде (2-4 чашки).
Аппликации из кашицы: хорошо просушенный корень тонко смолоть, смешать с небольшим количеством растительного ма́сла, размазать по небольшому кусочку ткани, наложить теплым на больное место и завязать.
Аппликации из свежих листьев: листья промыть, раскатать скалкой на доске, наложить на больное место и завязать.
Аппликации из ошпаренных листьев: листья заливаются кипятком и накладываются еще теплыми.
Добавка к полной ванне: 500 г свежих или сухих листьев замачиваются на ночь в 5 л холодной воды́. На следующий день всё доводится до кипения. Жидкость добавляют в ванну (см. в разделе „Полные ванны“, общая часть).
Добавка к сидячей ванне: то же, что̀ и для полной ванны, только берется 200 г листьев.
Растирание: корни окопника тщательно промыть щеткой, мелко порезать, заполнить ими бутылку до горловины (туго не набивать), залить водкой или фруктовым вином, поставить на 14 дней на солнце или возле теплой плиты́. Вино должно покрывать корни.
Мазь: от 4 до 6 свежих промытых корней (в зависимости от размера) слегка обжарить в свином нутряном сале, оставить на ночь, на следующий день подогреть, процедить через ткань и отжать. Сразу же разлить по маленьким баночкам и хранить в холодильнике. Мазь можно использовать вместо аппликаций из листьев (в виде кашицы). Для залечивания ран как у человека, так и у животных — лучшее средство.
Вино на окопнике: 2-5 свежих вымытых корней мелко порезать и в 1 л натурального белого вина́ настаивать в течение 5-6 недель. Прекрасное средство для лечения легких1.


ОКОПНИК БЕЛЫЙ.

1. От женского кровотечения.
Высушенная трава окопника белого, смолотая в мельчайший порошок, если ее выпить с вином, в скором времени сворачивает кровь.

Диоскорид:
У греков это растение называется симфитон [сросшееся], ксилофорон [древоносное], анахилис, аназелитис, Демокрит называет его эмостасис [кровоостанавливающее], латиняне — конферба, хиннула полевая и аллиум галльский.
Один вид его — петроза [каменистый], древовидный, приятно пахнущий и вызывающий слюну, с побегами, как у оригана, и головками, подобными тимьяновым, длинным желтоватым корнем, толщиной в палец. Есть и другой, тоже каменистый, который называется также пектис, имеющий стебель в два локтя, коленчатый, полый, на котором листья волосатые, узкие и длинные, как бы на отростках, отходящих от коленцев, с черным цветком, плодом наподобие хлопковой коробочки, вызывающим зуд; корни снаружи черные, а внутри глинисто-белые, обладает закрепляющим действием2.

Материалы на украинском языке

► Материалы на английском языке


Примечания:

1 Статья из книги М. Трэбэн «Здоровье из аптеки, дарованной нам Господом Богом. Советы и опыт лечения травами» (пер. с немецкого И. А. Крупенниковой; Штайр (Австрия), «Вильгельм Эннсталер», 2004 г.).

2 Это перевод 127-ой главы́ т. н. «Гербария Апулея Платоника», ‒ книги неизвестного а́втора, жившего в IV-м веке по Р. Х. Древнейший из известных её манускриптов относится к VI-му в. Вплоть до XII-го в. «Гербарий» был самым авторитетным травником в Европе.
    Текст по изданию «Кухня ведьм: полезные тайны» (Санкт-Петербург, Издательский Дом «Азбука-классика», 2009 г.).