29 листопада 2017 р.

Гармала звичайна


Гармала звичайна
(Peganum harmala L.)


Квіти та насіннєва коробочка гармали звичайної
ГА́РМАЛА ЗВИЧА́ЙНА, могильник степовий; гармала обыкновенная.

Peganum harmala — багаторічна трав’яниста гола рослина родини паролистових. Має міцне багатоголове кореневище. Сте́бла розкидисті, борозенчасті, 20-70 см заввишки. Листки глибоко 3-5-роздільні, з цілісними або двічі-тричіроздільними лінійними загостреними частками. Квітки двостатеві, правильні, жовтаві, одиничні, на товстуватих ніжках, супротивних листкам. Плід — коробочка. Цвіте у травні — липні.

Поширення. Росте на степах, толоках і забур’янених місцях у Степу (на Присивашші і в Криму́).

Сировина. Використовують траву, зібрану під час цвітіння рослини, і насіння. Аптеки сировину не відпускають.

Хімічний склад. Усі частини рослини містять алкалоїди, до скла́ду яких входять гармалін, гармін і пеганін. У насінні, крім цього, є жирна олія (до 14,25%), барвники та інші речови́ни.

Фармакологічні властивості і використання. Алкалоїд гармін у вигляді хлористоводневої солі використовували для лікування наслідків епідемічного енцефаліту, при паркінсонізмі. Алкалоїд пеганін має гіпотензивні й жовчогінні властивості, а також властивості, які тонізують серцеву діяльність. Препарат пеганін гідрохлорид дозволено як антихолінестеразний засіб при міопатії й міастенії, а також як послаблюючий засіб при запорах і атонії кишечника. В народній медицині препаратами з трави́ Г. з. лікують простуду, малярію, неврастенію, епілептичні припадки, безсоння, хвороби жіночої статевої сфери та різні розлади шлунково-кишкового тракту. Ванни з трави́ Г. з. рекомендують при ревматизмі, корості та інших захворюваннях шкіри. Насіння використовують як потогінний і антигельмінтний засіб.

Лікарські форми і застосування.

ВНУТРІШНЬО — насіння по 10-15 насінин 2-3 рази на день; чайну ложку сухої подрібненої трави́ заварюють 2 склянками окропу і п’ють по столовій ложці 3 рази на день1.


ГАРМАЛА ЗВИЧАЙНА (PEGANUM HARMALA), РОДИНА «ПАРОЛИСТОВІ» ‒ ZYGOPHYLLACEÆ.

Багаторічна трав’яниста рослина заввишки від 25 до 60 см. Корінь — потужний, товстий, до 2-3 м завдовжки, що̀ вертикально йде в землю. Листя чергове, сидяче, на коротких черешках, глибоко розсічене на лінійно-ланцетні часточки. Квітки одиночні, великі, білого або блідо-жовтого кольору на довгих квітконіжках. Плід — куляста ясно-жовта тригранна коробочка з безліччю темно-бурих насінин. Цвіте із травня по серпень, плодоносить із червня по вересень. Поширена в Україні, європейській частині Росії, Сибіру, на Кавказі.

ЗБИРАННЯ ТА ЗБЕРІГАННЯ.

Заготовлюють траву, листя, бутони, квітки. Надземну частину трави́ гармали заготовлюють рано навесні (у квітні й першій декаді травня), під час бутонізації й початку цвітіння, без здеревілих нижніх частин. Насіння заготовляють під час дозрівання, коли коробочки починають розкриватися. Їх зрізують ножами або траву скошують косами та зв’язують у снопи. Коробочки й траву сушать під навісом чи під дахом з вентиляцією або на сонці. Сировину впаковують у мішки. Строк придатності сировини́ — 2 ро́ки.

АКТИВНІ РЕЧОВИ́НИ.

Всі частини рослини містять алкалоїд пеганін. У кореневищі знаходяться алкалоїди: гармін, гармалін, гармалол; сапоніни, а в надземній частині містяться алкалоїди, органічні кисло́ти, сапоніни; у насінні — великий набір алкалоїдів і жирна олія, у її складі кисло́ти, каротиноїди, стероїди.

ПОКАЗАННЯ ДО ЗАСТОСУВАННЯ.

Як настої й відва́ри застосовується внутрішньо при застуді, малярії, лихоманці, сифілісі, а ванни із трави́ — при ревматизмі, а також при корості й нашкірних хворобах. Відвар трави́ п’ють при неврастенії, епілепсії, а у вигляді полоскань уживають при хворобах ясен. У традиційній медицині препарати з гармали призначають при захворюваннях центральної нервової системи, для лікування «тремтючого» паралічу, наслідків епідемічного енцефаліту та інших проявів паркінсонізму. Виділений із гармали алкалоїд пеганін має жовчогінну й проносну дію.

Завдяки алкалоїду гармололу з рослини одержують яскраво-червону фарбу. У Туреччині нею фарбували фески — національний головний убір, тому́ гармала одержала на́зву «турецька фарба».

ПРОТИПОКАЗАННЯ.

Препарати гармали отруйні, тому́ застосовувати їх потрібно тільки за призначенням лікаря.

ЗАСТОСУВАННЯ.

Заварити 1 склянкою окропу 1 ст. ложку трави́ гармали, настоювати 30 хвилин, процідити. Пити по 1 ст. ложці 2-3 рази на день. Застосовувати при простудних захворюваннях і малярії.

Кип’ятити 100 г трави́ гармали в 10 л води́ в закритому посуді 15-20 хвилин, настоювати протягом 2 годин, процідити й додати у ванну температурою 30-40°С. Ванни приймати по 10-15 хвилин 1 раз на 2 дні (курс лікування — 10 ванн). Застосовувати при ревматизмі й шкірних захворюваннях, пов’язаних з порушенням обміну речовин2.


Примітки:

1 Стаття з книги «Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник» (відп. ред. А. М. Гродзінський; Київ, Головна редакція УРЕ ім. М. П. Бажана, 1991 р.).

2 Стаття з книги І. С. Алексєєва «Повний атлас лікарських рослин» (Донецьк, ТОВ «Глорія Трейд», 2013 р.).





19 листопада 2017 р.

Greater Celandine


Greater Celandine
(Chelidonium majus L.)


Greater celandine
CELANDINE.

1. For dimness of eyes and soreness and obstruction, take juice of this wort, which is named χελιδονία, and by another name like that celandine, beaten out of the roots, let that be well pounded with old wine and honey and pepper together, then smear the eyes inwardly.

2. Also, we have found that some men have smeared their eyes with the milk of this same wort, and it was thereby better with them.

3. Again, for eyes getting dim, take ooze of this same wort, or the blossoms wrung out, and mixed with honey; mingle then gently hot ashes thereto, and seethe together in a brazen vessel; this is a special leechdom for dimness of eyes.

4. Also, it is certain that some men, as we before said, use this ooze separately.

5. Against kernels (hard glandular swellings), take this same wort, pound with lard; lay to the kernels, so that they be first bathed with water.

6. For head ache, take this same wort, pound it with vinegar; smear the forehead and head.

7. In case a man be badly burned, take this same wort, pound it with goats grease, and lay thereto.1


CELANDINE.

Descript.] This hath divers tender, round, whitish green stalks, with greater joints than ordinary in other herbs as it were knees, very brittle and easy to break, from whence grow branches with large tender broad leaves, divided into many parts, each of them cut in on the edges, set at the joint on both sides of the branches, of a dark blueish green colour, on the upper side like Columbines, and of a more pale blueish green underneath, full of yellow sap, when any is broken, of a bitter taste, and strong scent. At the flowers, of four leaves a-piece, after which come small long pods, with blackish seed therein. The root is somewhat great at the head, shooting forth divers long roots and small strings, reddish on the outside, and yellow within, full of yellow sap therein.

Place.] They grow in many places by old walls, hedges and way-sides in unfilled places; and being once planted in a garden, especially some shady places, it will remain there.

Time.] They flower all the Summer, and the seed ripens in the mean time.

Government and virtues.] This is an herb of the Sun, and under the celestial Lion, and is one of the best cures for the eyes; for, all that know anything in astrology, know that the eyes are subject to the luminaries: let it then be gathered when the Sun is in Leo, and the Moon in Aries, applying to this time; let Leo arise, then may you make into an oil or ointment, which you please, to anoint your sore eyes with: I can prove it doth both my own experience, and the experience of those to whom I have taught it, that most desperate sore eyes have been cured by this only medicine; and then, I pray, is not this far better than endangering the eyes by the art of the needle? For if this does not absolutely take away the film, it will so facilitate the work, that it might be done without danger. The herb or root boiled in white Wine and drank, a few Aniseeds being boiled therewith, opens obstructions of the liver and gall, helps the yellow jaundice; and often using it, helps the dropsy and the itch, and those who have old sores in their legs, or other parts of the body. The juice thereof taken fasting, is held to be of singularly good use against the pestilence. The distilled water, with a little sugar and a little good treacle mixed therewith (the party upon the taking being laid down to sweat a little) has the same effect. The juice dropped into the eyes, cleanses them from films and cloudiness which darken the sight, but it is best to allay the sharpness of the juice with a little breast milk. It is good in all old filthy corroding creeping ulcers wheresoever, to stay their malignity of fretting and running, and to cause them to heal more speedily: The juice often applied to tetters, ring-worms, or other such like spreading cankers, will quickly heal them, and rubbed often upon warts, will take them away. The herb with the roots bruised and bathed with oil of camomile, and applied to the navel, takes away the griping pains in the belly and bowels, and all the pains of the mother; and applied to women’s breasts, stays the overmuch flowing of the courses. The juice or decoction of the herb gargled between the teeth that ach, cases the pain, and the powder of the dried root laid upon any aching, hollow or loose tooth, will cause it to fall out. The juice mixed with some powder of brimstone is not only good against the itch, but takes away all discolourings of the skin whatsoever: and if it chance that in a tender body it causes any itchings or inflammations, by bathing the place with a little vinegar it is helped.

Another ill-favoured trick have physicians got to use to the eye, and that is worse than the needle; which is to take away the films by corroding or gnawing medicines. That I absolutely protest against.

1. Because the tunicles of the eyes are very thin, and therefore soon eaten asunder.

2. The callus or film that they would eat away, is seldom of an equal thickness in every place, and then the tunicle may be eaten asunder in one place, before the film be consumed in another, and so be a readier way to extinguish the sight than to restore it.

It is called Chelidonium, from the Greek word Chelidon, which signifies a swallow; because they say, that if you put out the eyes of young swallows when they are in the nest, the old ones will recover their eyes again with this herb. This I am confident, for I have tried it, that if we mar the very apple of their eyes with a needle, she will recover them again; but whether with this herb or not, I know not.

Also I have read (and it seems to be somewhat probable) that the herb, being gathered as I shewed before, and the elements draw apart from it by art of the alchymist, and after they are drawn apart rectified, the earthly quality, still in rectifying them, added to the Terra damnata (as Alchymists call it) or Terra Sacratissima (as some philosophers call it) the elements so rectified are sufficient for the cure of all diseases, the humours offending being known, and the contrary element given: It is an experiment worth the trying, and can do no harm.2







GREATER CELANDINE (Chelidonium majus).

Common names: Swallow Wort, Garden Celandine, Tetterwort, Felonwort.

Greater Celandine is not related to the Lesser Celandine (Ranunculus ficaria) and the only thing they have in common is the colour of their flowers.

Greater Celandine grows to a height of 30 to 80 cm., is much branched and flowers from May until well into Autumn. Its much-divided leaves resemble oak-leaves and the roots and stems have an orange-yellow juice. It grows in hedgerows, by walls and fences, on waste ground and favours south-facing edges of woods. The summer may be dry and the ground parched and the orange-yellow juice still flows freely when the stem is broken. Even in winter this plant can be found under the snow, if its position is known.

The plant purifies and stimulates the blood and I would use it together with Stinging Nettle and Elder shoots in cases of leukaemia. But to be effective, at least 2 litres of tea made from the mixture have to be drunk daily.

Greater Celandine is a reliable remedy for serious liver ailments when used in a homeopathic form. Because of its blood and liver-cleansing qualities it has a positive influence on the metabolism. This medicinal herb can be used effectively for gall bladder, kidney and liver diseases. Prepared with wine (30 g Greater Celandine including the roots should be placed in half a liter of white wine for one or two hours), it is a quick cure for jaundice. It can also be recommended for haemorrhoids accompanied by a burning sensation in the anus, for stinging pain and cramps while urinating, as well as for buzzing in the ears. In these cases 2-3 cups of tea (which should be scalded but not boiled) should be sipped throughout the day. Externally the juice is used for malignant skin disorders, corns, warts and incurable herpes. Cataract and spots on the cornea are caused to disappear gradually. The juice even helps in cases of a bleeding or detached retina. A leaf of the Celandine is washed and the stem of the leaf is rubbed between the wet thumb and index finger. The juice thus won is brushed gently over the closed eyes towards the corners. Although not rubbed into the eyes, they nevertheless benefit from it. This holds good for cataract and defective vision and is prophylactic for healthy but strained eyes. I, myself, when working until late at night finishing my correspondence feel its beneficial effect, when overtired, I fetch a leaf of Celandine from the garden and use it as described above. It is as if a mist is lifted from my eyes. A homoeopathic tincture of Celandine is used for the above mentioned disorders, in 10 to 15 drop doses, diluted in some water and taken two to three times daily.

A few year ago, I was told of a farmer’s wife who had a red growth, the size of a little finger tip, on the lower eyelid. The eye specialist from whom she wanted a prescription for glasses did not like the look of it ‒ she had this growth for 7 to 8 years without it causing her any pain ‒ and obtained a biopsy. It was cancer. For the young woman it was a terrible shock ‒ as you can well imagine. Since the family belonged to our circle of acquaintances, I was able to bring Celandine to her notice. It was February and luckily a mild winter, Celandine stays green even in winter. I told her to dig out the plant and put it in a pot to have it handy. She had to dab the affected spot with the orange-yellow juice 5 to 6 times a day. Since the growth was on the lower eyelid I told her that it was harmless to the eye. I told her also to go to the X-ray treatment once a month as the physician had ordered, although the rays do not remove cancer-like growths, but in fact destroy still healthy skin and often also bones. Shortly before Christmas I had the pleasure to hear that the growth had disappeared. When the woman came to see me, she hugged me at the door. The eye specialist whom she had seen before had asked her in astonishment what she had done. To her answer: “I had the monthly X-ray treatment”, he replied, “if the X-ray treatments have removed the growth, it is a miracle.” She then told me that she would not have been able to cope with the faces (eaten to the bone) of the other patients whom she saw when waiting for her treatment, had I not given her a lot of hope, faith and belief in herself. Now my request to you all: Do help in similar cases and save your fellow human being from a terrible end. In the environment polluting times in which we live, there is an increase in cases of skin cancer developing out of red and suddenly enlarging warts.

Facial hair and increased growth of hair on arms and legs of women points to kidney disorders. Celandine juice which is obtained with the juice extractor (the fresh juice will keep up to six months in the refrigerator) is dabbed on the affected places; it is allowed to penetrate for a few hours, then washed with a mild soap and the somewhat dried out skin is treated with Calendula ointment, Camomile oil or St. John’s Wort oil.3 In addition a course of Stinging Nettle tea, at least 3 to 4 cups throughout the day, together with Horsetail sitz baths should be undertaken to better stimulate the kidneys.4

An acquaintance from the district of Mainz (Germany) used the Celandine juice as stated during his daily walks. An Alsatian dog, already on in years, was his faithful companion. As a joke he smeared the dogs eyes once with the juice which was apparently beneficial, as the dog from that time on sat begging in front of his master whenever he used the Celandine juice.

In Upper Austria, where I gave a lecture in November, I got to know a sexton who wore glasses. When I came back in February the sexton no longer wore glasses. Asked for the reason, he told me that since November he had followed my advice on the Celandine treatment daily. He saw much better now than before with glasses. At this time he must have obtained the Celandine leaves from beneath the snow. I cite this to show that certain medicinal plants are found fresh in winter, when all the other plants appear to be dead.

DIRECTIONS

Infusion: ¼ litre of boiling water is poured over 1 level teaspoon of herbs.

Fresh Juice: Leaves, stems and flowers are washed and, still wet, put into the juice extractor for external application.

Tincture: As an homoeopathic preparation bought at chemists.

Wine: 30 gm. Celandine together with roots macerated in 1 litre of white wine for 1 to 2 hours, then filter or strain and sipped.5


Ukrainian sources on this subject

Muscovite sources on this subject


Footnotes:

1 Herbarium Apuleii Platonici, Chap. 75 (T. O. Cockayne. Leechdoms, Wortcunning, and Starcraft of Early England. Vol. 1. London, 1864).

2 This text is a chapter from “The Complete Herbal” by Nicholas Culpeper (Thomas Kelly, 17 Paternoster Row, London, 1835).

3 Calendula ointment: 2 heaped double handfuls of Calendula (leaves, stems, flowers) are finely chopped. 500 gm. of lard are heated and the chopped Calendula is added, stirred, the pan removed from the stove, covered and left to stand for a day. The next day it is warmed, filtered through a piece of linen and poured into previously prepared clean jars.
   Camomile oil: A small bottle is filled loosely with fresh Camomile flowers picked in the sun and cold-pressed olive-oil is poured in until it covers the flowers. The bottle, well stoppered, is kept in the sun for 14 days. Store in the refrigerator.
   St. John’s Wort oil: The flowers, picked in the sun, are placed loosely in a bottle and fine olive oil is poured over them. The flowers have to be covered. Well stoppered, the bottle is left to stand in the sun or near the stove for a few weeks. After a time the oil becomes red. It is strained through a cloth, the residue well pressed out and stored in dark bottles. For burns and scalds, linseed oil can be used instead of olive oil.

4 Stinging Nettle tea: 1 heaped teaspoon per ¼ litre of boiling water, infused for a short time.
   Horsetail sitz bath: 100 gm. of Horsetail are steeped in cold water overnight, the next day brought to the boil and added to the bath water. 20 minutes are required for a bath. Don’t dry yourself, still wet, wrap up in a bath robe, remain perspiring in bed for 1 hour. The bath water must reach above the kidney region.

5 This text is a chapter from “Health through God's Pharmacy” by Maria Treben (Ennsthaler Publishing, Steyr, 2003).






14 листопада 2017 р.

Буквиця лікарська


Буквиця лікарська
(Betonica officinalis L.)


Буквиця лікарська
БУ́КВИЦЯ ЛІКА́РСЬКА; буквица лекарственная.

Betonica officinalis — багаторічна жорстковолосиста рослина родини губоцвітих. Стебло прямостояче, просте або малорозгалужене, 20-80 см заввишки. Листки супротивні, прості, видовженояйцевидні, зарубчасті, тупі, біля основи серцевидні; прикореневі — в розетці, довгочерешкові, стеблові — сидячі. Квітки зигоморфні, пурпурові, зібрані в зближені кíльця, що̀ утворюють щільне колосовидне суцвіття. Плід — з 4 горішків. Цвіте у червні — вересні.

Поширення. Росте майже по всій території України у мішаних лісах, на галявинах, узліссях, луках, у чагарниках.

Заготівля і зберігання. Використовують траву (Herba Betonicæ officinalis), зібрану під час цвітіння рослини. Зрізають верхівки рослини завдовжки 30 см. Беруть і прикореневі листки. Сушать під наметом або в приміщенні з доброю вентиляцією. Сухої сировини́ виходить 25% . Зберігають у сухих, провітрюваних приміщеннях. Рослина неофіцинальна.

Хімічний склад. Трава Б. л. містить дубильні речови́ни (близько 15%), стахідрин (1%), бетоніцин, турицин, холін, сапоніни, смолисті речови́ни, органічні кисло́ти, каротиноїди, сліди ефірної олії тощо.

Фармакологічні властивості і використання. Рослина виявляє протизапальну, жовчогінну, сечогінну, послаблюючу, седативну та знеболюючу дію, регулює артеріальний тиск, посилює кровообіг, поліпшує травлення і обмін речовин. Використання Б. л. є ефективним при хронічному гломерулонефриті й пієлонефриті з явищами гіпертензії. У народній медицині Б. л. використовують при трахеїті, туберкульозі легень, що̀ супроводжується інтенсивним виділенням харкотиння, при стійкому кашлі з гнійним харкотинням, астмі, коклюші, шлунково-кишкових захворюваннях, зокрема при гіперацидному гастриті, діареї, жовтяниці, гепатиті, запальних процесах у сечовивідних о́рганах, при гіпертонічній хворобі, нервових захворюваннях, епілепсії, облітеруючому ендартеріїті нижніх кінцівок, при подагрі та поліартриті.

Зовнішньо Б. л. використовують при золотусі, варикозному розширенні вен з виразками, раку шкіри, пітливості ніг, для загоєння ран.

Лікарські форми і застосування.

ВНУТРІШНЬО — настій трави́ (2-3 столові ложки трави́ на склянку окропу) по столовій ложці 3-4 рази на день; порошок трави́ по 1-3 г 3-4 рази на день; настій трави́ (2 столові ложки на склянку окропу, додають 2 столові ложки портвейну, кип’ятять 5 хв, а потім ще напарюють 20 хв) по 2 столові ложки зранку і ввечері при кровотечі легень.

ЗОВНІШНЬО — ванни (500 г трави́ обшпарюють 5 л окропу) при пітливості ніг; припарки з відвару коріння Б. л. при раку шкіри; відвар трави́ для примочок і обмивань при золотусі, варикозних розширеннях вен з виразками, для загоювання ран1.


BETONICA OFFICINALIS L. — БУКВИЦЯ ЛІКАРСЬКА.

Московська назва — буквица лекарственная.

Багаторічна трав’яниста рослина з родини губоцвітих. Стебло пряме, чотиригранне, заввишки 30-60 см. Листки супротивні, черешкові, продовгувато-еліптичні, пониклі. Квітки великі, яскраво-пурпурові, двогубі, зібрані в колосоподібні суцвіття. Росте буквиця на низинах, переважно на піщаних та вапнистих ґрунтах. Поширена на європейській частині території колишнього СРСР, а також на Уралі та Кавказі. Цвіте у червні — серпні.

Сировина. З лікувальною метою використовують усю надземну частину рослини. Збирають під час цвітіння. Сушать у затінених місцях та добре провітрюваних приміщеннях. Зберігають заготовлену траву у приміщеннях, куди не потрапляє сонячне проміння, на протязі.

Рослина для медичного використання не заготовлюється.

Хімічний склад. Буквиця лікарська містить алкалоїди бетоніцин і турицин, стахідрин (похідний кроліну), смолисті речови́ни, слизи, дубильні речови́ни, гіркі сполуки, ефірну олію (сліди), холін, органічні кисло́ти та мінеральні солі.

Дія: протизапальна, сечогінна, гіпотензивна, седативна.

Фармакологічні властивості і застосування в медицині. Дубильні речови́ни буквиці, потрапляючи в організм при пероральному вживанні насто́ю рослини, утворюють стійкі комплекси з білковими субстанціями. Вони виявляють в’яжучу і протизапальну дію на слизові оболонки шлунка, кишок та сечовивідних шляхів, зменшують порозність капілярів, а також знешкоджують бактеріальну флору і нейтралізують утворювані нею токсини. Стахідрин збільшує в’язкість крові.

Настій буквиці лікарської регулює артеріальний тиск, посилює кровообіг, має сечогінну, знеболюючу, жовчогінну та послаблюючу дію.

Застосування буквиці показане при хронічному гломерулонефриті і пієлонефриті з явищами гіпертензії. Із суміші однакових частин трави́ буквиці лікарської та шишок хмелю звичайного роблять настій і вживають на ніч по півсклянки при цистальгії.

У народній медицині настій трави́ буквиці вживають при трахеїті, туберкульозі легень, що̀ супроводжується виділенням великої кількості харкотиння, а також при стійкому кашлі з гнійним харкотинням, астмі, діареї, жовтяниці, гепатиті, гіпертонічній хворобі, нервових захворюваннях, облітеруючому ендартеріїті нижніх кінцівок, подагрі та поліартриті.

При трахеїті, надсадному кашлі з гнійним харкотинням та нервових захворюваннях 2 столові ложки трави́ буквиці лікарської настоюють 2 год в 1,5 склянки окропу у закритому посуді, проціджують. Вживають по 2 столові ложки 3-4 рази на день перед їдою.

Настій 2 столових ложок трави́ буквиці в суміші з травою фіалки триколірної та бруньок тополі чорної (по 1 столовій ложці) вживають 3-4 рази на день перед їдою при хронічному гломерулонефриті.

Корінь рослини у невеликій кількості виклика́є послаблення, а у великій — блювання. Як сечогінний і жовчогінний засіб використовують настій листків і коренів (по ½ столової ложки на 1 склянці води́). П’ють по 1 столовій ложці 3-4 рази на день.

У народній медицині буквицю лікарську застосовують при шлунково-кишкових захворюваннях, зокрема при гіперацидному гастриті, діареї, коклюші, запальних процесах у сечовивідних о́рганах, як загальнозміцнювальний засіб, при нервовому виснаженні, епілепсії, поліартриті, подагрі тощо.

Н. Г. Ковальова (1971) рекомендує призначати препарати буквиці як засоби, що̀ виявляють гіпотензивну дію, зменшують збудність центральної нервової системи, поліпшують обмін речовин, регулюють артеріальний тиск, поліпшують стан при атеросклерозі та захворюваннях нирок.

Примочки та промивання ран настоєм трави́ рослини сприяють швидшому їх загоєнню.

   1. Rp.: Herbæ Betonicæ — 500,0
       D.S. Запарити в 5 л окропу і використовувати для ножних ванн при пітливості.

   2. Rp.: Herbæ Betonicæ 10,0
       Florum Verbasci
       Fol. Salviæ a.a. 20,0
       M.f. species
       D.S. Одну чайну ложку заварити, як чай, 1 склянкою окропу, дати охолонути.
       Полоскати горло 4-5 разів на день2.

 




 



 

Betonica officinalis L. — БУКВИЦЯ ЛІКАРСЬКА.

Українські на́зви: буквиця, буковиця; московська назва: буквица; польські: bukwica zwyczajna, bukwica lekarska, betonijka.

Родина: Labiatæ — губоцвіті.

Багаторічна трав’яниста рослина із прямим шерстистим стеблом висотою 20-90 см. Навесні з кореня виростає пучок листів на довгих черешках і 1-3 довгих стебла́. Листи довгасто-яйцеподібні, при основі серцеподібні, городчасті, звичайно волосисті, верхні майже сидячі. Квіти червонясто-пурпурові, зібрані кільцями в пазухах верхніх листків; кíльця їх поступово до верху стебла́ сходяться в густе колосовидне суцвіття. Цвіте із червня до вересня. Запах рослини досить сильний, своєрідний; смак солонувато-гіркий. Росте в заростях, на луках, пагорбах і гаях, на лісових посадках, при лісових дорогах, на цвинтарях. Поширена скрізь.

Збирають листи, а також і цілі сте́бла з листами й квітами під час цвітіння; корені в рідких випадках як блювотний засіб.

У народній медицині вживають буквицю насамперед при хворобах печінки й жовтяниці — як окремо, так і в сумішах. Крім того, її вживають при поганому шлунковому травленні, при астмі й кашлі як відхаркувальне, що̀ полегшує виділення мокротиння, а також як легке проносне. Листи й сте́бла іноді виклика́ють чихання. Приймають її в напарах і відварах з 20,0 г на 1 л води́, а також у порошку на день від 1 до 3 г в 4 приймання.

При кровотечі з легенів п’ють щодня по 2 винних чарки (кожна приблизно 30,0 г) наступного відвару з буквиці: на 1 склянку води́ беруть 2 столові ложки міцного портвейну й 1 столову ложку листів буквиці. Кип’ятять 5 хвилин від початку закипання і ще напаровують 20 хвилин. Приймають холодним.

При ішіасі п’ють по 3 склянки в день відвару з наступної суміші: листів буквиці — 50,0 г, гіло́к полину боже-дерево (Artemisia abrotanum L.) — 35,0 г, бобівника — 20,0 г, квітів бузини чорної — 40,0 г. Цієї суміші беруть три столові ложки на 1 л окропу, парять протягом ночі в духовці, ранком кип’ятять хвилин 5. При цьому натирають хворе місце наступним складом: мурашиного спирту — 4 столові ложки, спиртової настойки плодів каштана — 3 ложки, спиртової настойки насіння блекоти (отрута) — 2 ложки й 1 ложку камфорної олії.

Зберігання. Висушені листи й сте́бла із квітами буквиці зберігають у коробках, викладених папером3.


БУКВИЦЯ ЛІКАРСЬКА — Betonica officinalis L.
Московська назва — Буквица лекарственная.
Родина губоцвіті — Lamiaceæ (Labiatæ).

Багаторічна трав’яниста рослина 30-60 см заввишки. Кореневище коротке, щорічно дає пучок листків з довгими черешками. Сте́бла висхідні, прямі, чотиригранні, не розгалужені. Листки великі, видовжені, тупі, при основі серцеподібні, на краях зарубчасті. Квітки, зібрані у густі пазушні багатоквіткові кíльця, утворюють щільне колосоподібне суцвіття. Квіткові кíльця виходять із пазух верхівкових листків. Віночки квіток світло-пурпурові або пурпурові. Росте буквиця лікарська в мішаних лісах, на галявинах, світлих вирубках. Тіньовитривала рослина. Цвіте від червня до середини вересня. Поширена майже по всій Україні, на Кавказі та Уралі.

Сировина. Заготовляють усю надземну частину рослини, яку зрізують під корінь під час цвітіння. Подрібнюють і сушать у добре провітрюваних, теплих приміщеннях.

Хімічний склад. У препаратах буквиці лікарської знайдено летку олію, аскорбінову кислоту (49,5 мг/100 г), стахідрин (0,49%), бетоніцид, тирозид, флавоноїди (1,54%). Окрім того, в них виявлено смолисті речови́ни (3,11%), органічні кисло́ти (близько 2%), мікроелементи кальцію, цукристі речови́ни. У листках і квітках буквиці лікарської містяться таніди (у листках ‒ 12,46%, а у квітках — близько 7,07%).

Застосування. У науковій медицині використовують рідкий спиртовий екстракт буквиці лікарської (1:1). Застосовують його при субінволюції матки після пологів та абортів, функціональній матковій кровотечі запальної природи, кровотечах, спричинених міомою. Вживають по 20-40 крапель 3-4 рази на добу. Лікування тривале. Протипоказано застосовувати екстракт буквиці лікарської при вагітності.

Буквиця лікарська широко застосовується в народній медицині як сечогінний, жовчогінний, гіпотензивний, протизапальний, седативний, обволікаючий засіб. Її використовують при захворюваннях дихальних шляхів (при бронхіті, пневмонії, бронхоектатичній хворобі), ядусі, хворобах печінки (зокрема, при гепатиті). Настоєм рослини полощуть горло. Лікують буквицею лікарською пієлонефрит, хронічний гломерулонефрит, запальні процеси сечових шляхів. Застосовують її і при гастриті з підвищеною секрецією шлункового соку, при епілепсії, подагрі, гіпертонічній хворобі. Діє заспокійливо при порушенні функції центральної нервової системи.

Одну столову ложку подрібненої рослини заливають 1 склянкою окропу, настоюють протягом 2 год. Випивають 1 склянку насто́ю протягом доби за 4 рази. Траву буквиці лікарської використовують у суміші з шишками хмелю, бруньками тополі чорної, травою вересу звичайного і м’яти перцевої для лікування хвороб нирок та сечових шляхів. Готують суміш у співвідношенні 2:1:2:2:2. Беруть 1 столову ложку суміші на 1 склянку води́, кип’ятять на малому вогні 10 хв, додають 1 столову ложку подрібнених коренів алтеї лікарської і настоюють 6 год. З цього насто́ю роблять примочки до свіжих і застарілих ран, до місць мікробного ураження бешихою, варикозних виразок, фурункулів та карбункулів4.


БУКВИЦЯ ЛІКАРСЬКА, або чорна (Betonica officinalis); з лікувальною метою використовують її траву.

Буквиця лікарська — багаторічна трав’яниста рослина, з родини губоцвітих. Поширена в помірній і теплій смугах [колишнього] Радянського Союзу, в то́му числі й майже всюди в Україні. Росте по луках, заростях, в гаях, на пагорбах, у лісових посадках, при лісових дорогах та на кладовищах.

У цієї рослини пряме, чотиригранне, шерстисте стебло, заввишки від 20 до 90 см. Весною з кореня виростає пучок листя на довгих черешках і одне-троє довгих стебел. Листки довгасто-яйцевидні, зарубчасті, як і сте́бла — волохаті, верхні — майже сидячі. Квітки світло-пурпурові, зібрані кільцями в пазухах верхніх листків; кíльця квіток поступово до ве́рху стебла́ зближуються в густе колосовидне суцвіття. Цвіте буквиця лікарська з червня до вересня.

Рослина має досить сильний, своєрідний запах і солодкувато-гіркий, трохи приємний, терпкий смак. Збирають траву під час цвітіння рослини.

Буквиця лікарська містить у собі гірко́ти й дубильні речови́ни. За своєю дією на організм це в’яжучий, відхаркувальний, легкий проносний і, частково, сечогінний засіб.

Використовують траву буквиці лікарської лише в народній медицині, перш за все при хворобах печінки та при жовтяниці — як саму, так і в сумішах; при поганому шлунковому травленні — як регулювальний, а іноді й як легкий проносний засіб; як відхаркувальний засіб, який полегшує виділення мокротиння,— при кашлі й астмі. Допомагає трава цієї рослини навіть при кровотечі з легень, але при умові, якщо траву відварити не на самій тільки воді (дві столові ложки на склянку води́), а й додати дві столові ложки міцного портвейну. Вживають по дві винні чарки (або по дві столові ложки) кожний день (точніше сказати — в дозі по 60 мл).

Вживають ліки з трави́ буквиці лікарської всередину при простуді, обморожуванні голови́, при затерплості членів тíла і навіть при паралічі, а також при подагрі як засіб, що̀ зміцнює й оздоровлює весь організм.

Хоч буквиця лікарська й корисна в багатьох випадках, але помічено, що її дія на організм не дуже ефективна.

Способи застосування. Відвар: 5,0-200,0; заварюють одну чайну ложечку трави́ на склянку окропу; вживають по ⅓ склянки, три рази на день.

Порошок: доза — від 1 до 3 г (по одній пучці), три рази на день5.


Примітки:

1 Стаття з книги «Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник» (відп. ред. А. М. Гродзінський; Київ, Головна редакція УРЕ ім. М. П. Бажана, 1991 р.).

2 Стаття з книги Ф. І. Мамчура «Довідник з фітотерапії» (Київ, «Здоров’я», 1984 р.).

3 Стаття з книги Михайла Андрійовича та Івана Михайловича Носалів «Лікарські рослини і способи їх застосування в народі» (Київ, 2013 р. (репринт видання 1958 р.)).

4 Стаття з книги Є. С. Товстухи «Фітотерапія» (видання 2-е, перероблене та доповнене; Київ, «Здоров’я», 1995 р.).

5 Стаття з книги О. П. Попова «Лікарські рослини в народній медицині» (Київ, «Здоров’я», 1965 р.).

4 березня 2017 р.

Гісоп лікарський


Гісоп лікарський
(Hyssopus officinalis L.)


Гісоп лікарський
ГІСО́П ЛІКА́РСЬКИЙ; иссоп обыкновенный.

Hyssopus officinalis — багаторічна трав’яниста дрібно-опушена рослина родини губоцвітих. Сте́бла чотиригранні, підведені, 20-50 см заввишки. Листки цілокраї, довголанцетні, до 8 мм завширшки, до основи клиновидно звужені, без помітного черешка, крапчастозалозисті, з трохи загорнутими на спідній бік краями. Квітки неправильні, двостатеві, яскраво-сині, іноді рожеві; суцвіття переривчастоколосовидне, майже однобічне. Плід — з 4 горішків. Цвіте у червні — серпні.

Поширення. Походить з Південної Європи. В Україні вирощують у садах і на городах як ефіроолійну рослину. Дичавіє.

Заготівля і зберігання. Використовують траву (верхівки стебла́ до 20 см завдовжки), зібрану під час цвітіння рослини. Сушать під наметом або в приміщенні. Сухої сировини́ виходить 20%. Зберігають у сухому приміщенні в мішках. Рослина неофіцинальна.

Хімічний склад. Трава містить ефірну олію (0,6-1%), флавоноїди (0,9%), тритерпенові кисло́ти (урсолова, олеанолова), дубильні й гіркі речови́ни, смо́ли, камедь і барвники. До скла́ду ефірної олії входять l-пінокамфон, α-пінен, β-пінен, камфен, цинеол, l-пінокамфеол, пінокамфеолацетат і сесквітерпени.

Фармакологічні властивості і використання. Рослина має антисептичні й спазмолітичні властивості. В багатьох зарубіжних країнах Г. л. використовують у науковій медицині, в Україні — лише в народній. У вигляді насто́ю або настойки його вживають як відхаркувальний засіб при хронічних катарах верхніх дихальних шляхів (бронхіти, трахеїти, ларингіти), при бронхіальній астмі, поганому травленні, хронічних колітах, метеоризмі й запорах, як глистогінний засіб, а також при анемії, неврозах, стенокардії, ревматизмі та гіпергідрозі. Місцево Г. л. використовують при запаленні очей, при стоматитах, охриплості голосу, захворюваннях глотки, для лікування забитих місць, синців, ран та екзем.

Лікарські форми і застосування.

ВНУТРІШНЬО — настій трави́ (1-2 столові ложки на 400 мл окропу, настоюють 1 годину, проціджують) по півсклянки 2-3 рази на день за 20 хв до їди (пити теплим); настойку трави́ (20 г трави́ на 100-200 мл горілки, настоюють 7 днів, проціджують) по 1 чайній ложці 2-3 рази на день.

ЗОВНІШНЬО — настій трави́ (2 чайні ложки трави́ на 200 мл окропу, настоюють 30 хв) для полоскань, промивань та компресів1.


ГІСОП ЛІКАРСЬКИЙ — Hyssopus officinalis L.
Московська назва — иссоп лекарственный.
Родина губоцвіті — Lamiaceæ (Labiatæ).

Зелений кущик заввишки 50-70 см. Листки супротивні, лінійно-ланцетоподібні, цілокраї. Квітки розташовані в пазухах верхніх листків, здебільшого синього або рожевого кольору. Цвіте гісоп лікарський, починаючи з кінця травня, все літо. У природних умовах росте у Південній Європі. В нашій країні широко вирощується як в окремих господарствах, так і на присадибних ділянках.

Сировина. Збирають квітучі верхівки 2-3 рази протягом літа. Сушать у теплих, добре провітрюваних приміщеннях. Зберігають у щільній тарі. Листки і квітки мають приємний запах та гіркуватий смак.

Хімічний склад. У рослині виявлено близько 1% леткої олії, яка на 50% складається з піноканфену, а також пінену, цінеолу, сесквітерпену тощо, глікозиди диосмін, гісопін, смо́ли, камедь, дубильні речови́ни, урсолову та олеанову кисло́ти, пігменти, гірко́ти, флавоноїди (0,9%).

Застосування. Листки і квітки гісопу лікарського широко застосовують як приправу до різних м’ясних та овочевих страв. Вони поліпшують апетит та травлення. Препарати гісопу лікарського знайшли застосування в народній медицині для лікування анацидного та гіпоацидного гастритів, а також як антисептичний, спазмолітичний, протизапальний, відхаркувальний та в’яжучий засоби. Застосовують їх при анемії, млявому травленні, неврозах. Та найбільше використовується трава гісопу лікарського при запальних захворюваннях верхніх дихальних шляхів, а також для поліпшення апетиту, стимуляції виділення шлункового соку.

Для лікування запальних процесів верхніх дихальних шляхів ми поєднуємо траву гісопу лікарського з травою материнки звичайної, медунки лікарської, листків підбілу звичайного, м’яти перцевої, листків та квіток алтеї лікарської у співвідношенні 2:2:3:3:2:2. Беруть 1 столову ложку суміші, заливають 1 склянкою окропу, настоюють 4 год. П’ють по 100 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди. Лікують цим настоєм бронхіт, ларингіт, трахеїт, ангіну, стоматит.

Для лікування анацидного та гіпоацидного гастритів ми поєднуємо траву гісопу лікарського з травою бобівника трилистого, меліси лікарської, підбілу звичайного, материнки звичайної, кошиків деревію звичайного у співвідношенні 1:2:1:3:2:2. Беруть 1 столову ложку суміші, заливають 1 склянкою окропу, настоюють 10 хв. П’ють теплим, навіть гарячим, по 100 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди.

Для лікування ядухи (бронхіальної астми) ми користуємося травою гісопу лікарського у поєднанні з плодами глоду колючого, коренями цикорію дикого, коренями з кореневищами синюхи блакитної, травою буквиці лікарської, листками омели білої, плодами шипшини коричної, травою ефедри двоколосої у співвідношенні 1:2:3:2:2:2:3:0,5. Беруть 2 столові ложки суміші, заливають 1 склянкою води́, кип’ятять на малому вогні 5 хв, настоюють 1 год. П’ють по 50 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди. Цей відвар доцільно приймати при анемії та зниженій секреторній функції шлунку.

Гісоп лікарський хоч і вважається отруйною рослиною, але широко застосовується в кулінарії для приготування найрізноманітніших страв з городини та м’ясних приправ. Не рекомендують його при вагітності.

Водний настій трави́ гісопу лікарського готують таким чином: беруть 2 чайні ложки подрібненої рослини, заливають 1 склянкою окропу, настоюють 10 хв. П’ють по 2 столові ложки 3 рази на добу за 30 хв до їди2.

 




 



 

ГІСОП ЛІКАРСЬКИЙ (HYSSOPUS OFFICINALIS L.), РОДИНА «ЯСНОТКОВІ» ‒ LAMIACEÆ.

Гіллястий напівчагарник заввишки 20-80 см. Корінь стрижневий, дерев’янистий. Сте́бла гісопу численні, чотиригранні, біля основи здерев’янілі, коротко опушені або майже голі. Листя супротивне, майже сидяче, ланцетне, зі злегка загорненими на нижній бік краями, верхівкове більш дрібне. Суцвіття довгасті, колосовидні, нерідко однобокі, складаються із зібраного у пазухах листя 3-7 помилкових напівколотівок. Чашечка ясно-зелена, зазвичай з одного боку фіолетова. Віночок двогубий, синій, фіолетовий, рідше — рожевий або білий. Чотири тичинки помітно видаються з віночка. Плід складається із чотирьох тригранно-яйцеподібних темно-коричневих горішків. Цвіте в липні-вересні. Плоди дозрівають у серпні. Розповсюджений в Україні, європейській частині Росії, Білорусі.

ЗБИРАННЯ ТА ЗБЕРІГАННЯ.

З лікувальною метою використовують квітучу траву. При заготівлі зрізують тільки верхні, більш ніжні частини пагонів. Їх зв’язують у пучки́ й розвішують для просушування в провітрюваному місці, можна сушити в сушарках при температурі не вище 40°С. Зберігати в герметичній тарі в сухому провітрюваному приміщенні. Строк зберігання — 2 ро́ки.

АКТИВНІ РЕЧОВИ́НИ.

У квітучій надземній частині містяться ефірна олія, флавоноїди (діосмін, гісопін, гесперидін), дубильні й гіркі речови́ни, смо́ли, камедь, тритерпенові кисло́ти (урсолова й олеанолова) та інші речови́ни. Гісоп лікарський багатий аскорбіновою кислотою. Ефірна олія гісопу — рідина зеленувато-жовтого кольору із сильним скипидарно-камфорним запахом, у її склад входять пінен, пінекамфеол, камфен, альдегіди, вуглеводні й спирти.

ПОКАЗАННЯ ДО ЗАСТОСУВАННЯ.

У народній медицині листя й квітучі верхівки гісопу застосовували як відхаркувальний засіб при хронічних катарах верхніх дихальних шляхів (бронхітах, трахеїтах, ларингітах), при бронхіальній астмі, неврозах, стенокардії, надмірній пітливості, ревматизмі, хронічних колітах, метеоризмі; як протиглисний, сечогінний і легкий тонізуючий засіб. Доведено антимікробну дію ефірної олії гісопу, її приймають у суміші з жировою основою (мазь) як лікарський засіб при гнійних захворюваннях шкіри стафілококового походження.

Гісоп належить до найдавніших лікарських рослин, якими користувався ще знаменитий давньогрецький лікар Гіппократ. Гісоп лікарський включений у фармакопеї Румунії, Франції, Німеччини, Португалії й Швеції.

ПРОТИПОКАЗАННЯ.

Трава гісопу вважається слабко отруйною. Застосовувати з обережністю. Ефірна олія гісопу при значній концентрації виклика́є епілептичноподібні припадки, збуджує центральну нервову систему, особливо при нейропатії.

ЗАСТОСУВАННЯ.

Залити 1 ст. ложку сухої трави́ гісопу лікарського 2 склянками води́, настоювати 1-2 години, процідити. Приймати по ½ склянки 4 рази на день. Застосовувати при бронхіті, бронхіальній астмі, хронічному коліті.

Залити 100 г квіток гісопу й 160 г цукру 1 л окропу, прокип’ятити 2-3 хвилини, настоювати 30 хвилин, процідити. Приймати по ½ склянки 2-3 рази на день. Застосовувати при бронхітах3.


ГІСОП ЛІКАРСЬКИЙ (HYSSOPUS OFFICINALIS L.) ‒ ісоп, ісопова трава, медовик, осирок, суток, юзефки.

Вирощують у садах, на городах. У здичавілій формі росте в Чернівецькій, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській і Сумській областях4.


Примітки:

1 Стаття з книги «Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник» (відп. ред. А. М. Гродзінський; Київ, Головна редакція УРЕ ім. М. П. Бажана, 1991 р.).

2 Стаття з книги Є. С. Товстухи «Фітотерапія» (видання 2-е, перероблене та доповнене; Київ, «Здоров’я», 1995 р.).

3 Стаття з книги І. С. Алексєєва «Повний атлас лікарських рослин» (Донецьк, ТОВ «Глорія Трейд», 2013 р.).

4 Текст з книги Л. І. Гудованої «Рецепти здоров’я. Народні ме́тоди лікування» (видання 2-е, доповнене; Тернопіль, «Навчальна книга ‒ Богдан», 2006 р.).

18 жовтня 2016 р.

Льон звичайний


Льон звичайний
(Linum usitatissimum L.)


Льон звичайний
ЛЬОН ЗВИЧА́ЙНИЙ; лён обыкновенный.

Linum usitatissimum — однорічна трав’яниста рослина родини льонових. Стебло пряме, циліндричне, вгорі розгалужене, 70-100 см заввишки. Листки чергові, сидячі, вузьколанцетні, по кра́ю гладенькі. Квітки правильні, двостатеві, 5-пелюсткові, зібрані в розлогі щитковидні суцвіття; пелюстки голубі, з темно-синіми прожилками, на верхівці — цілокраї або трохи зарубчасті. Плід — коробочка. Цвіте у червні-серпні. Плоди достигають у серпні-вересні.

Поширення. Льон звичайний культивують як прядивну і олійну рослину.

Заготівля і зберігання. Для лікарських потреб заготовляють насіння льону (Semina Lini). Сім’я льону відпускається аптеками. Строк придатності — 3 ро́ки. У народній медицині використовують і траву, яку заготовляють в період цвітіння рослини.

Хімічний склад. У насінні льону звичайного є слиз (до 12%), вуглеводи, глікозид лінамарин та жирна олія (30-48%), до скла́ду якої входять гліцериди ліноленової (35-40%), лінолевої (25-35%), олеїнової (15-20%), пальмітинової і стеаринової кислот.

Фармакологічні властивості і використання. Насіння льону належить до м’якодіючих проносних засобів. Набухаючи в шлунково-кишковому тракті, воно подразнює слизову оболонку кишок і цим посилює перистальтику. Швидкому просуванню кишкового вмісту сприяє й жирна олія, що̀ є в насінні. Поряд з цим препарати з насіння льону мають обволікаючі й протизапальні властивості, зумовлені наявністю в ньому значної кількості слизу. Найдоцільніша форма застосування насіння льону — у вигляді слизу (Mucilago seminum Lini). Всередину його дають при запаленні слизової оболонки дихальних шляхів, травного каналу і о́рганів сечовиділення, при загостренні виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки, при харчовому отруєнні та у випадку запорів. Лікувальні властивості має і лляна олія (Oleum Lini). Її приймають усередину при спастичних запорах, дизентерії, геморої, нирковокам’яній і жовчнокам’яній хворобах, у разі порушень жирового обміну та при атеросклерозі. Настій сухої трави́ рослини використовують як сечогінний засіб при захворюванні нирок і сечового міхура. Свіжопотовчене лляне насіння використовують у вигляді припарок при фурункулах і наривах як засіб, що̀ прискорює наривання їх. Лляну олію застосовують для гоєння ран і опіків (в останньому випадку її змішують з сирим яйцем). З неї виготовляють препарат лінетол, який використовують для профілактики й лікування атеросклерозу. Проводять 4-5 курсів лікування з перервами між ними на 2-4 тижні. Тривалість курсу лікування — 1-1,5 місяця. Лінетол ПРОТИПОКАЗАНИЙ при гострих порушеннях функції кишечника (проноси) та при посиленні болів при холециститі. Як зовнішній засіб лінетол застосовують при опіках і променевих ураженнях шкіри.

Лікарські форми і застосування.

ВНУТРІШНЬО — настій сухої трави́ (1 столова ложка сировини́ на 200 мл окропу) по 1 столовій ложці 3-4 рази на день; слиз насіння льону (1 частина цілого насіння на 30 частин окропу, збовтують 15 хвилин, проціджують і віджимають) по чверті склянки 3 рази на день за 30 хвилин до їди, готуючи безпосередньо перед вживанням (курс лікування — 2-3 тижні); свіжу лляну олію вживають по 1 столовій ложці 4-5 раз на день; лінетол (Linætholum) приймають уранці безпосередньо перед їдою або під час їди по 20 мл (півтори столової ложки) 1 раз на день; столову ложку суміші лляного сíм’я (20 г), плодів ялівцю звичайного (20 г), листя чорниці звичайної (40 г) і трави́ приворотня звичайного (10 г) настоюють 6 годин на склянці холодної води́, кип’ятять 15 хвилин, проціджують і п’ють по 1 склянці 2-3 рази на день при діабеті.

ЗОВНІШНЬО — суміш (порівну) лляної олії і вапняної води́ або суміш ретельно змішаних у пляшці 1 склянки лляної олії і 4 сирих яєць для лікування опіків1.


LINUM USITATISSIMUM L. — ЛЬОН ЗВИЧАЙНИЙ.

Московська назва — лён посевной.

Однорічна рослина з родини льонових. Стебло довге (70-100 см), гладке, без гілок при землí, з невеликою кількістю коробочок у суцвітті, дрібним насінням (завдовжки 3,5-5 мм). Дуже поширена сільськогосподарська культура в Білорусі, Україні, на Поволжі, Північному Кавказі та в Середній Азії.

Сировина. Збирають насіння восени і сушать на вільному повітрі. Оболонка насінини гладенька, блискуча. На смак насінина солодка, без запаху. Заготовлюється і відпускається аптеками.

Хімічний склад. Насіння льону містить жирну олію (40%), слизисті речови́ни (6-8%), білки́ (до 24%), аскорбінову кислоту, каротин. Є в ньому також вуглеводи, органічні кисло́ти, ферменти. У траві рослини міститься глікозид лінамарин, який при розпаді утворює синильну кислоту. Слизові речови́ни льону в гарячій воді набрякають, набувають здатності обволікати запалені слизові оболонки і пом’якшувати дію на них різних подразників.

Дія: обволікаюча, протизапальна, відхаркувальна, послаблююча.

Фармакологічні властивості і застосування в медицині. Терапевтична активність насіння льону звичайно зумовлена наявністю в ньому слизу та глікозиду лінамарину. Лінамарин біологічно досить активний і має вплив на різні системи та о́ргани: регулює секреторну і моторну функції кишок, а у великих дозах виклика́є дратливість і салівацію. Слизисті речови́ни мають обволікаючу, протизапальну та послаблюючу дію. Їх вживають всередину при запаленні слизової оболонки дихальних шляхів і травного каналу, коліті (в клізмах), запальних процесах у сечовому міхурі та нирках. Відвар насіння вживають також при харчовому отруєнні, загостренні виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки. Свіжою лляною олією лікуються при дизентерії, геморої, каменях нирок та жовчного міхура, запорі — вживають по 1 столовій ложці 4-5 разів на день.

З насіння (цілого) готують слиз, який вживають по 100 г декілька разів на день при запаленні слизових оболонок дихальних шляхів і травного каналу. Для цього 2 столові ложки насіння обливають 2 склянками окропу або молока, дають один раз закипіти, розбовтують у пляшці протягом 10 хв, проціджують через марлю. Такий настій швидко псується, тому́ готувати його потрібно безпосередньо перед вживанням.

З лляної олії синтезовано препарат лінетол, запропонований для профілактики і лікування атеросклерозу. Вживають по 20 мл (4 чайні ложки) ранком натще один раз на день курсами по 1-2 міс з перервами між ними 2-4 тиж. Після 4-5 курсів лікування у хворих знижується рівень холестерину та ліпоїдів у крові, поліпшується загальний стан, зникає або зменшується біль у ділянці се́рця.

При хронічному запорі рекомендують вживати по 1 чайній ложці цілого або подрібненого насіння вранці і ввечері, запиваючи теплою водою.

У народній медицині як сечогінний засіб при захворюванні нирок і сечового міхура вживають настій 1 столової ложки сухої трави́ льону звичайного на 1 склянці окропу. П’ють його по 1 столовій ложці 3-4 рази на день (А. Я. Губергріц, М. І. Соломченко, 1968).

Широко використовуються лляне насіння для пом’якшувальних і болезаспокійливих припарок, а розчин слизу — для полоскань, спринцювань, клізм. Для припарок беруть 2 маленькі мішечки цілого або розмеленого насіння, опускають їх в окріп чи гаряче молоко на 1 хв і по черзі гарячими прикладають до ураженої ділянки тíла. Такі ж припарки роблять на черевній стінці при хронічному циститі.

Порошок насіння льону застосовують для компресів при опіках і шкірних хворобах. 20 г порошку змішують з водою, кип’ятять і накладають на обпечену поверхню шкіри. Олія насіння льону — ефективний ранозагоювальний чинник. Це пояснюється тим, що в ній міститься значна кількість вітаміну Е, незамінних жирних кислот: лінолевої, ліноленової тощо. Олію насіння льону використовують при опіках. З неї виготовляють рідкі мазі та емульсії. Найчастіше готують суміш взятих порівну лляної олії і вапняної води́ (діє болезаспокійливо) або суміш ретельно змішаних у пляшці 1 склянки лляної олії і 4 сирих яєць2.


ЛЬОН ЗВИЧАЙНИЙ — Linum usitatissimum L.
Московська назва — лён посевной.
Родина льонові — Linaceæ.

Дуже поширена сільськогосподарська культура, з якої одержують цінне промислове волокно. Стебло струнке, тонке, іноді досягає 1 м висоти́. Квітки сині. Насіння достигає восени.

Сировина. Збирають насіння восени, коли льон обмолочують. Сушать у добре провітрюваних приміщеннях. Насіння без запаху, на смак солодкувате.

Хімічний склад. У насінні льону звичайного виявлено значну кількість слизу (6-8%), жирну олію (до 40%), білки́ (до 24%), вуглеводи, ферменти, органічні кисло́ти, каротин.

Застосування. Насіння льону звичайного використовують як обволікаючий засіб при запальних процесах о́рганів дихання та сечових шляхів, а також при захворюваннях травного каналу.

Слизовий настій насіння льону звичайного готують так. Беруть 2 столові ложки насіння, заливають 2 склянками окропу, доводять до кипіння, а потім збовтують суміш протягом 10 хв. Проціджують через марлю, охолоджують і використовують за призначенням. Такий настій надзвичайно швидко псується, тому́ його потрібно випити протягом 1-2 год. П’ють по 100 мл 3 рази на добу за 30 хв до їди.

Медичною промисловістю з лляної олії синтезовано препарат лінетол, який рекомендують для профілактики і лікування атеросклерозу. Призначають лінетол по 20 мл натщесерце 1 раз на добу протягом 1,5-2 міс. При глибокому атеросклерозі рекомендують провести 4-5 курсів лікування3.

 




 



 

ЛЬОН ПОСІВНИЙ, льон-довгунець (Linum usitatissimum); з лікувальною метою використовують його насіння.

Льон посівний, або льон-довгунець — однорічна рослина з родини льонових, дуже поширена в культурі. Як волокнисту й олійну рослину, льон-довгунець вирощують в Україні, в Білорусі, на Поволжі, на Північному Кавказі та в Середній Азії.

У науковій медицині використовують насіння льону всередину як легкий проносний засіб у вигляді слизу, який одержують від збовтування товченого насіння з гарячою водою, а також і як обволікаючий і пом’якшувальний засіб. Порошок з насіння застосовують для припарок.

У народній медицині всередину вживають відвар з насіння льону-довгунця при бронхіті (як відхаркувальний засіб) та при хронічних катарах шлунка, а при болі в ньому від проковтування чого-небудь їдкого — олію з насіння.

Крім того, лляну олію, змішану з вапновим «молоком», застосовують і як зовнішній засіб від опіку. Відвар з сім’я застосовують, як зовнішній засіб, при ранах або виразках у роті (для полоскання), а у вигляді мазі цей відвар застосовують при наривах, щоб вони швидше визрівали.

Свіжа трава льону-довгунця має отруйні властивості, вона шкідлива навіть для скотини, тому́ її не рекомендують для внутрішнього вживання.

Спосіб застосування. Відвар з насіння (для слизу): одна частина насіння (не товченого) на 30 частин окропу, або інакше: 3 г насіння на 90 мл окропу, або дві чайні ложечки сім’я на склянку окропу; збовтувати протягом 15 хвилин, потім процідити крізь полотно4.


Linum usitatissimum L. et Linum humile Mill. — ЛЬОН ЗВИЧАЙНИЙ (довгунець) і льон низький (кучерявий).
Моск. назва: лён-долгунец и лён низкий (кудряш).
Родина: Linaceæ — льонові.

Вирощують дві різновидності цієї рослини. Льон-довгунець не розгалужений або слабо розгалужений у верхній частині стебла́ і вирощується передусім на волокно. Льон низький більш розгалужений і вирощується переважно на зерно, волокно ж дає коротше, ніж довгунець, і гіршої якості. Ботанічний рід «льон» (дикий) на території України має 28 видів. Сама́ зелена рослина льону звичайного і низького, як і суха, — отруйна.

Насіння льону культурного вміщує 30-48% жирної олії, що̀ в своєму складі має ненасичені жирні кисло́ти (лінолеву, ліноленову, олеїнову), гліцериди пальмітинової та стеаринової кислот, а також слизи (5-12%). Крім того, біло́к (до 26%), вуглеводи (12-26%), органічні кисло́ти; ферменти, вітаміни С1, А, каротин. Вся рослина і особливо паростки мають глікозид лінамарин, що̀ розщеплюється на синильну кислоту (отруйна!), глюкозу і ацетон.

З лікувальною метою використовується насіння і олія з нього. Насіння льону вживають, перш за все, як захисно-обволікаючий, пом’якшуючий та легко проносний засіб. Найпростіший спосіб вживання в народі — це 1-2 чайні ложки чистого насіння льону 1-2 рази за день (запивають одною склянкою помірно гарячої води́). Краще, однак, насіння попередньо дещо потовкти у ступці (настояти на гарячій воді). Таке насіння швидше набубнявіє, а при помішуванні виділяється слиз. Слиз цей разом з насінням приймають, як вказано вище. Він покриває і охороняє слизову оболонку не тільки шлунка, але і кишечника — попереджує або знімає запалення. Застосовується при підвищеній кислотності шлункового соку, при запаленнях або виразці шлунка та дванадцятипалої кишки. Набубнявіле насіння знімає запори, особливо навикові та хронічні, навіть при атонії кишечника. Помічено в народі, що цей засіб особливо корисний для людей, схильних до ожиріння, лікувальна дія насіння проходить не тільки в шлунку, але продовжується і в кишечнику (коли насіння настояти цілим). Поліпшується перистальтичний рух травним трактом аж до видалення, сприяє повнішому усуненню калових мас. Помічено і також, що при сильних поносах слизові маси насіння виявляють певну закріплюючу дію. Не варто лише перевищувати дозування, а краще за все самому собі індивідуально, шляхом спроби, встановити оптимальну дозу.

Відціджений через марлю слиз приймають потроху при запаленнях глотки, стравоходу, при опіках гарячими напоями, ліками тощо. Слиз приймають внутрішньо при запальних і виразкових процесах у стравоході, при ентеритах, колітах, запаленні прямої кишки і при геморої, особливо з запорами. В останньому випадку рекомендуються клізми слизом (навіть з насінням) — тоді не відціджують, а тільки настоюють години 3 і вводять теплим 50-100 мл 1-2 рази на добу, бажано в одну і ту саму пору. Користуватись треба тільки свіжим слизом. Ще один варіант: повну столову ложку чистого насіння заливають склянкою гарячої перевареної води́ (не окріп), приміром, у чистій півлітровій скляній банці, закривають кришкою і через декілька хвилин збовтують (хвилин 15-20). Проціджують, відтискують чистими руками. Приймають внутрішньо по чверті склянки теплим до 3-х разів за день через 20-30 хвилин після їжі, проте лікар індивідуально може порадити хворому і до їжі. Слиз в лляному насінні здебільшого знаходиться у верхніх шарах шкірки, тому́ для отримання його насіння можна і не товкти у ступці.

Слиз насіння льону використовують також зовнішньо для примочок, припарок на запалені місця́, полощуть ним (збовтати з тепленькою водою) рот після необережного опіку його гарячим або чимсь роз’їдаючим слизову (наприклад, кислотою, міцним спиртом тощо).

Доводилось чути схвальні відгуки про такі процедури при остеохондрозі, ревматизмі, суглобових болях, навіть і артритних, хоч в останньому випадку доцільність для мене сумнівна. Беруть 1-2 склянки насіння льону, добре розігрівають його у металевій каструльці і всипають у попередньо для цього виготовлений мішечок. Мішечок з насінням розрівнюють, прикладають на болючі місця́. Доцільність таких гарячих аплікацій в кожному окремому випадку визначає лікар.

В народі, та і в офіційній медицині, належну увагу приділяють і лляній олії як самій по собі, так і в препаратах, особливо для лікування опіків; а також при сухій потрісканій шкірі, при певних висипках, в то́му числі алергічних, при вуграх звичайних, сверблячій шкірі, а також при догляді за немовлятами. Попередньо, коли немає гарантії чистоти, її пригрівають майже до закипання і зливають у чисту баночку.

Лляну олію або несолоний свинячий топлений жир (смалець) декотрі травознаї використовували для «ухоплення запахів» квітів, рослин. Для цього використовували різні технологічні (часом дотепні) «хитрування». Так, скажімо, робили «перекладанець» або «прокладанець»: на папір, змащений лляною олією або несолоним свинячим смальцем, клали шар свіжозібраних квітів або пелюсток (троянди, лілії, яблуні) або подрібненої сирої трави́ (материнки, чебрецю або інших запашних рослин). На них клали другий (намастити жиром з обох боків) папір і знову шар квітів чи подрібненої сирої трави́. Так робили свого роду паперово-рослинний «торт», як роблять господині наполеон чи сметанник з кількох шарів (5-6). Через якийсь час (3-4 години) його розбирали і папір з жиром (без квітів чи трави́) вимочували, виполіскували у міцній горілці — краще у дещо розведеному спирті, в який додано трохи ефіру, що̀ потім звітрювався. Так одержували свого роду домашній одеколон — він же — ліки для зовнішнього вживання. Якось після закінчення моєї публічної лекції підійшов до мене один слухач і заявив, що він може навчити мене «збирати» фітонциди, тобто, за його термінологією, «лікувальну ду́шу рослини». Відразу ж я розповів йому, як він це робить. Слухач здивувався. Тоді зауважив йому, що він неуважно слухав мене, бо фітонциди це не тільки леткі речови́ни, а складний комплекс різних речовин і т. д. Пофантазували трохи разом, і мій симпатичний співбесідник заявив на прощання, що збирався про все писати в Академію наук, але тепер не буде. Порекомендував йому взяти в бібліотеці і прочитати праці професора Б. П. Токіна або академіка А. М. Гродзінського.

Лляна олія використовується для виготовлення мазей, насичених різними лікувальними компонентами. Відомо також, що вона є дієтичною їдою для хворих атеросклерозом з порушенням обміну речовин, понижує рівень холестерину в крові, діє регенеративно на шкіру, легко засвоюється в травному тракті. Лляна олія, змішана з вапновою (1:1) водою (краще, звичайно, в аптечному виготовленні), вживається для лікування опіків.

З лляної олії виготовляють зелене мило і мильний спирт, які застосовують зовнішньо при захворюваннях шкіри. Є прекрасний вітчизняний препарат «лінетол», який одержано з лляного насіння. Рекомендую зазнайомитись! Це цінний препарат (лікування від атеросклерозу і зовнішньо).

Н. Г. Ковальова вказує, що у народній медицині відвар насіння, між іншим, ще застосовують при запаленнях сечового міхура і сечових проток, при каменях в сечовому міхурі, від кашлю, а також для спринцювання при деяких гінекологічних захворюваннях, при болях та дизентерійних позивах на випорожнення. Лляну олію застосовують як протиглисний засіб при запорах. Рецепта автор не дає.

В. С. Ягодка рекомендує 10-15-хвилинний відвар з 2-х столових ложок насіння на 200 мл води́ або молока як епітелізуюче (для гоїння шкіри) і як косметичне для масочок, а також при опіках, тріщинах шкіри і при піодермітах (гнійничкових захворюваннях шкіри).

Д. А. Муравйова вказує про біохімічний склад вітаміну і пояснює, що полінасичені кисло́ти лляної олії є вихідними речовинами для внутрішнього біосинтезу в людському і тваринному організмі похідних гіпотетичної простаноєвої кислоти́, що̀ одержала на́зву простагландинів. В залежності від своєї хімічної будови, числа́ і положень подвійних сполук, гідроокси- і кетогруп простагландини виявляють різну фізіологічну дію. Вони можуть виклика́ти збудження або скорочення матки. Одні діють бронхорозширююче, інші, навпаки, звужують бронхи. Встановлено і їхній вплив на обмін жирів. Простагландини знижують кількість випадків інфаркту. Препарати одержують з лляної олії.

Напрошується думка: з одного боку — як ще багато боргів у науки перед народним досвідом, з другого — як часто необґрунтовано і легковажно твердять декотрі: «Ось бачите, помагає, а наука не знає». На мій погляд, та наука, що̀ має право носити це ім’я, — знає, а коли ще не знає, то буде знати. Принцип її — ПРАВДА І ЛЮДЯНІСТЬ та достовірне утвердження в пошуках, у праці, у житті5.


Примітки:

1 Стаття з книги «Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник» (відп. ред. А. М. Гродзінський; Київ, Головна редакція УРЕ ім. М. П. Бажана, 1991 р.).

2 Стаття з книги Ф. І. Мамчура «Довідник з фітотерапії» (Київ, «Здоров’я», 1984 р.).

3 Стаття з книги Є. С. Товстухи «Фітотерапія» (видання 2-е, перероблене та доповнене; Київ, «Здоров’я», 1995 р.).

4 Стаття з книги О. П. Попова «Лікарські рослини в народній медицині» (Київ, «Здоров’я», 1965 р.).

5 Стаття з книги І. М. Носаля «Від рослини ‒ до людини: Розповіді про лікувальні та лікарські рослини України» (Київ, «Веселка», 1995 р.).

23 вересня 2016 р.

Гірчак перцевий


Гірчак перцевий
(Polygonum hydropiper L.)


Гірчак перцевий
ГІРЧА́К ПЕРЦЕ́ВИЙ, водяний перець, собачий перець; горец перечный.

Polygonum hydropiper — однорічна трав’яниста рослина родини гречкових. Стебло прямостояче, від основи розгалужене, 20-70 см заввишки, над осінь червоніє. Листки чергові, видовжено-ланцетні, до обох країв звужені, гострі або тупуваті, з хвилястими цілісними краями; піхви листків (розтруби) плівчасті, червонуваті, з голим або коротковійчастим краєм. Квітки двостатеві, дрібні, по 2-3 в пучках, зібраних на верхівці стебла́ й гілок у довгі звислі переривчасті колосовидні суцвіття; оцвітина рясно вкрита крапчастими залозками, рожева або зеленаво-рожева, 4-5-роздільна. Плід — горішок. Цвіте з липня до жовтня.

Поширення. Росте по берегах річок, у канавах, на луках, у вологих лісах по всій території України, крім Полинового Степу і Криму.

Заготівля і зберігання. Для виготовлення ліків використовують траву (Herba Polygoni hydropiperis), зібрану на початку цвітіння рослини. Зрізають на висоті 10-15 см від землí. Сушать на відкритому повітрі в затінку або на горищі, розстеливши тонким шаром. Сухої сировини́ виходить 20%. Зберігають у паперових мішках. Строк придатності — 2 ро́ки. Аптеки відпускають сировину.

Хімічний склад. Трава містить глікозид полігопіперин, флавоноїди (гіперозид, ізорамнетин, кверцетин, кверцитрин, кемпферол, рамнетин і рутин), аскорбінову кислоту (до 200 мг%), вітаміни К, Е і каротин, α-ситостерин, органічні кисло́ти (мурашина, яблучна, оцтова, валеріанова і галова), дубильні й смолисті речови́ни, ефірну олію, макро- і мікроелементи (залізо, марганець, магній, титан, срібло та інші).

Фармакологічні властивості і використання. Галенові препарати гірчака мають кровоспинну, знеболюючу, протизапальну, заспокійливу й антисептичну властивості. Кровоспинна дія у них поєднується зі здатністю стимулювати скорочення м’язів матки подібно до такої здатності ріжків, але у препаратів Г. п. ця властивість виявляється значно слабше. В науковій медицині препарати гірчака використовують в основному як кровоспинний засіб при маткових кровотечах на ґрунті гіпотонії матки в результаті запалень, при поліменореї різного ґенезу, при невеликих гемороїдальних кровотечах, при кровотечах з дрібних судин і капілярів шлунка й кишок. Частіше їх використовують як допоміжний засіб у комплексній терапії при маткових і внутрішніх кровотечах. У поєднанні з іншими лікарськими рослинами Г. п. використовують при проносах та ентероколітах. Зовнішньо рослину використовують для місцевих ванн при геморої, вузлуватій формі зобу, для лікування гнійних і гангренозних ран, екземи, виразки гомілки тощо.

Лікарські форми і застосування.

ВНУТРІШНЬО — екстракт гірчака перцевого рідкий (Extractum Polygoni hydropiperis fluidum), по 30-40 крапель 3-4 рази на день; настій трави́ (20 г, або 2 столові ложки трави́ на 200 мл окропу) по третині склянки 3-4 рази на день; настойку трави́ (у співвідношенні 1:4, на горілці) по 30-40 крапель 3-4 рази на день; порошок висушеної трави́ по 1 г 2-3 рази на день; мазь (3 столові ложки суміші трави́ гірчака перцевого, квіток льонку звичайного і кори дуба звичайного, взятих порівну, настоюють, час від часу помішуючи, на склянці розтопленого свинячого сала протягом 12 годин, проціджують) для лікування гемороїдальних гуль з болями і свербінням у задньому проході (добре змащений маззю кусок марлі вводять у відхідник на 4-5 годин).

ЗОВНІШНЬО — свіжий сік трави́ гірчака для змащування виразки гомілки (1-2 рази на день); свіжу подрібнену траву прикладають до потилиці при нежиті або головному болі; відвар трави́ (50 г трави́ на 400 мл окропу) для обмивань уражених ділянок шкіри; настій трави́ (повна пригорща сухої або свіжої трави́ на 2 л окропу, кип’ятять 15 хв, настоюють 20 хв) для сидячих ванн тривалістю 15 хв при геморої.

ПРОТИПОКАЗАНО вживати препарати Г. п. при гломерулонефриті1.


POLYGONUM HYDROPIPER L. ‒ ГІРЧАК ПЕРЦЕВИЙ.

Московська назва — горец перечный (водяной перец).

Однорічна трав’яниста рослина з родини гречкових заввишки близько 70 см. Стебло гірчака прямостояче, гіллясте, під осінь звичайно червоніє, вузлувато-членисте. Листки блискучі, часто з залозистими крапками або з чорними (ніби дьогтьовими) плямами, за формою довгасто-ланцетні, до обох країв звужені. Квітки дрібні, зеленкувато-рожевого або білувато-рожевого кольору, сидять на дуже коротких ніжках, по кілька штук разом у вигляді клубочків, зібраних у тонкі, переривчасті, часто повислі китиці. Цвіте гірчак перцевий з кінця червня по вересень. Росте по берегах річок, поблизу ставків і по канавах — часто суцільними масивами.

Сировина. Для виготовлення ліків використовують траву (квітучі гілки́). Збирають її під час цвітіння рослини у червні-серпні, зрізують на висоті 10-15 см від землí. Сушать, розстеливши тонким шаром, на відкритому повітрі у затінку (під накриттям) або на горищі. Зберігають у паперових мішках.

Рослина заготовлюється і відпускається аптеками.

Хімічний склад. Трава гірчака перцевого містить глікозид полігопіперин, що̀ прискорює зсідання крові, дубильні речови́ни (близько 3,8%); флавони (близько 2,5%); ритин; кверцетин; кверцитрин; гіперозид; фарназин; ізорамнетин; ефір калієвої солі сірчаної кислоти́; антраглікозиди; філохінони; органічні кисло́ти (мурашину, валеріанову, оцтову, яблучну); флавоновий глікозид рутин, що̀ сприяє зменшенню проникності капілярів; фітостерин; цукристі сполуки; аскорбінову кислоту (0,75 мг%); незначну кількість ефірної олії; вітаміни A, D, Е.

Дія: кровоспинна, знеболююча, заспокійлива, протизапальна та антисептична.

Фармакологічні властивості і застосування в медицині. Ще в давнину гірчак перцевий застосовували як зовнішній засіб при шкірних хворобах (абсцесах, набряках, дерев’янистих флегмонах), вузловій формі зобу і як засіб, що̀ тамує біль та очищає рани від некротизованих тканин. Настій та відвар гірчака перцевого використовують для сидячих ванн при геморої, що̀ супроводжується свербежем, і внутрішньо як сильний кровоспинний та знеболюючий засіб при метрорагії та гемороїдальних кровотечах, а також як заспокійливий чинник при різних нервових хворобах.

Завдяки наявності у соку гірчака ефіру калієвої солі сірчаної кислоти́, він пекучий, тому́ у народній медицині пом’яті свіжі його листки замість гірчичників прикладають до потилиці при нежитю або головному болю (як відтяжний засіб). При болю зубів їх полощуть розведеним соком гірчака у співвідношенні 1:10.

У клінічних умовах було встановлено, що гірчак перцевий має кровоспинну властивість і за ефективністю переважає імпортний екстракт жовтокореня. Препарати рослини зменшують проникність судин, прискорюють зсідання крові. Екстракт гірчака перцевого посилює скорочення мускулатури матки, але дія його слабкіша, ніж дія ріжків.

У випадку метрорагії настій 1 столової ложки гірчака на 1 склянці окропу п’ють по 1 столовій ложці 4-5 разів на день або ж рідкий екстракт рослини вживають по 30-40 крапель 3-4 рази на день. Можна приймати по 10 крапель змішаного екстракту гірчака перцевого і калинової кори (по 10 г кожного) тричі на день або по 1 порошку гірчака перцевого (1 г висушеної трави́) двічі-тричі на день.

М. А. Носаль (1958) рекомендує відвар рослини використовувати для сидячих ванн при геморої (протягом 15 хв). Для цього на 2 л води́ беруть повну пригорщу трави́ гірчака перцевого, кип’ятять 15 хв і настоюють 20 хв. Настій свіжої трави́ діє значно сильніше, ніж сухої.

Для лікування гемороїдальних вузлів, що̀ супроводжуються болем і свербежем, застосовують таку мазь. Беруть по 1 столовій ложці трави́ гірчака перцевого, квіток льону звичайного і дубової кори на 1 склянку розтопленого свинячого сала і настоюють їх, помішуючи час від часу, протягом 12 год. Потім нагрівають до гарячого, проціджують і зливають у баночку. Маззю добре змащують шматок марлі і вводять у відхідник. Внаслідок такого лікування заспокоюється біль, зменшується запалення і припиняється кровотеча2.

 




 



 

ГІРЧАК ПЕРЦЕВИЙ, водяний перець, собачий перець, почечуйник, гречечка, чередник та інші на́зви (Polygonum hydropiper); з лікувальною метою використовують траву цієї рослини.

Гірчак перцевий — однорічна трав’яниста рослина з родини гречкових. Росте на вологих грузьких луках, поблизу річкових берегів, ставків і канав, часто суцільними масами; дуже поширений майже по всій території [колишнього] Радянського Союзу, в то́му числі й всюди в Україні, а також скрізь у Європі, в Північній Африці та в Америці.

Стебло у перцевого гірчаку прямостояче, гіллясте, часто, особливо під осінь, червонувате, заввишки до 70 см. Листки блискучі, часто з залозистими крапками або з чорними, ніби дьогтьовими, плямами, за формою довгасто-ланцетні, до обох країв звужені, гострі або тупуваті, завдовжки 3-6 см, по краях хвилясті, піхви майже голі, по кра́ю з короткими війками. На смак свіжозірвані листки завжди гірко-пекучі, наче перець (тому́ рослина й називається перцевим гірчаком), після сушіння вони втрачають свою пекучість. Квітки дрібні, рожевуваті або зеленкувато-рожеві, зібрані на верхівці стебла́ й гілок у довгі звислі, переривчасті колосовидні суцвіття. Плоди — коричневі зернівки, матові, в тригранній формі, крапчасто-шорсткі, сильно опуклі з одного боку.

Цвіте перцевий гірчак з кінця червня по вересень, його траву (квітучі гілки́, на висоті 10-15 см від землí) збирають під час цвітіння рослини (у червні-липні).

Фармакологічні властивості перцевого гірчаку були відомі ще стародавнім лікарям (з часів Діоскорида). Уже в ті часи ліки з цієї рослини застосовували як розм’якшувальний засіб у формі катаплазми (припарки) при зовнішніх шкірних хворобах (наривах, опухах, затвердіннях та при зобі) і як засіб, що̀ очищує рани (від «дикого м’яса») й тамує біль.

До початку 20-го сторіччя перцевий гірчак був, хоч і досить популярним, але тільки народним лікувальним засобом. Його застосовували як зовнішній засіб у вищезазначених випадках, а також і для сидячих ванн від геморойної сверблячки в задньому проході, і внутрішньо — як сильний кровоспинний і знеболювальний засіб при маткових, надмірних місячних і гемороїдальних кровотечах, а також як заспокійливий засіб при різних нервових хворобах.

Завдяки своїй пекучості в свіжому стані листки перцевого гірчаку (подавлені) замінюють у народній медицині гірчичник, їх прикладають, наприклад, до потилиці при нежиті або головному болі як відтяжний засіб; з тією ж самою метою їх застосовують при зубному болі у формі полоскання, розвівши сік з них у відношенні 1:10.

У 1912-1913 роках провізор Петровський і професор Краковський та інші звернули увагу на сильну кровоспинну властивість цієї трави́. Так перцевий гірчак визнала й наукова медицина.

Цю рослину було введено до Державної фармакопеї СРСР і дозволено випускати препарат з неї — так званий рідкий екстракт перцевого гірчаку, а крім того, препарат з цієї рослини анестезол входить до скла́ду протигеморойних свічок.

Способи застосування. Відвар: 12,0-200,0; вживати по одній столовій ложці, три рази на день.

Настойка: 25,0; на спирті — по 10-20 крапель, на горілці — по 30-40 крапель, 3-4 рази на день.

Екстракт саморобний: відвар, згущений до половини; вживати по одній чайній ложечці три рази на день3.


ДРЯ́СЕН ГІРЧАК (Polygonum hydropiper).

Це було на Бойківщині влітку. Саме там під час своїх блуканин натрапив я на нещасливу жінку, що̀ в неї місячна кровотеча продовжилася і вже тривала більш як два тижні. Це дуже її змучило. Недалеко від того дому, де лежала хвора, бігло багато потічків, а над тими потічками росло низькаве зілля. Селяни звали його «водяним перцем» — воно цвіло рожево, і на його вузьких простих листочках по самій середині були темні, нераз серцевидні, плямки. Смак воно мало пекучий і неприємний.

Зараз можна було взятись до дíла — оберемок «водяного перцю», перемелений і витиснений, дав ¾ склянки свіжого соку. До того додалося якогось сиропу, і щопівгодини хвора пила цього добрий ковток. На вечір кровотеча минула.

Стебло дрясену переважно лежаче, завдовжки 20-30 см. Листочки ланцетуваті. Колоски цвіту пониклі, не рясні. Цвіте він у липні-серпні. Висушений (найліпше в холодку) багато втрачає лікувальної сили.

Сік з надземної частини або й відвар із висушеної дуже добре стримує кровотечі з грудей, пухиря, гемороїдів. Сік даємо чайними ложечками аж до покращання4.


ГІРЧАК ПЕРЦЕВИЙ ‒ Polygonum hydropiper.
Родина гречкові — Polygonaceæ.

Синоніми, народні на́зви. Бабій, гірчак богородичний, дрясен, перець водяний, чередник.

Лікарська сировина. Трава.

Заготівля і зберігання. Заготовляють траву під час цвітіння рослини, зрізуючи на висоті 4-5 см від поверхні ґрунту. Для сушіння сировину розкладають тонким шаром у добре провітрюваному приміщенні або на відкритому повітрі у затінку. В сушарках сушать при температурі 40-50°С. Зберігають у паперових, тканинних мішках у сухому, добре провітрюваному приміщенні, захищаючи сировину від сонячного проміння. Термін придатності 2 ро́ки.

Хімічний склад. Трава містить флавоноїди (рутин), дубильні речови́ни, ефірну олію, аскорбінову кислоту, вітаміни К, Е, каротин, антраглікозиди, гірко́ти, органічні кисло́ти, макро- і мікроелементи.

Фармакологічні властивості. Кровоспинний, болетамувальний, протизапальний, заспокійливий, антисептичний засіб.

Застосування.

Настій. 12-20 г квітів або стебел залити 200 мл окропу. Уживати по столовій ложці 2-4 рази на день як кровоспинний засіб. Зовнішньо використовують для полоскань, промивань, припарок, ванн при геморої, вузлуватій формі зоба, гнійних і гангренозних ранах, екземах, виразках гомілки.

20 г сировини́ заливають 200 мл гарячої води́ і нагрівають на киплячій водяній бані 15 хвилин, охолоджують 45 хвилин. Уживати по ⅓ склянки 3-4 рази на день до їди як кровоспинний засіб.

Чай. Столову ложку подрібненої сировини́ залити склянкою окропу, настоювати 10 хвилин. Уживати по 1-2 склянки на день (ковтками) як кровоспинний засіб.

Відвар. На 2 л води́ беруть пригорщу трави́, кип’ятять 15 хвилин і настоюють 20 хвилин. Виливають у таз, додають 2 склянки дуже гарячого молока, в якому варилося 400 г подрібненої білої булки. Використовують для сидячих п’ятнадцятихвилинних ванн щоденно протягом місяця при геморої.

50 г трави́ на 400 мл окропу. Відвар використовують для обмивань уражених ділянок шкіри при гнійних і гангренозних ранах, екземах.

3 чайні ложки трави́ на 2 склянки води́ варити 15 хвилин. Пити протягом дня тричі під контролем лікаря при маткових кровотечах.

Настоянка. 1 частина трави́ і 4 частини спирту. Вживати по 2 краплі тричі на день як кровоспинний засіб.

Порошок. Готують із сухої трави́ і вживають по 0,5-1,0 г кілька разів на день як кровоспинний засіб.

Трава. Подрібнюють свіжу траву і прикладають до потилиці при нежитю або головному болі.

Сік. Одержують зі свіжої трави́, розводять водою і використовують для полоскань при пародонтозі, для змащування виразок 1-2 рази на день при виразках гомілки.

Протипоказання. Не можна застосовувати при запаленнях нирок і сечового міхура5.


Примітки:

1 Стаття з книги «Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник» (відп. ред. А. М. Гродзінський; Київ, Головна редакція УРЕ ім. М. П. Бажана, 1991 р.).

2 Стаття з книги Ф. І. Мамчура «Довідник з фітотерапії» (Київ, «Здоров’я», 1984 р.).

3 Стаття з книги О. П. Попова «Лікарські рослини в народній медицині» (Київ, «Здоров’я», 1965 р.).

4 Стаття з книги Ю. І. Липи «Ліки під ногами: Про лікування рослинами» (Київ, «Україна», 1996 р.).

5 Стаття з книги Ф. А. Жогла, В. П. Поповича, П. В. Олійника та Р. М. Шурина «Вітаміноносні лікарські рослини: Довідник» (Львів, «Світ», 1992 р.).