Настано́ви святих отців Ігнатія та Каліста
Ченці Каліст та Ігнатій Ксантопули навчають про внутрішнє діяння се́рця у ста главах Добротолюбія (II част., с. 56-131). Ось головне з них:
Початок життя в Бозі — це ревне та щире старання дотримуватись спасенних Христових заповідей, а кінець — удосконалення всього того, що̀ закладене в нас божественною благодаттю у Хрещенні, а це те саме, що̀ позбутися, за нашим попереднім життям, старої людини, яку розтлівають звабливі пристрасті, а відновитись духом нашого розуму й зодягнутись у нову людину (Еф. 4:22-24), тобто — в Господа Ісуса Христа, як каже божественний Павло: О мої дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос вообразиться у вас! (Гал. 4:19).
Коли ми охрещуємося, — каже святий Йоан Золотоустий, — тоді душа́ наша, очищена Духом Святим, сяє більше від сонця. Як чисте срібло під впливом сонячних променів випромінює сяйво не завдяки своїй природі, але через те, що сонце освітлює його, так і душа́, очищуючись у Хрещенні, приймає промені слави від Духа і сама внутрішньо стає славною. Але, на жаль, ця слава — несказанна і страшна — ледве один чи два дні перебуває в нас, а потім ми втрачаємо її в життєвих турботах і пристрастях.
У божественному лоні, тобто в святій купелі, ми даром приймаємо досконалу божественну благодать. І якщо потому ми губимо її у темряві життєвих клопотів і пристрастей, то можемо наново віднайти її у тій же благодаті, очиститись покаянням та сповненням божественних заповідей — і знову побачити її надприродну ясність. Це дається кожному по вірі його, найбільше ж — з благословення Господа Ісуса Христа.
Святий Марко Подвижник каже: «Христос, Бог наш, дарував досконалу благодать Духа Святого тим, що̀ охрещуються. Стає ж вона явною в них, коли вони сповняють заповіді, аж поки ми всі не дійдемо до єдності у вірі й до повного спізнання Божого Сина, Мужа досконалого, у міру зро́сту Христової повноти (Еф. 4:13).
Отже, початок і корінь спасенного діяння — це життя за заповідями Господніми, а вершина й плід — це відновлення досконалої благодаті Духа (дарованої нам від початку Хрещенням). Благодать ця в нас є, але прихована пристрастями; стає ж знову видимою, коли ми зберігаємо заповіді Божі. Тож потрібно нам ревно сповняти усі Божі заповіді, аби наявний у нас дар Духа очистити й побачити усю ясність його.
Апостол Йоан, улюблений учень Господа, твердить: той, хто дотримується заповідей Божих, з Господом перебуває, а Господь — із ним. Сам же Господь ще чіткіше висловлює цю думку: Той, у кого Мої заповіді і хто їх береже, той Мене любить. Хто ж Мене любить, того Мій Отець полюбить, і Я того полюблю і йому об’явлю Себе. Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме, і возлюбить його Мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло (Йо. 14:21, 23).
Спасенні заповіді неможливо сповнити без помочі Господа Ісуса Христа, як Він Сам каже: Без Мене ж ви нічого чинити не можете (Йо. 15:5) і як визнав Апостол, що нема ні в ко́му іншому спасіння (Ді. 4:12). Христос для нас — путь, істина і життя (Йо. 14:6). Тому́ славні наставники наші — вмістилища Всесвятого Духа — премудро повчають нас понад усяке інше діло Господеві молитись і без тіні сумніву просити в Нього милості, а всесвяте і найсолодше Його Ім’я безперервно призивати в своєму серці, умі й устами, з Ним постійно жити: спати, чувати, ходити, їсти й пити. Коли не призиваємо Імені Господнього, назбирується в нас усе погане; коли ж Ім’я Господнє в нас у серці, тоді все згубне відганяється, ніщо добре не маліє і немає нічого такого, чого ми не могли би вчинити, як Сам Господь сказав: Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, — той плід приносить щедро (Йо. 15:5).
Отож, зрозумівши неміч свою і поклавши всю надію на Господа, заповіді ж Його полюбивши до готовності скоріше покласти життя своє, аніж порушити якусь із них, стараймося з усіх сил звикнути й утвердитесь у цьому безперервному призиванні спасенного Імені Господнього, яке руйнує кожне зло і творить усяке добро. Щоб сповнити це, святі Отці вказали на особливе діяння, назвавши його мистецтвом мистецтв. Пропонуємо тут мистецтво моли́тви преподобного Никифора Монаха: входження у серце через дихання, що̀ сприяє зосередженню думок.
Його правило таке: Сядь на самоті й, зосередившись, впровадь свій ум, разом із диханням, у серце; затримай його там, взиваючи безперервно: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного! Так чини, доки це призивання, з’єднавшись із серцем, стане безнастанним.
Так вчили й усі святі Отці.
Святий Йоан Золотоустий каже: «Молю вас, браття, завжди сповняти правило цієї моли́тви». В іншому місці: «Кожному треба — чи він їсть, чи п’є, чи сидить, чи служить, чи подорожує, чи інше що робить — безнастанно взивати: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного — й Ім’я Господа Ісуса Христа, ввійшовши в глибину се́рця, упокорить пагубного змíя, ду́шу ж — спасе й оживотворить. Призивай же безустанно Ім’я Ісуса, щоб серце твоє ввібрало Господа, а Господь — серце, щоби стали вони одним цілим». І ще: «Не відлучайте се́рця вашого од Бога, але завжди пам’ятайте про Господа нашого Ісуса Христа, поки Ім’я Господнє вкоріниться всередині се́рця. І ні про що інше не думайте, як тільки про те, щоби возвеличився у вас Христос».
Святий Йоан Ліствичник настановляє: «Пам’ять про Ісуса нехай злучиться з диханням твоїм».
І преподобний Езихій радить: «Якщо бажаєш позбутися сторонніх помислів та постійно перебувати у тверезінні се́рця, молитва до Господа Ісуса хай прилучиться до дихання твого — і дуже скоро сповниться бажання твоє. Коли ми навчимо ум свій разом із диханням входити в серце, то побачимо, що там він стає самотнім і нагим, пам’ятаючи і призиваючи єдиного Господа нашого Ісуса Христа. І навпаки, виходячи звідти назовні, мимохіть роздрібнюється на численні уявлення і спомини. Щоб зберегти простоту та зосередженість ума, досвідчені Отці заповіда́ють тим, що̀ ревно здобувають на́вик перебування ума в серці, сидіти в безлюдному й темному місці, особливо — на початку цього доброго подвигу. Бо зовнішні предмети розсівають думки́. Коли ж безмовна й темна храмина сховає від нас зовнішнє, думка не відволікається і легше зосереджується сама в собі, як каже святий Василій Великий: «Розум, що̀ не скеровується чуттями в світ, до себе повертається».
Особливо зауваж, що суть цього подвигу полягає в однодумному, щирому і чистому призиванні з вірою Господа нашого Ісуса Христа, а не лише у входженні ума до се́рця. Це вказують Отці для того, щоб ми навчилися зосереджувати свої думки́ і повертати їх до себе від звичного блукання. Від уміння бути зібраним та уважним зроджується і на́вик чистим і зосередженим духом молитись умом в серці.
Знай і те, що положення тíла під час моли́тви — важливе і потрібне, доки не осягнеш у серці чистої й нерозсіяної моли́тви. Коли ж благоволінням і благодаттю Господа нашого Ісуса Христа здобудеш її, тоді більше, аніж просто словесно, з’єднаєшся з єдиним Господом у чистій молитві се́рця і не матимеш потреби в цих допоміжних засобах.
Отож, якщо бажаєш сподобитись життя в Христі Ісусі, завжди й усюди чисто й зосереджено молись Господеві у серці, аби вже од віку немовляти досягнути досконалості та зрілості мужа у міру зро́сту повноти Христа (Еф. 4:13). Коли ж часом самовільно зродиться в тобі чиста молитва в серці, ніколи не руйнуй її своїми молитвословними правилами. Так вчить авва Филимон: «Якщо вночі чи вдень сподобить тебе Господь відчути чисту й уважну молитву, залиши тоді свої правила й усім серцем своїм пригорнись до Господа Бога — і Він просвітить серце твоє в духовному діянні».
Коли ж удостоїшся постійно перебувати в молитві се́рця, тоді, як каже святий Ісаак Сірійський, досягнув ти вершини всіх чеснот і став житлом Святого Духа. Тоді вже безперестанку буде творитись в тобі вічна молитва — сидиш ти чи ходиш, їси чи п’єш, а чи щось інше робиш. Навіть у глибокому сні молитовні пахощі виходитимуть із твого се́рця; якщо й замовкне молитва у сні, то всередині се́рця вона завжди таємно священнодіятиме.
Текст за виданням «Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві» (Львів, Монастир Свято-Іванівська Лавра, «Свічадо», 2003 р.).
Немає коментарів:
Дописати коментар