Ченці Каліст та Ігнатій Ксантопули навчають про внутрішнє діяння се́рця у ста главах Добротолюбія (II част., с. 56-131). Ось головне з них:
Початок життя в Бозі — це ревне та щире старання дотримуватись спасенних Христових заповідей, а кінець — удосконалення всього того, що̀ закладене в нас божественною благодаттю у Хрещенні, а це те саме, що̀ позбутися, за нашим попереднім життям, старої людини, яку розтлівають звабливі пристрасті, а відновитись духом нашого розуму й зодягнутись у нову людину (Еф. 4:22-24), тобто — в Господа Ісуса Христа, як каже божественний Павло: О мої дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос вообразиться у вас! (Гал. 4:19).
Коли ми охрещуємося, — каже святий Йоан Золотоустий, — тоді душа́ наша, очищена Духом Святим, сяє більше від сонця. Як чисте срібло під впливом сонячних променів випромінює сяйво не завдяки своїй природі, але через те, що сонце освітлює його, так і душа́, очищуючись у Хрещенні, приймає промені слави від Духа і сама внутрішньо стає славною. Але, на жаль, ця слава — несказанна і страшна — ледве один чи два дні перебуває в нас, а потім ми втрачаємо її в життєвих турботах і пристрастях.
У божественному лоні, тобто в святій купелі, ми даром приймаємо досконалу божественну благодать. І якщо потому ми губимо її у темряві життєвих клопотів і пристрастей, то можемо наново віднайти її у тій же благодаті, очиститись покаянням та сповненням божественних заповідей — і знову побачити її надприродну ясність. Це дається кожному по вірі його, найбільше ж — з благословення Господа Ісуса Христа.
Святий Марко Подвижник каже: «Христос, Бог наш, дарував досконалу благодать Духа Святого тим, що̀ охрещуються. Стає ж вона явною в них, коли вони сповняють заповіді, аж поки ми всі не дійдемо до єдності у вірі й до повного спізнання Божого Сина, Мужа досконалого, у міру зро́сту Христової повноти (Еф. 4:13).
Отже, початок і корінь спасенного діяння — це життя за заповідями Господніми, а вершина й плід — це відновлення досконалої благодаті Духа (дарованої нам від початку Хрещенням). Благодать ця в нас є, але прихована пристрастями; стає ж знову видимою, коли ми зберігаємо заповіді Божі. Тож потрібно нам ревно сповняти усі Божі заповіді, аби наявний у нас дар Духа очистити й побачити усю ясність його.
Апостол Йоан, улюблений учень Господа, твердить: той, хто дотримується заповідей Божих, з Господом перебуває, а Господь — із ним. Сам же Господь ще чіткіше висловлює цю думку: Той, у кого Мої заповіді і хто їх береже, той Мене любить. Хто ж Мене любить, того Мій Отець полюбить, і Я того полюблю і йому об’явлю Себе. Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме, і возлюбить його Мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло (Йо. 14:21, 23).
Спасенні заповіді неможливо сповнити без помочі Господа Ісуса Христа, як Він Сам каже: Без Мене ж ви нічого чинити не можете (Йо. 15:5) і як визнав Апостол, що нема ні в ко́му іншому спасіння (Ді. 4:12). Христос для нас — путь, істина і життя (Йо. 14:6). Тому́ славні наставники наші — вмістилища Всесвятого Духа — премудро повчають нас понад усяке інше діло Господеві молитись і без тіні сумніву просити в Нього милості, а всесвяте і найсолодше Його Ім’я безперервно призивати в своєму серці, умі й устами, з Ним постійно жити: спати, чувати, ходити, їсти й пити. Коли не призиваємо Імені Господнього, назбирується в нас усе погане; коли ж Ім’я Господнє в нас у серці, тоді все згубне відганяється, ніщо добре не маліє і немає нічого такого, чого ми не могли би вчинити, як Сам Господь сказав: Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, — той плід приносить щедро (Йо. 15:5).
Отож, зрозумівши неміч свою і поклавши всю надію на Господа, заповіді ж Його полюбивши до готовності скоріше покласти життя своє, аніж порушити якусь із них, стараймося з усіх сил звикнути й утвердитесь у цьому безперервному призиванні спасенного Імені Господнього, яке руйнує кожне зло і творить усяке добро. Щоб сповнити це, святі Отці вказали на особливе діяння, назвавши його мистецтвом мистецтв. Пропонуємо тут мистецтво моли́тви преподобного Никифора Монаха: входження у серце через дихання, що̀ сприяє зосередженню думок.
Його правило таке: Сядь на самоті й, зосередившись, впровадь свій ум, разом із диханням, у серце; затримай його там, взиваючи безперервно: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного! Так чини, доки це призивання, з’єднавшись із серцем, стане безнастанним.
Так вчили й усі святі Отці.
Святий Йоан Золотоустий каже: «Молю вас, браття, завжди сповняти правило цієї моли́тви». В іншому місці: «Кожному треба — чи він їсть, чи п’є, чи сидить, чи служить, чи подорожує, чи інше що робить — безнастанно взивати: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного — й Ім’я Господа Ісуса Христа, ввійшовши в глибину се́рця, упокорить пагубного змíя, ду́шу ж — спасе й оживотворить. Призивай же безустанно Ім’я Ісуса, щоб серце твоє ввібрало Господа, а Господь — серце, щоби стали вони одним цілим». І ще: «Не відлучайте се́рця вашого од Бога, але завжди пам’ятайте про Господа нашого Ісуса Христа, поки Ім’я Господнє вкоріниться всередині се́рця. І ні про що інше не думайте, як тільки про те, щоби возвеличився у вас Христос».
Святий Йоан Ліствичник настановляє: «Пам’ять про Ісуса нехай злучиться з диханням твоїм».
І преподобний Езихій радить: «Якщо бажаєш позбутися сторонніх помислів та постійно перебувати у тверезінні се́рця, молитва до Господа Ісуса хай прилучиться до дихання твого — і дуже скоро сповниться бажання твоє. Коли ми навчимо ум свій разом із диханням входити в серце, то побачимо, що там він стає самотнім і нагим, пам’ятаючи і призиваючи єдиного Господа нашого Ісуса Христа. І навпаки, виходячи звідти назовні, мимохіть роздрібнюється на численні уявлення і спомини. Щоб зберегти простоту та зосередженість ума, досвідчені Отці заповіда́ють тим, що̀ ревно здобувають на́вик перебування ума в серці, сидіти в безлюдному й темному місці, особливо — на початку цього доброго подвигу. Бо зовнішні предмети розсівають думки́. Коли ж безмовна й темна храмина сховає від нас зовнішнє, думка не відволікається і легше зосереджується сама в собі, як каже святий Василій Великий: «Розум, що̀ не скеровується чуттями в світ, до себе повертається».
Особливо зауваж, що суть цього подвигу полягає в однодумному, щирому і чистому призиванні з вірою Господа нашого Ісуса Христа, а не лише у входженні ума до се́рця. Це вказують Отці для того, щоб ми навчилися зосереджувати свої думки́ і повертати їх до себе від звичного блукання. Від уміння бути зібраним та уважним зроджується і на́вик чистим і зосередженим духом молитись умом в серці.
Знай і те, що положення тíла під час моли́тви — важливе і потрібне, доки не осягнеш у серці чистої й нерозсіяної моли́тви. Коли ж благоволінням і благодаттю Господа нашого Ісуса Христа здобудеш її, тоді більше, аніж просто словесно, з’єднаєшся з єдиним Господом у чистій молитві се́рця і не матимеш потреби в цих допоміжних засобах.
Отож, якщо бажаєш сподобитись життя в Христі Ісусі, завжди й усюди чисто й зосереджено молись Господеві у серці, аби вже од віку немовляти досягнути досконалості та зрілості мужа у міру зро́сту повноти Христа (Еф. 4:13). Коли ж часом самовільно зродиться в тобі чиста молитва в серці, ніколи не руйнуй її своїми молитвословними правилами. Так вчить авва Филимон: «Якщо вночі чи вдень сподобить тебе Господь відчути чисту й уважну молитву, залиши тоді свої правила й усім серцем своїм пригорнись до Господа Бога — і Він просвітить серце твоє в духовному діянні».
Коли ж удостоїшся постійно перебувати в молитві се́рця, тоді, як каже святий Ісаак Сірійський, досягнув ти вершини всіх чеснот і став житлом Святого Духа. Тоді вже безперестанку буде творитись в тобі вічна молитва — сидиш ти чи ходиш, їси чи п’єш, а чи щось інше робиш. Навіть у глибокому сні молитовні пахощі виходитимуть із твого се́рця; якщо й замовкне молитва у сні, то всередині се́рця вона завжди таємно священнодіятиме.
Текст за виданням «Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві» (Львів, Монастир Свято-Іванівська Лавра, «Свічадо», 2003 р.).
1. Уважність — це постійна безмовність се́рця, відсутність усякого помислу. Уважне серце безперервно дихає Христом Ісусом, Сином Божим і Богом, Його єдиного завжди призиває, з Ним мужньо повстає проти ворогів і Йому, Котрий має владу прощати гріхи, визнає́ свої провини. (Гл. 5)
2. Тверезіння духа — це постійне перебування ума при дверях се́рця, тому́ він бачить, як підступають ворожі по́мисли, ці лиходії-викрадачі, чує, що̀ говорять і роблять ці демони-губителі, які о́брази навіюють, намагаючись через них звести ум до мрійливості, щоби спокусити його. Якщо будемо в любові зносити всякий труд цього діяння, то воно, ніби наставник, навчить нас мистецтва боротьби. (Гл. 6)
3. Способи тверезіння духа: перший — постійно слідкувати за мрійливістю; другий — зберігати серце завжди у мовчанні, безмовності на всякий помисел, щоб постійно молитись; третій — часто та смиренно призивати на поміч Господа Ісуса Христа; четвертий — безнастанно пам’ятати про смерть; п’ятий (найдієвіший з усіх) — лише до неба здіймати очі свої, за ніщо маючи земні речі. (Гл. 14-17)
4. Хто внутрішньо подвизається, то́му щомиті треба дотримуватись таких чотирьох чеснот: смиренності, уважності, протистояння помислам, моли́тви. Смиренність потрібна для того, щоб завжди мати в серці Христову поміч, бо Бог гордим противиться (Як. 4:6), а боротьба у нас з гордими суперниками — демонами. Уважність — щоб завжди тримати серце своє далеко від усякого помислу, хоч би він і видавався добрим. Протистояння потрібне для того, щоб з гнівом заперечити помислам лукавого, як мовлено: Я відповім тим, що̀ кепкують з мене, — бо я звíрився на Твоє слово (Пс. 119:42). Молитва — щоб не дозволити лукавим похотям увійти в серце, одразу ж із глибини́ душí заспівати Христові пісню хвали. І тоді сам подвижник побачить, як всехвальним Іменем Ісуса ворог розвіється із помислами своїми, як порох на вітрі, або щезне, як дим. (Гл. 20)
5. Хто не осягнув ще моли́тви, очищеної від помислів, той не має зброї для боротьби — моли́тви, яка постійно з найпотаємніших закутків душí призивала би Господа Ісуса Христа, бичувала й обпікала ворога в цій невидимій боротьбі. (Гл. 21)
6. Треба пильним оком ума вдивлятися всередину, щоб розпізнавати тих, котрі туди входять. Як тільки впізна́єш голову змíя, одразу ж протистав їй Христа — і відчуєш невидиме заступництво Господнє. (Гл. 22)
7. Якщо ти завжди перебуваєш у серці своєму, смиренно пам’ятаючи про смерть, каючись, протистоячи помислам і призиваючи Ісуса Христа, та з цією зброєю щоденно проходиш мисленим шляхом, вузьким, але радісним і втішним, — то дійдеш до блаженного споглядання Святих і просвітишся глибокими Таїнствами Христа, в Якому сховані всі скарби мудрості і знання (Кол. 2:3). Бо в Ісусі ти відчуєш, як у ду́шу твою зійшов Дух Святий, Яким людина просвічується, щоби відкритим обличчям бачити славу Господню (2 Кор. 3:18). Ніхто, — каже Апостол, — не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого (1 Кор. 12:3), Котрий таємно утверджує того, хто шукає Його в істині. (Гл. 29)
8.Противник наш, диявол, ходить навколо нас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти (1 Пт. 5:8). Хай завжди буде в нас уважне серце, тверезий дух, відважний опір помислам і постійна молитва до Ісуса Христа, Бога нашого. Кращої помочі від Ісусової тобі не знайти, бо тільки Він, єдиний Господь Бог, здолає демонські пíдступи, хитрощі та лукавство. (Гл. 39)
9. Як сіль надає смак хлібові та всякій іншій їжі, зберігає м’ясо тривалий час свіжим; так і ум береже мислену насолоду і чудесне діяння се́рця, які божественно осолоджують і внутрішню, й зовнішню людину, проганяють сморід лукавих помислів і роблять нас витривалими в доброму. (Гл. 87)
10. Що більше дбатимеш про уважність свого ума, то гарячіше молитимешся Ісусові. І, навпаки, якщо занедбаєш свій ум, то й віддалишся від Ісуса. Як перше освічує простір ума, так друге його затьмарює. (Гл. 90)
11. Постійно та гаряче призиваючи Ісуса, втішно й тихо радіючи, серце сповнюється відрадою. Тільки Ісус Христос — Син Божий і Бог, Причина і Творець всього доброго — може досконало очистити серце твоє, бо Він Сам каже: Я, Господь, усе це чиню (Іс. 45:7). (Гл. 91)
12. Коли постійно призиватимеш Господа нашого Ісуса Христа в молитві, тоді зродиться в тобі невимовний божественний стан душí. І дійсно, єдине наше справжнє діло на землí — призивати Ісуса Христа, Господа нашого, палким серцем молитись до Нього, щоб дав нам причаститися святого Імені Свого. Бо часте повторення є матір’ю навику — як у чесноті, так і в схильності до зла; а на́вик потім панує, ставши нашою другою природою. Навчений ум уже самостійно шукає своїх ворогів, як мисливський пес зайця у кущах. Але пес шукає для того, аби пожерти, а ум — щоби виявити та прогнати. (Гл. 97)
13. Досвідчений у молитві великий Давид мовить до Господа: Сило моя! Тебе я пильнуватиму, бо Ти моя безпека, Боже (Пс. 59:10). Безмовність ума і се́рця, від якої походять усі чесноти, залежить од Господа, Який дав нам заповіді Свої й відганяє від нас — коли безнастанно призиваємо Його Ім’я — шкідливе забуття, що̀ більше від усього іншого нищить безмовність се́рця — як вода вогонь. Тому́ через недбальство не віддавайся сну — собі на погибель, але Іменем Ісуса побивай супостатів. Це найсолодше Ім’я хай з’єднається з диханням твоїм — і тоді пізна́єш користь від безмовності. (Гл. 100)
14. Коли ми, негідні, сподобимося зі страхом і трепетом причаститися божественних пречистих Таїн Христа, Царя і Бога нашого, тоді найбільше роздмухаємо божественний вогонь тверезіння, збережемо незворушними ум і уважність, бо Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа знищать усі наші провини, малі й великі гріховні скве́рни. Входячи у наше серце, Господь одразу ж проганяє з нього лукавих ду́хів злоби і прощає нам скоєні гріхи. Тоді ум наш звільняється від докучливих демонських помислів, що̀ турбують нас. Якщо перебуватимеш біля дверей свого се́рця і старанно пильнуватимеш свій ум, то Божественне Тіло, Якого сподобишся у Святих Тайнах, щораз більше просвічуватиме твій ум і уподібнить його до зорí, що̀ яскраво сяє. (Гл. 101)
15. Треба якнайревніше дбати про те, що̀ дорогоцінне. Істинно ж цінним є лише те, що̀ береже нас від усякого чуттєвого і мисленого зла. Отож пильнуймо свій ум, призиваючи Ісуса Христа, щоб завжди споглядати у глибину се́рця і безнастанно німотствувати думкою. Від помислів, які видаються нам добрими, намагаймось звільнитися, як і від усіх інших також, щоб не затаїлись між ними злодії. (Гл. 103)
16. Хай у нашому серці завжди буде місце для Ісуса Христа, Його святого Імені. Це конче потрібно, — стверджують духовно досвідчені мужі внутрішньої боротьби. А боротьбу цю треба провадити так са́мо, як звичайну війну. Насамперед потрібна уважність; потім, коли зауважимо, що наблизилася неприятельська думка, з гнівом кинемо на неї слова́ прокляття зі се́рця; після цього треба помолитись, призвавши на поміч Ісуса Христа, — і відразу ж розсіється демонська примара. Бо інакше наш слабкий ум може піти вслід за бісівським маренням, ніби дитя, зваблене чудернацькими витівками вмілого фокусника. (Гл. 105)
17. Це є дивний для ума плід безмовності, коли гріхи, що̀ стукають спочатку в двері ума тільки помислами, через заступництво Господа нашого Ісуса Христа завжди відсікаються у єстві внутрішньої людини чеснотою тверезіння, яке не дозволяє їм входити всередину й виходити назовні гріховними ділами. (Гл. 111)
18. Як ниви рясно родять пшеницю, так Ісусова молитва, або Сам Господь наш Ісус Христос щедро зростить у серці твоєму всіляке добро, а без Нього ми нічого чинити не можемо (Йо. 15:5). Спочатку ти вважатимеш Ісусову молитву сходами, потім книгою, нарешті, досягаючи щораз більшого поступу, стане вона для тебе небесним Єрусалимом, містом Царя сил з єдиносущним Його Отцем і Святим Духом. (Гл. 117)
19. Душа́, котра вознесеться по смерті до небесних врат, не засоромиться і там своїх ворогів, коли Христос буде її Заступником. Тільки до останньої хвилини своєї нехай не втомлюється вона день і ніч взивати Господа Ісуса Христа, Сина Божого. І Він не забариться її захистити, бо істинна та божественна обітниця, яку Господь дав у притчі про суддю та вдовицю: Кажу вам, оборонить її негайно (Лк. 18:8) — і в земному житті, і у вічності. (Гл. 149)
20. Якщо з уважністю і тверезінням ума поєднаємо смиренність, а поряд із протиставленням дияволу та опором йому поставимо молитву, то добре нам, як зі світичем, йтиметься мисленим шляхом зі святим Іменем Ісуса Христа, Якому ми поклоняємось. Якщо ж понадіємось лише на своє тверезіння або уважність, то невдовзі впадемо від ворожого на́паду й будемо відкинуті. І в усьому нас тоді перемагатимуть ті найлукавіші злопідступники, а ми щораз більше обплутуватимемось, як сітями, злими бажаннями або цілком легко піддамося їхньому смертоносному жалові, не маючи при собі переможного меча — Імені Ісуса Христа. Бо тільки цей освячений меч, безнастанно перебуваючи в нашому серці, де й тíні облесливого о́бразу немає, змусить усіх ворогів ганебно відступити назад, бо має силу посікти, обпалити і пожерти, як вогонь солому. (Гл. 152)
21. Душекорисним і плодотворним ділом постійного тверезіння ума є здатність одразу ж запримітити мрійливі по́мисли, які виринають в умі, заперечити і протиставитися злому — викрити і зганьбити помисел, який загрожує ввійти в наш ум через чуттєвий о́браз. Призивання Господа одразу гасить і розвіює всякий замисел супротивника, всяке слово, всяку мрію, всякого ідола і всяку злобу. І ми самі умом бачимо, як нещадно їх нищить Ісус, наш великий Бог, захищаючи нас, смиренних, бідних і ні до чого не здатних рабів Своїх. (Гл. 153)
22. Не пропливе корабель жодної милі без води́; анітрохи не досягнемо поступу в зберіганні ума без тверезіння, смиренності й постійної Ісусової моли́тви. (Гл. 168)
23. Безустанна молитва розжене з се́рця нашого похмурі хмари і вітри злобних ду́хів. Коли ж простір се́рця чистий, то вже ніщо не перешкоджає Божественному Ісусові сяяти в ньому, якщо тільки ми не станемо гордими у своєму марнославстві, не понесемось за недосяжним і не позбавимо самі себе Ісусової помочі, бо Христос гордим противиться, смиренним же дає благодать (Як. 4:6), перший подавши нам приклад Своєї смиренності. (Гл. 175)
24. Як без сенсу виводити букви в повітрі, ліпше нанести їх різцем на твердому предметі, аби вони надовго збереглися; так зі своїм важко здобутим тверезінням треба нам поєднати Ісусову молитву, щоби прекрасна чеснота тверезіння разом із Господом була в нас цілісною — й через Нього навіки збереглася в нас. (Гл. 183)
25. Коли діяльне зберігання ума з Божою поміччю і заради єдиного Бога вкоріниться в душí, то дарує уму мудрість для подвижництва в Бозі. Також велить своєму причасникові чинити усі діла́ свої у Бозі та міркувати чисто. (Гл. 194)
26. Блаженний той, хто направду пригорнеться до Ісусової моли́тви так, як повітря обкутує наші тіла́ або полум’я — свічку, взиваючи до Нього безперестанно в серці своїм. Сонце, сходячи над землею, бу́дить день, а святе і всеславне Ім’я Господа Ісуса, безперервно сяючи в душí, породжує по́мисли, подібні до ясного сонця. (Гл. 196)
27. Коли розступляться хмари, небо стає чистим. Коли ж Сонцем правди — Ісусом Христом — розсіються пристрасні мрії, тоді звичайно в серці зроджуються світловидні зоряні по́мисли. (Гл. 197)
Текст за виданням «Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві» (Львів, Монастир Свято-Іванівська Лавра, «Свічадо», 2003 р.).
1. Авва Филимон, пустинник, що̀ подвизався на самоті в печері поблизу Лаври, званої Ромиєва, мислено повторював собі так, як і Великий Арсеній: «Филимоне, чому ти прийшов сюди?» Багато часу прожив він у тій печері. Плів шнури і кошики, віддавав їх економові, а від нього натомість одержував невеличкі хлібці на прожиток собі. Нічого не їв, окрім хліба з сіллю, і то — не кожного дня. Про тіло зовсім не дбав, але, вправляючись у спогляданні, перебував у божественному просвіченні й сподоблявся невимовного тайновидіння, високих духовних знань. До це́ркви в суботи і неділі ходив завжди сам, заглиблений у себе, ні з ким не розмовляв, аби ум його не переривав молитовного діяння. У церкві ж, ставши в куті й опустивши голову додолу, виливав потоки сліз, постійно дорікаючи собі, а умом споглядаючи святих Отців, особливо Арсенія Великого, наслідувати якого всіляко намагався.
2. Коли в Александрії та околицях поширилась єресь, авва Филимон відійшов до Никанорової Лаври. Прийняв його боголюбивий Павлин, поступився йому своїм самітним місцем, тож авва перебував там у цілковитій безмовності. Цілий рік нікого не допускав до авви і сам ніколи йому не докучав, хіба коли приносив потрібну для життя пожи́ву.
На празник Святого Христового Воскресіння між ними зайшла бесіда про пустинне життя. Филимон, збагнувши, що побожний брат Павлин має намір також стати пустинником, почав його напучувати, рясно засіваючи сказане подвижницькими прикладами — писаними і усними, показуючи, що без цілковитої самотности не можна догодити Богові. Наприклад, у Священному Писанні Мойсей, богопросвічений муж, роздумує так: Безмовність породжує подвиг, подвиг породжує плач, плач — страх, страх — смиренність, смиренність — прозріння, прозріння — любов, любов же чинить ду́шу здоровою і безпристрасною; і тоді людина пізнає́, що вона недалеко від Бога.
3. Филимон казав Павлинові: «Тобі треба через безмовність досконало очистити ум і дозволити йому постійно духовно діяти. Як око дивується з видимого, так і чистий ум захоплюється тим, що̀ духовно споглядає. І наскільки ум завдяки безмовності очиститься від пристрастей, настільки сподобиться бачити ці духовні речі. Досконалим же стає тоді, коли глибинно бачить, з’єднавшись з Богом. Тоді ум, набувши царського достоїнства, не відчуває вже вбогості своєї та не захоплюється низькими пожаданнями, хоч би й пропонували йому всі царства світу цього. Отож, якщо хочеш досягнути таких благ, мерщій втікай од світу й ревно йди шляхом Святих, не турбуйся про свій зовнішній вигляд. Одежа хай буде у тебе скромна. Вдачу май просту, мову — нехитру, ходу — нечванливу, голос — щирий. Полюби життя в злиднях та нестатках, прагни бути зневаженим усіма. Понад усе дбай про ум і тверезіння духа, будь терпеливим в усіляких утисках і пильно зберігай уже здобуті духовні бла́га. Будь уважним до себе, не підпускай жодної насолоди, що̀ таємно підкрадається до тебе. Бо хоч безмовність і приборкує душевні пристрасті, але треба бути завжди напоготові, бо якщо дозволити гріховним помислам розгорітись і розвинутися, то ще з більшою силою вони тягнуть людину до гріха. Так і тілесні рани, знову роз’ятрені чи роздерті, стають невиліковними. Навіть одне-єдине слово може одвернути ум від постійної пам’яті про Бога — коли біси силують до цього, а людина піддається їм. Великий це подвиг і страх — охороняти ду́шу. Отож треба зовсім віддалитися од світу, не потурати пристрастям свого тíла, стати людиною без мíсця, без дому, без маєтку (безсрібником), не схильним до нагромадження земного добра́, позбавленим тілесних клопотів, спільником єдиного Бога, далеким від людських справ, смиренним, співчутливим, добрим, лагідним, тихої вдачі, готовим закарбувати в серці мудрі настано́ви Божого Провидіння. Бо й на воску неможливо писати, якщо не вирівняти спершу поверхні, як навчає нас Василій Великий. Такими були всі Святі. Цілковито віддалившись од усіх світських звичаїв і зберігаючи в собі непорушним небесне мудрування, просвітились вони божественними законами і засяяли благочестивими ділами і словами, умертвивши свої земні члени (Кол. 3:5) стриманістю, Божим страхом і любов’ю. Бо безперервною молитвою і повчанням у божественних писаннях розкриваються у́мові очі се́рця, що̀ бачать Царя сил. Тоді настає велика радість, розпалюється в душí нестримне божественне бажання, притім діянням Святого Духа здіймається туди ж і тіло, тож уся людина стає духовною. Ось чого сподобляються ті, що̀ практикують блаженну безмовність і суворе подвижницьке життя. Віддаливши себе від усякої людської втіхи, вони з єдиним на небесах Сущим Владикою постійно розмовляють».
4. Вислухавши це, боголюбивий брат був уражений в саму ду́шу божественною любов’ю, покинув місце своє і разом з Филимоном пішов у скит, де найбільші з Отців подвизалися у благочесті. Прибувши до Лаври святого Йоана Колова, віддали піклування про себе економові Лаври, оскільки бажали перебувати в цілковитій безмовності. І жили́ вони благодаттю Божою. Щосуботи й щонеділі ходили на спільні церковні зібрання, а в будні перебували в келії, притім кожний молився і служив осібно.
5. У святого старця Филимона було таке правило: вночі він проспівував цілий Псалтир і Пісні (вміщені у ньому), потім без поспіху перечитував одне Зачало Євангелія, опісля сідав, проказуючи про себе: «Господи, помилуй!» уважно і довго, аж поки несила було вже промовляти ці слова́. Тоді вже дозволяв собі трохи поспати. На світанку знову співав перший Час, а по то́му, сівши на своє місце для моли́тви, обличчям на схід, співав псалми або читав напереміну з Апостола чи Євангелія. Так і проводив авва Филимон увесь день у співах та молитвах, втішаючись спогляданням небесних речей. Його ум так часто підносився до Бога, що він і не знав, чи перебуває вже на Небі, чи ще на землí.
6. Брат, бачачи, що Филимон, ревно молячись, деколи цілком перемінюється від божественного споглядання, запитав його:
— Чи не важко тобі, отче, в такій старості так умертвляти і приневолювати тіло своє?
Авва відповів йому:
— Повір, брате, Бог вклав у ду́шу мою таку старанність і любов до молитовного служіння, що я просто не міг би жити без цього. У молитві — все моє життя. Тілесну ж неміч долає любов до Бога і надія на прийдешні бла́га.
І справді, всі Филимонові бажання були завжди умово спрямовані до Небес, навіть під час трапези.
7. Якось запитав його один брат, що з ним жив:
— Які є таємниці споглядання?
Филимон, бачачи, як щиро той брат прагне повчання, відкрив йому:
— Кажу тобі, сину: людині, ум якої цілковито очистився, Бог відкриває видіння навіть Небесних сил та ангельських чинів.
8. Запитав брат авву ще й про таке:
— Чому, отче, більше від усякого іншого божественного Писання втішаєшся ти Псалтирем і як це так, що, співаючи тихо, здається, що бесідуєш ти з якимсь невидимим співрозмовником?
На це Филимон відповів йому:
— Бог закарбував у моїй душí силу псалмів, як у само́го пророка Давида, тож я не можу відірватися від утіхи, що̀ в них захована. Псалми до того ж охоплюють усе божественне Писання.
Це все повідав авва з великою смиренністю, задля користі ближніх, після довгих та настійливих умовлянь.
9. Якийсь брат на ім’я Йоан прийшов до святого і великого отця Филимона аж з примор’я, припав до його ніг і спитав:
— Що̀ маю робити, отче, аби спастися? Бо мій ум ширяє туди й сюди — усюди, де не слід.
Филимон помовчав трохи і сказав:
— На цю душевну недугу хворіють усі поверхові люди. Це означає, що ти ще не осягнув досконалої любові до Бога і не пізнав Його.
— Що̀ ж мені робити, отче? — питає його брат.
Филимон відповів йому:
— Здобудь таємне повчання серцю своєму — і воно очистить твій ум.
Брат, не розуміючи цих слів старця, спитав:
— Що̀ ж це за таємне повчання, отче?
А той відповів йому:
— Тверезо, зі страхом та трепетом, промовляти у серці своєму та умі: Господи Ісусе Христе, помилуй мене! Та̀к радить чинити початківцям і блаженний Діадох.
10. Брат пішов і з поміччю Божою, за молитвами отця здобув спокій, втішившись таким його повчанням. Але згодом ця втіха проминула, і він не міг уже далі творити молитву. Тоді він знову пішов до Филимона і розповів йому все, що̀ сталося. Старець же йому повідав:
— Тепер ти вже пізнав шлях безмовності та умового діяння, навіть зазнав втіхи, яка настає від цього. Пам’ятай же завжди у серці своєму — чи їси, чи п’єш, чи розмовляєш з кимсь, чи в дорозі, чи в келії — тверезою думкою і нерозсіяним умом промовляти цю молитву, співати і повчатись у молитвах та псалмах; навіть сповняючи свої найконечніші потреби, не давай уму своєму перепочинку, але змушуй його завжди повчатися і молитися. Так ти збагнеш глибину божественного Писання і затаєну в ньому силу, коли ум твій безнастанно молитиметься. Так сповниш апостольське слово: Моліться без пере́рви (1 Сол. 5:17). Будь уважним до себе й завжди оберігай серце своє від поганих, суєтних і шкідливих помислів. Коли спиш, встаєш, їси чи п’єш, коли розмовляєш чи мовчиш — хай серце твоє мислено поучається в псалмах або молиться: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного! Також, співаючи псалми устами, будь уважним, аби не говорити устами одного, а думкою ширяти деінде.
11. Брат запитав його ще:
— Багато суєтних марень бачу я уві сні.
Старець відповів йому:
— Не лінуйся і не будь малодушним, але перед тим, як заснути, багато молися у серці своїм і чини опір помислам та спробам диявола водити тебе за волею своєю — і прийме тебе Бог. Засинай із псалмами на устах. Нізащо не дозволяй собі через недбальство власного ума приймати чужі навіювання, але з якими помислами ти молишся, в них же, повчаючись, лягай у ліжко, аби, коли будеш спати, вони перебували в тобі, а коли прокинешся, — щоб розмовляли з тобою. Відмовляй також і святий Символ православної віри перед сном, бо православно чинити в Бозі — це джерело й охорона всіх благ.
12. Ще запитав його брат:
— Будь ласка, отче, розкажи мені, яким ділом зайнятий твій ум? Навчи мене, щоб і мені спастися.
Филимон на те:
— Для чого тобі це знати?
Брат, припавши до ніг Святого і цілуючи їх, благав відкрити йому це. Старець, помовчавши, сказав:
— Ти ще не зможеш так чинити, як я. Давати кожному чуттю відповідне діло може тільки муж, що̀ вже звик перебувати в добрí правди. Неможливо сподобитись цього дару тому, хто ще не очистився від суєтних помислів світу. Отож, якщо ти дійсно бажаєш цього досягти, зберігай таємне повчання в чистому серці. Коли ж безперервно перебуватиме в тобі молитва і повчання з Писань, тоді розкриються очі твоєї душí і настане в ній велика радість, зродиться якесь невимовне й палке почуття з душевним теплом від Духа й плоті — і весь ти станеш духовним. Отож, коли вночі чи вдень сподобить тебе Бог зосереджено помолитися чистим умом, то залиши своє молитовне правило і всіма силами пригорнись до Бога — і Він просвітить серце твоє в духовному діянні, за яке ти взявся.
Опісля Филимон додав:
— Якось прийшов до мене один старець і сказав: «Два ро́ки я перебував на молитві перед Богом. Від усього се́рця благав я Його, аби постійно і зосереджено діялась у моєму серці молитва, яку передав Він учням Своїм. І многомилостивий Господь, бачачи мій труд і терпеливість, дарував мені те, про що̀ я Його просив».
І ще ось що̀ він мені повідав: «Роздуми про суєтні речі є недугою марнославної, недбалої душí. Тому́ нам треба, згідно з Писанням, усіляко зберігати свій ум діяльним, нерозсіяним, щоб співати і молитися чистим серцем».
Отож, брате, Бог хоче, щоб ми виявляли перед Ним ревність свою: по-перше, трудами подвижництва і благочинності, по-друге, любов’ю і постійною молитвою, — тоді Він відкриє нам путь спасіння. Немає іншого шляху на небо, як цілковито віддалитися від усього злого, осягнути все добре, досконало любити Бога і перебувати з Ним у правді. Така людина, без сумніву, піднесеться до Небесного збору. Але кожному, хто бажає вишнього, неодмінно треба умертвити земну природу свою, розірвати пута свої. Бо коли душа́ наша спогляне на істинне добро, то вже не повернеться до жодної з пристрастей, що̀ їх породжує гріховна насолода, але, відвернувшись од усякої тілесної похітливості, — чистою й неоскверненою думкою прийматиме об’явлення Божі.
Отож нам потрібно постійно пильнувати себе, багато тілесно трудитися та очищати ду́шу. Лише тоді Бог вселиться у наші серця́ і ми будемо сповняти Його божественні заповіді. Господь Сам навчить нас неухильно зберігати Його закони, осяюючи нас, ніби сонячним промінням, Своїми ділами через дану нам благодать Духа Святого. Трудом і терпінням ми повинні очистити свій первісний о́браз розумних істот, здатних сприймати всяке знання, — й уподібнитися до Бога, щоб мати чисті від усякої скве́рни почуття, переплавивши їх у горнилі спокус, і бути возведеними в царську гідність. Бог створив людську природу причасною до всякого добра́, здатною мислено споглядати тріюмф Ангелів Слави, Господств, Сили, Нача́ла, Власті, неприступне світло, пресвітлу славу.
Але коли ти здобудеш якусь чесноту, — гляди, щоб не возвеличився ти над братом, що̀ ще не осягнув її, бо це — початок гордості.
Коли борешся з якоюсь пристрастю, не втрачай бадьорості й не виявляй малодушності, що боротьба надто тяжка, але припади перед обличчям Божим, від усього се́рця взиваючи разом з Пророком: Розсуди, Господи, моїх позовників; воюй проти тих, що̀ боєм ідуть на мене (Пс. 35:1), бо я не сильний побороти їх. Господь, бачачи смиренність твою, одразу подасть тобі поміч Свою.
Коли йдеш з кимось доро́гою, не говори про суєтне, але нехай ум і далі духовно діє, аби перебував у ньому цей добрий на́вик і забуття світських насолод, щоби не виходив він із пристані безпристрасності».
Багато ще повчань, подібних до цих, повідав старець братові й відпустив його з миром.
13. Та через якийсь час той брат знову прийшов і запитав:
— Що̀ мені робити, отче? Під час нічного служіння обтяжує мене сон і не дає тверезо молитися і довго чувати; коли ж співаю — хочу братися за роботу.
На це старець відповів:
— Коли можеш молитись тверезо — не торкайся рукоділля. Коли ж охоплений дрімотою — протистав їй рукоділля.
Ще брат запитав:
— Чи ти, отче, не обтяжуєшся сном під час служіння?
Старець мовив:
— То не так легко — подолати сон, однак, коли напада́є на мене дрімота, тоді трохи встану, почитаю спочатку Євангеліє від Йоана, підносячи до Бога око ума, — і сонливість одразу ж щезає. Подібно роблю і щодо помислів: коли найде якийсь із них, я зустрічаю його зі сльозами, бо вогонь треба гасите водою, — і він зникає. Ти ж іще добре не озброєний проти них, але точно дотримуйся прихованого повчання та старайся творити денні молитви́, що̀ їх установили святі Отці (третій, шостий і дев’ятий часи), не забувай про вечірню і нічні богослужіння. Нічого не роби, щоб догодити людям, остерігайся ворожнечі з братами, аби не віддалитися од Бога. Будь зібраним, уважним до внутрішніх помислів. Коли хочеш причаститися святих Христових Таїн — не виходь з це́ркви, поки не здобудеш досконалого душевного спокою. Стій на одному місці до само́го відпусту; уявляй, що ти на Небі й зо святими Ангелами стоїш перед Богом, бажаючи прийняти Його до свого се́рця. Готуйся ж до цього зі страхом і трепетом, аби не бути недостойним причасником Святих Таїн.
Ось так старець озброїв брата, передавши його Господеві й Духові Його благодаті, та й розпрощався з ним.
14. Інший брат, що̀ жив із Филимоном, розповів таке: «Сидячи якось біля авви, я запитав його, чи спокушували його демони, коли він жив у пустині. Авва відповів:
— Прости, брате, але якщо би Господь допустив тобі такі споку́си від диявола, яким підлягав я, то не думаю, що ти витримав би усю їхню гіркоту. Мені понад сімдесят років. Я зазнав багато спокус, живучи в різних пустинях у цілковитій безмовності. Чого тільки не зазнав, не витерпів я од цих демонів! Про гіркоту тих переживань шкідливо оповідати тим, що̀ ще не набули безмовності. У спокусах я завжди робив так: покладав усе уповання своє на Бога, Якому давав обіти відречення, а Він скоро визволяв мене від усякої скру́ти. Тому́, брате, тепер я вже не турбуюся за себе, бо знаю, що Сам Господь піклується мною, і дуже легко зношу споку́си, які на мене находять. І тільки одне Богові від себе приношу: безперервну молитву. Немало помагає притім надія: що більші напада́ють скорботи й бíди, то величніші вінці чекають на терплячого, бо в Праведного Судді випробування й нагорода взаємно пов’язані. Знаючи це, брате, не будь малодушним. Ти народився, щоб боротися. То й борись, скріплюючи себе думкою, що тих, які за нас борються проти Божого ворога, дуже багато, набагато більше від ворожих полчищ. Та й як могли б ми подолати такого страшного противника людського роду, якби могутня правиця Бога Сло́ва не обіймала, не захищала і не покривала нас? Як би витримало людське єство ворожі наклепи? Бо каже Іов: Уже сами́й вигляд його валить на землю. Хіба він не страшний, коли його збудити? Хто може перед ним устоятись? Хто був напав на нього й зоставсь цілим? Ніхто у цілій піднебесній. Не промовчу й про його члени, розповім про його силу незрівнянну. Хто відчинив ворота його пащі? Кругом зубів його страх! З ніздрів у нього дим виходить, мов з казана, що̀ на вогні парує. Своїм подихом він запалив би вугілля, з пащі у нього полум’я виходить! У його шиї сидить сила, поперед нього жах стрибає. М’язи на його тілі грубі; як натиснути на них, − не подаються. Серце його тверде, мов камінь, тверде, мов спід у жорнах! Під ним, мов у казані, кипить безодня, йому море, мов горщик на пахощі. Рівні він на землí не має, він створений безстрашним. Він позирає на все гордо: він цар над усіма гордими звірями (Іов 41:1-4, 6, 12-16, 23, 25-26). Ось проти кого ми боремось, брате! Ось яким зобразило Слово цього тирана! Однак перемогти його буває легко тим, що̀ як слід проводять життя на самоті — завдяки тому, що не мають в собі нічого, що̀ ворогові належало б. Зрікшись світу, вони здобули високі чесноти, бо пізнали і полюбили Того, Який воює за них. Хто, скажи мені, приступивши до Господа і маючи страх Його в серці своїм, не перемінився єством і, осінивши себе божественними законами й ділами, не просвітлів душею, не засяяв божественним розумінням? Такий муж не дозволяє ніколи душí своїй бути пустою, бо має в собі Бога, Який спонукує ум невгамовно прямувати до світла. І душí, яка безперервно так діє, дух не допускає розніжуватися пристрастями, але в страшному гніві, немов цар, нещадно стинає їх. Така́ людина ніколи не озирається і не повертається назад, але, практикуючи чесноти, із піднесеними до Неба руками й умовою молитвою на устах і в серці перемагає у невидимій боротьбі».
15. Оповіда́в той брат, що авва Филимон серед інших чеснот мав і таку: не зносив пустої балаканини. Тож якщо хтось, забувши про це, розповідав таке, що̀ не було корисним для душí, то він зовсім не подавав свого голосу. Також коли брат виходив у якійсь справі, він ніколи не питав: «Куди йдеш?» А коли той повертався, не цікавився: «Де ти був?» або: «Що̀ і як робив?» Одного разу відплив той брат до Александрії, бо треба було йому щось там залагодити, а звідти у важливій церковній справі подався до Царгороду, не давши про це знати слузі Божому Филимонові. Перебувши там доволі часу, відвідав тамтешніх побожних братів і повернувся нарешті до свого скиту. Старець, побачивши його, втішився, але, привітавшись і помолившись з ним, сів, і ні про що̀ не запитуючи його, знову поринув у свою умову молитву.
16. Якось, бажаючи випробувати Филимона, брат кілька днів не давав йому хліба. Старець нічого на це не казав. Тоді, поклонившись, брат спитав його:
— Зроби мені, отче, ласку і скажи, чи ти не образився, коли я, як звичайно, не приносив тобі, поїсти?
Филимон відповів:
— Брате, якщо і дванадцять днів не даси мені хліба, я не попрошу його в тебе, бо доки терплю душею, доти терплю і тілом.
Настільки був авва захоплений спогляданням істинного добра́.
17. Филимон казав: «Відтоді, як я прийшов у скит, не дозволяв я своєму помислові виходити поза стíни келії, а й до своєї мислі не приймав я жодного іншого помислу, окрім страху Божого та пам’яті про Страшний суд будучого віку, що̀ загрожує грішникам вічним вогнем та кромішньою темрявою. Проте які бла́га приготовані праведним! Тоді кожний одержить свою нагороду за свої діла́: той за труди подвижництва, той — за милостиню й нелицемірну любов, хтось — за безкорисливість і цілковиту безмовність, хтось — за досконалий послух, а ще хтось — за поневіряння. Над усім цим я постійно роздумую і не допускаю до себе іншого помислу, навіть не можу вже бути з людьми, займати ними свій ум, щоб не віддалитись од божественних роздумів».
18. Притім оповів авва Филимон про одного самітника, який уже й безпристрасність осягнув, і з руки́ Ангела пожи́ву приймав, але через зледачіння (ослаблення уважності до себе) позбувся усього. Бо коли душа́ послабить уважність ума, то її обійме ніч. Де не сяє Бог, там усе темніє, мов покривається хмарою; тоді не зможе вже душа́ споглядати єдиного Бога і вслухатися в Його слова́. Чи то ж Я Бог лише зблизька, — каже Господь, — а не Бог і здалека? Чи може хтось де-небудь у потайне місце сховатись, де б Я його не побачив? (Єр. 23:23-24). І про багатьох інших, що впа́ли, подібне він пригадував. Навів, як приклад, і Соломона, який досяг такої премудрості та слави, що, ніби вранішня зірниця, всіх освітлював, та через малу насолоду втратив цю славу. Отож страшно потурати лінивству. Треба постійно молитися, щоб якийсь грішний помисел не відлучив нас од Бога. Тільки чисте серце, ставши вмістилищем Духа Святого, виразно, як у дзеркалі, бачить у собі Бога.
19. Брат, що̀ жив з аввою, казав:
— Судячи з Филимонових діл, я зрозумів, що в ньому вже зовсім не діють тілесні пристрасті й він став ревним прихильником всякої досконалості. Він завжди виглядав преображеним божественним Духом, зітхав невимовними зітханнями, був постійно врівноважений і повен різноманітних подвигів. Ніщо вже не каламутило чистоти його ума і жодна скверна не торкалася його. Спонукуваний ревністю до подібного способу життя, я наполегливо питав його:
— Як і мені здобути таку чистоту ума?
Филимон відповів:
— Трудись, бо для того потрібно багато праці й уболівання се́рця. Духовні бла́га гідні старанного шукання й труду; вони не стануть нашими, якщо будемо лежати чи спати. Навіть земне добро нікому не дається без труду. Тому, хто бажає досягнути духовного поступу, треба найперше зректися волі своєї й здобутися на безперервний плач та безкорисливість, не звертати уваги на прогрішення інших, але тільки над своїми ридати день і ніч, не дружити ні з ким із людей. Бо душа́, яка вболіває серцем за власну ду́шу й оплакує свої гріхи, є мертвою для світу і світ вмирає для неї. Тоді гинуть тілесні пристрасті — і людина вивільнюється з-під їхньої влади. До того ж, зрікшись світу, а з Христом злучившись, полюбивши Бога над усе, перебуває вона у безмовності, зберігає Його о́браз і стає подібною до Нього. Така людина приймає від Бога дари Духа і стає храмом Божим, а не житлом демонів, тож праведні діла́ явить Богові. Так і душа́, ставши чистою ще за життя, звільняється од скве́рни і, не маючи жодної не́чисті та плями гріха, зодягнеться врешті вінцем правди і засяє красою чеснот.
У кого ж на початку відречення не з’явиться у серці плач, не зринуть духовні сльо́зи, пам’ять про безконечні муки, справжня безмовність, постійна молитва, псалмоспів і повчання у божественних Писаннях, в кому не стануть вони звичкою (другою природою) і страх Божий не завладарює в душí — той ще перебуває у тісній дружбі зі світом і не може мати ум чистим у молитві. Бо тільки благочестя й страх Божий очищують ду́шу від пристрастей, чинять ум вільним і вводять його у природне для нього споглядання, дають йому зазнати богослов’я, як блаженства. Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога (Мт. 5:8). Для тих, що̀ сподобились такої чистоти се́рця, ця заохота слугує заставою будучності і зберігає дух непохитним.
Отож усіма силами дбай про чесно́ти й подвиги, якими підносимось до благочестя, що є умовою чистотою, плід котрої — природне для ума богословське споглядання. Бо діяння є сходженням до споглядання, як каже проникливий розумом Григорій Богослов. Тому́, якщо будемо недбалими у цьому діянні, то залишимося чужими для всякої любомудрості. Бо хоч би хтось і досягнув са́мої вершини чеснот, але повсякчас вкрай потрібний йому і труд подвижництва, який приборкує сороміцькі порухи тíла й суворо пильнує по́мисли. Лише тоді вселиться у нас Христос. Бо що більше помножується наша праведність, то більше духовно мужніємо. І врешті ум, ставши досконалим, пригорнеться до Бога та осіниться божественним світлом — і йому відкриється багатство невимовних таємниць. Тоді він по-справжньому пізна́є, де мудрість, де сила, де розум, де довголіття і життя, де світло очей і мир. Бо поки він бореться з пристрастями, доти не має можливості насолодитись пізнанням усякого добра́; бо як гріхи наші роблять сліпим ум (щоби не бачив чеснот), так і наші чесно́ти засліплюють його, аби не бачив гріхів. Але коли ум віддалиться од боротьби і сподобиться духовних дарувань, тоді спочине на ньому благодать, і він увесь стає світловидним та не відхиляється од споглядання духовних речей. Такий ум не прив’язується ні до чого земного, але вже перейшов від смерті до життя.
То́му, хто прагне наблизитись до Бога, треба мати непорочне серце й чисті уста, щоби слово, виходячи з чистих уст чистим, могло достойно оспівувати Бога, бо ж душа́, що̀ прилучилася до Господа, постійно з Ним розмовляє. Забажаймо ж, брате, такої висоти́ чеснот. Перестаньмо плазувати по землí, плутаючись у пристрастях. Хто полюбив подвиг і відчув близькість Бога, той причащається Його святого світла; хто знемагає з любові до Бога, той насолоджується якоюсь незбагненною духовною Господньою веселістю, як сказано в божественному псалмі: Радій у Господі — і Він сповнить тобі бажання твого се́рця, виведе, як світло, твою правду і твоє право, як полудень (Пс. 37:4, 6). Чи є любов сильніша від Божої, що̀ вливається до душí, очищуючи її від усякого зла? Тоді душа́ щиро зітхає: Я з любові знемагаю (П. п. 2:5). Невимовним й незбагненним є сяйво божественної краси! Не можна її ні словом описати, ні слухом вмістити! Чи на блиск зірниці вкажеш, чи на сяйво місяця, чи на світло сонця — все це ніщо проти Божої слави, бо все жалюгідне перед лицем істинного світла, як найглибша ніч або найпохмуріша мла перед найяскравішим полуднем. Так казав і святий Василій Великий, дивний між учителями, який це пізнав із досвіду й навчився цього.
20. Усе це, та ще більше від цього, розповідав брат, що̀ жив з аввою. Але хто не подивується ще й такому доказові великої Филимонової смиренності? Вже віддавна сподобившись пресвітерського звання і так щиро діткнувшись Небесних речей життям і умом, він дуже рідко приступав до святої трапези священнодійства. Незважаючи на постійне обережне життя своє, нечасто й причащався. А коли вже сподоблявся Божественних Таїн, то перед тим довго молився Богові, умилостивлюючи Його псалмоспівами та сповіданнями. Жахався він голосу священика, що̀ виголошував на Літургії: Святая — святим. Тоді, — казав він, — уся церква повна святих Ангелів, а Сам Цар сил таїнственно священнодіє, перемінюючи хліб і вино у Тіло й Кров Свою і через святе Причастя вселяється у наші серця́. Тому́ треба непорочно й чисто, ніби перебуваючи поза тілом, зважуватись на святе Причастя пречистих Христових Таїн, аби стати причасниками просвітлення, що̀ від Них настає.
Чимало святих Отців бачили святих Ангелів, які остерігали їх від усього гріховного, тому́ й перебували в глибокому мовчанні, не розмовляючи ні з ким. Спілкуючись з людьми, не говорив Филимон нічого земного, тільки те, що̀ душекорисне і спасенне для них.
21. І ще таке розповів той брат: «Коли старцеві потрібно було само́му продавати своє рукоділля, то, щоб не дійшло до якоїсь брехні, клятви, зайвого сло́ва або іншого якогось гріха, то, розмовляючи й торгуючи, він видавав себе за юродивого, і кожний, хто бажав купити його рукоділля, давав йому за робо́ту, скільки сам хотів. Плів же він малі кошики. Те, що̀ давали за них, — вдячно приймав».
Текст за виданням «Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві» (Львів, Монастир Свято-Іванівська Лавра, «Свічадо», 2003 р.).
