Святитель Василій Великий
5-а аскетична бесіда.
„Ὁ ἀσκητικός βίος“
1. Монаше життя має одну мету: спасення душí. Тому́ треба з Божим страхом заховувати усе, що̀ може до тої мети вести так, якби заповіді Божі, бо закон Божий не має іншої цілі, а тільки спасення тих, що̀ його заховують.
Як той, що̀ входить у купіль, скидає з себе всю одежу, так і той, хто приступає до монашого життя, повинен скинути з себе усе, що̀ має зв’язок із світським життям, і так увійти у життя Божої премудрості.
Найважнішою справою, про яку християнин повинен дбати найбільше, є те, щоби скинути з себе ті природні схильності до злого, що̀ плямлять ду́шу. Далі треба, щоби той, що̀ прямує до величного і святого життя, відрікся усього, що̀ має, бо журба і дбання про дочасні речі є для душí причиною великого розсіяння.
Тому́ коли найдеться більше таких, що̀ змагають до тої само́ї мети спасення, і коли зачнуть спільне життя, першим для них правилом нехай буде, щоб в усіх було одно серце, одна воля, одно бажання і щоб уся суспільність була одним тілом, зложеним з ріжних членів (1 Кор. 12, 12).
А того годі осягнути іншим чином, як тільки повною спільністю. Нехай нічого до нікого не належить як власність, за власність нехай нічого не уходить, ані одежа, ані посудина, ані ніяка річ, яка в життю потрібна. Нехай усі ті речі служать потребі, а не власникові.
Так саме, як більшому тілу не відповідає мала́ одежа, ані меншому більша, як кожному тілу вигідна і до́бра є одіж по мірі, так і з іншими речами: тапчан, мата, те́пла одежа, сандалі повинні бути для того, що̀ їх потребує, а не для того, що̀ їх має.
Зовсім як хорий уживає ліків, а не здоровий, так усього, що̀ служить для ужитку тíла, повинен уживати той, що̀ йому потреба, а не той, що̀ має усього подостатком.
2. Поміж людьми є ріжні настроєння — не всі однаково думають про те, що̀ корисно, тому́, щоби не було непорядку і замішання, якби кожний жив по своїй волі, треба, щоби той, що̀ перевищає усіх мудрістю, повагою і святістю усього життя, був поставлений настоятелем інших. Його чесноти стануться спільним добром усіх, що̀ будуть його наслідувати.
Як коли кількох малярів малює одно лице, а всі образи́ будуть подібні до себе, бо будуть усі подібні до одного, так саме й обичаї, як усі будуть звернені до наслідування одного, то на всіх однаково відіб’ється приклад святого життя.
А коли один буде вибраний настоятелем, устануть усі особисті волі, усі будуть підчинятися волі вибраної, найліпшої, всі підуть за приказом Апостола, що̀ поручає: „Усяка душа́ властям поставленим нехай повинується... ті, що̀ противляться, стягнуть на себе кару“ (Рим. 13, 2).
А справжній і досконалий послух підвладних для настоятеля виявиться у тім, що не тільки від злого здержуємося за радою настоятеля, але й без його гадки не робимо навіть того, що̀ є похвальне. Здержливість і усяке умертвлення тíла є корисні, але як хто йде за власною склонністю і робить, що̀ йому подобається, а не слухає ради настоятеля, буде це радніше прогріхом, ніж заслугою*, „бо хто противиться власті, Божому повелінню противиться“ (Рим. 13, 2), чеснота послуху має більшу нагороду від здержливості.
І того треба, щоби всі спільно однаково любилися — як чоловік з природи має до всіх членів свого тíла одну любов, бажає усьому тілу здоров’я, а терпіння одної часті тíла приносить усьому тілу біль.
Але подібно як у нас біль кожної часті тíла відбивається на усьому тілі, хоч деякі часті тíла є достойніші від інших, бо напр. не є нам рівнодушне, чи око, чи палець у ноги́ болить, хоч би біль був такий самий; так саме любов і співчуття повинні бути в усіх рівні для усіх, що̀ живуть у монастирі, а більша честь справедливо належиться тим, що̀ є потрібніші.
А що загалом монахи повинні взаємно любитися одною мірою любові, то не повинно бути ніколи в монастирі яких-небудь приватних товариств і зв’язків. Бо хто одного любить більше, ніж інших, сам себе обвиняє, що інших не добре лю́бить. Отож особливша любов повинна бути з монастиря видалена зовсім так са́ме, як неприличні сварні. Зі сварні виходить ворожнеча; з особлившої любові підзори і зависть. Всюди, де нема рівності, там для покривджених є причина до заздрості і ненависті. Тому́ Христос казав наслідувати доброту Того, що̀ велить сонцю давати світло праведним і неправедним (Мат. 5, 45). Отож як Бог однаково дає всім світло, так і ті, що̀ Бога наслідують, нехай розсівають на всіх проміння спільної і рівної любові.
Де нема любові, там конечно заступає її ненависть, бо коли Бог є любов’ю, як каже св. Йоан (1 Йоан. 5, 45), то ясне, що диявол є ненавистю. Тому́ як той, хто має любов, має Бога, так навпаки той, що̀ має ненависть, живить у собі диявола.
Тому́ треба, щоб усі мали до всіх одну таку саму любов, а почесть таку, яка кому́ належиться.
При такій взаємній любові і споріднення тілесне нічого до любові не додасть. Навіть тоді, як хто мав би рідного брата або сина або доньку в монастирі, не буде їх любити для тілесних зв’язків більше, ніж інших. Хто у тій справі йде за голосом природи, зраджується, що від природи ще не відступив, він ще слухає тíла.
Заборонені є й безкорисна бесіда і непотрібне розсіяння у розмові з братами. Треба тільки про те говорити, що̀ корисне для душí, а й те повинно бути сказане скромно у відповідному часі і тим, кому́ воно поручене. Підчинений нехай чекає на дозвіл настоятеля.
А негодовання, шепти, говорення знаками, усе те нехай буде віддалене. Негодовання треба все підозрівати як обмову, а говорення знаками братові вказує на щось тайне і недобре, що̀ буває початком ненависті і підозріння.
А коли прийде до тебе брат на розмову, нехай потреба буде мірою голосу. До того, що̀ стоїть ближче, говориться тихше, а до дальших піднесеним у міру голосом.
А коли хто дає братові раду або його до чого заохочує, а уживає при тім піднесеного голосу, немовби грозив, нехай буде відлучений від суспільності, бо образив брата.
Поза назначеними й конечними випадками з монастиря не виходимо.
А що є не тільки мужеські монастирі, але й женські, то всі правила чернечого життя обов’язують однаково іноків і інокинь. Одначе треба знати, що в життю інокинь треба більшої й докладнішої обережності й скромності, також треба більшого убожества, мовчання, послуху і сестриної любові, треба більшої уваги при виходженню з монастиря і при розмовах, взаємної зичливості, зберігання усякої особлившої приязні і любові. В усіх тих справах інокиня повинна більше утверджуватися.
Та, що̀ має над інокинями зверхність, нехай не шукає того, що̀ сестрам миле, ані не старається про їх ласку, позволяючи на те, що̀ їм подобається; нехай буде завсіди поважна, се́стри нехай бояться її і почитають. Вона повинна знати, що здасть строгу справу перед Богом з усього, що̀ в монастирі діється не так, як повинно бути. А се́стри нехай від настоятельки нічого не домагаються, що̀ їм миле та солодке, але того, що̀ корисне і нехай не розбирають з цікавості того, що̀ заказане (бо такий звичай веде до бунту, непослуху).
Як без усякого застереження приймаємо Божий закон, знаючи, що Св. Письмо є Богом об’явлене й корисне, так са́ме се́стри нехай приймають прикази настоятельки без осуджування, нехай виконують кожну її раду з радістю, не із смутком і не приневолені, щоби їх послух заслугував на нагороду. Нехай слухають не тільки тоді, коли настоятелька приказує щось, що̀ дотикає строгості життя, але також і тоді, коли напр. заборо́нить постити або накаже поживнішу страву або припише щось такого, що̀ приносить пільгу або полегшу. Нехай усе сповняють однаково радо, бо усе, що̀ настоятелька прикаже, є для них законом; нехай будуть про те пересвідчені. Але коли з конечності треба буде розмовитися з яким мужчиною, чи з таким, якому поручено якусь справу або який міг би в чім помогти, то нехай би сама настоятелька розмовилася з ним при одній або двох сестрах, які як для свого віку, так і чесноти могли би безпечно розмовляти, а як котрій сестрі прийде на гадку щось корисне, нехай піддасть це настоятельці і через неї нехай скаже.
Примітка:
* Дослівно: „буде прогріх більший від доброго дíла“. Може св. Василій хоче сказати, що непослух, хоч є прогріхом і хоч є злий і відбирає багато заслуги умертвленню, одначе її не зовсім зносить.
Текст за виданням «Аскетичні твори св. отця нашого Василія Великого» (переклад з грецької митр. А. Шептицького, ЧСВВ; Рим, Видавництво оо. василиян, 1989 р.).
Немає коментарів:
Дописати коментар