Святитель Василій Великий
4-а аскетична бесіда.
„Ὁ ἄνθρωπος κατ᾽ εἰκόνα Θεοῦ ἐγένετο.“
1. Бог сотворив людину на свій о́браз і свою подобу, а гріх красу о́браза зіпсув, втягнувши ду́шу в пристрасть і пожадання. Бог Творець чоловіка є правдивим життям. Тому хто втратить Божу подобу, тратить тим самим і зв’язок із життям. Хто жиє без Бога, неможливе, щоби мав щасливе життя. Тому́ вернімся до первісної благодаті, від якої ми відчужилися через гріх; наново приберім свої ду́ші по Божому образові, станьмося подібні до Творця безпристрасністю.
Хто наслідує безпристрасність Божої природи по змозі у самім собі, той відновляє в своїй душí о́браз Божий. А хто тим чином стався подібний до Бога, той набув і подобу Божого життя, щоби на всі віки лишитися в тім щасті.
Тому́ коли безпристрасність повертає нам о́браз Божий, а це нам дає тривалість життя, то занедбаймо й усе інше, дбаймо про те одно, щоби наша душа́ ніколи не попалася у неволю пристрасті і щоби наша думка непорушно тривала й була непоконаною серед бур усіх спокус; так станемо учасниками Божого блаженства.
До цієї праці багато причиняється дівицтво, як хто має цей дар. Бо небесний дар дівицтва не лежить тільки у самій здержливості від подружжя і родження дітей, але усе життя і спосіб життя й обичаї повинні визначатися так красою дівицтва, щоби у кожній справі виявлялася чистота безженного. Бо і бесідою можна переступити шосту заповідь і слухом сплямити ду́шу і в серце прийняти нечистоту; можна і неуміркованням у їді й питтю переступити міру здержливості; а хто в усіх тих справах заховує здержливість по правилу дівицтва, той виявляє досконалий і повний дар дівицтва.
2. Тому́ коли бажаємо, щоби наша душа́, стаючись подібна Богу, прибиралася красою свободи від усяких пристрастей і щоби ми тим чином набували вічне життя, то уважаймо на себе, щоби ми припадково не вчинили чогось негідного нашої святої присяги. Так заслужили б ми на засуд Ананії. Можна йому було зразу не обітувати Богу своєї посілості, але коли, дивлячись на людську славу, щоби люди подивляли його щедрість, посвятив обітом своє майно, а опісля відложив часть його вартості, стягнув тим на себе такий гнів Бога, якого Петро був слугою, що йому не лишив Бог ні одної хвилі на покаяння.
Перед обітом монашого життя, хто тільки хоче, може з дозволу закону вибрати собі життя вигідне і взяти на себе ярмо супружжя: але як вже раз хто зложив обіти, то повинен себе заховувати Богу так, як який предмет, посвячений Йому, щоб вертаючи життю світовому і його уживанням тіло раз пожертвуване Господу Богу в святих обітах, не заслужити на засуд святокрадства. А у тім, що̀ кажу, не годжуся з деякими писателями й вчителями.
Думають, що чеснота дівицтва лежить тільки у самій сторожі тíла, а я звертаю увагу на всякий рід пристрасного прив’язання, кажу, що той, що̀ віддав себе Богу, мусить уважати, щоби не сплямити душí ніякою пристрастю світа. Гнів, зависть, пам’ять обра́зи, неправда, гордість, легкодушність, говірливість, лінивство у молитві, пожада того, чого не мається, недбальство у виконанню закона, замилування в гарних одягах, дбання про красу лиця, про товариства, про розмови без конечної потреби, — усього того мусить якнайпильніше стерегтися, хто у дівицтві приніс із себе жертву Богу. Бо майже однаково є небезпечно впасти в яку одну з цих провин, як просто у гріх. Усе, що̀ походить з пристрастей, неначе плямить красу й чистоту душí і є перешкодою у Божому життю монашому. Тому́ на усе те мусить уважати той, хто відрікся світа, щоби ніяк не плямити себе, немов свята́, Богу посвячена посудина.
Треба і це пам’ятати, що хто вибрав життя монаше, той перейшов границі людської природи і прийняв безтілесний спосіб життя, вибрав життя Ангелів, бо це прикмета ангельської природи — бути вільним від усякого зв’язку супружого і тривати в безустаннім огляданні Божого лиця, не звертаючись до ніякої іншої краси.
Тому́ хто перейшов до ангельського достоїнства, а плямить людською пристрастю ду́шу, той подібний до пантери, у якої волос ані зовсім білий, ані зовсім чорний, а цяткований ріжними плямами, і тому́ годі її зачислити ні до білих, ні до чорних.
Нехай же це буде загальною радою і напімненням для тих, що̀ вибрали здержливість і чистоту життя.
3. Та треба докладної науки про поодинокі чесноти.
Хто покинув світ і вправляється у Божім способі життя, нехай того не робить без проводу і помочі, бо треба конечно, щоби монаше життя мало свідків, тільки так буде воно вільне від підзорів.
Духовний закон не позволяє, щоби менше як 12 брало участь у тайні Пасхи; так і тут тих, що̀ жиють разом у монастирі, повинно радніше бути більше ніж десять, а не менше.
Нехай один буде настоятелем, вибраний перед іншими за випробувану чесноту обичаїв й усього життя, щоби був провідником доброго порядку життя. У виборі належить зважати і на вік, бо вже сама природа неначе вказує, що старшому віком належиться більша честь.
Нехай настоятель має таку повагу, щоби нікому в монастирі не вільно було противитися його волі, коли приказує, що̀ дотикає досконалості й порядку життя. Як каже Апостол: „Поставленим від Бога треба повинуватися, а ті, що̀ Божому повелінню противляться, стягнуть на себе кару“ (Рим. 13, 3). Так і тут у монастирі всі браття повинні бути сильно переконані, що не припадком, а з Божої волі має настоятель таку владу. Вона дана на те, щоби ду́ші поступили в добрім по Божій волі; настоятель піддає те, що̀ корисне для душ, підвладні приймають до́брі його ради.
Отож коли конечно того треба, щоби уся монаша суспільність була послушна настоятелеві і піддана, передовсім треба вибрати такого настоятеля і провідника в монашім життю, якого життя було би прикладом усякої чесноти для тих, що̀ дивляться на нього: він повинен бути, як каже Апостол: „Тверезий, мудрий, чистий, до навчання спосібний“ (2 Тим. 3, 2).
Мені здається, що його життя треба всесторонньо перевірити, питатися не тільки про те, чи має повагу віку (бо буває часом, що не один при сивині і морщинах має вдачу молодика), але найбільше про те, чи його душа́, його спосіб поступовання має повагу сивини́, чи усе, що̀ говорить і що̀ робить, може бути для братії законом і правилом.
Щодо способу удержання життя, то монахам відповідає приписаний Апостолом: „Щоб працюючи, мовчки їли свій хліб“ (2 Сол. 3, 12).
А ручна праця все повинна бути під наглядом кого старшого, що̀ відзначається святістю життя, що̀ праці рук ужив би в міру щоденної потреби. З одного боку треба сповнити заповідь: „В поті лиця їстимеш хліб твій“ (Бут. 3, 19); а з другого боку треба, щоби спосіб життя був бездоганний і чистий від усякої плями, тобто, щоби монахи ніколи не мусіли для пожи́ви виходити з монастиря.
Найліпшою мірою і правилом здержливості буде обминати переса́ди як у догоджуванню собі, так і в умертвленню тíла. Нехай у виповненню заповідей Божих не перешкоджає нам ні пересадне відживлення, ні недуга з пересадного умертвлення; з обох сторін однакова шкода для душí. Тіло занадто кормлене не може слухати і звертається до сліпих поривів пристрасті, а ослаблене і безсильне стається безчинне, немов зв’язане хоробою. Душа́ при такім стані тíла не має свободи підносити очей до неба, вона неначе приневолена зайнятися фізичним болем і звертається до тíла. — Терпіння тíла пригноблює й ду́шу.
4. Тому́ нехай уживання відповідає потребі. Не треба виключати вина́ так, щоби навіть у час недуги не уживати його, ані знов про нього не старатися без конечної потреби. І так в усьому. Нехай усе служить потребам, а не пристрастям монахів.
Усе життя нехай буде часом моли́тви. Одначе треба перервати напруження псальмодії і коліноприклонення. Тому́ треба заховувати часи, призначені святими на молитву, і так, як каже великий Давид: „Я вставав у півночі, щоби визнавати Тобі, які справедливі Твої суди“ (Пс. 118, 62). За прикладом Давида пішли Павло і Сила, що̀ „у півночі молячися, славили Бога“ (Діян. 16, 25), на молитві величали Бога у в’язниці. На іншім місці каже той сам Давид: „У вечер і рано і в полуднє“ (Псалом 54, 18).
У третьому знов часі Св. Дух зійшов на Апостолів, як довідуємося з Діяній Апостольських (2, 15), бо коли фарисеї сміялися з учеників за уживання ріжних бесід, Петро відповів, що вони не п’яні: „є бо третя година дня“.
Час дев’ятий пригадує нам смерть Христову, якої піднявся для нашого спасення. А коли Давид загалом каже: „Сім раз на день я Тебе хвалив за суди справедливості Твоєї“ (Псал. 118, 64), а часи, про які ми згадали, не дорівнюють сімразовій молитві, треба поділити полудневу молитву так, щоби одну частину її відправляти перед обідом, а другу по обіді. Таким чином і для нас Божа хвала, відправлена сім разів на день, буде правилом.
Вступ до монастиря нехай буде замкнений для женщин, а навіть мужчини нехай не входять без дозволу настоятеля. Бо коли усі без розбору входять у монастир, буває часто, що душа́ виливається в невідповідних бесідах, непотрібних байках, а опісля попадає у пусті мислі. Тому́ нехай буде це правилом для всіх монастирів, щоби тільки один настоятель говорив із гістьми про справи конечно потрібні. Нехай він на запити посторонніх відповідає, а усі інші нехай мовчать, щоби не далися втягнути в непотрібні розмови й бесіди.
5. Нехай у монастирі буде склад усіх речей спільний, нехай нічого не називається власністю одного, ані одежа, ані обувок, ані ніяка інша річ, що̀ служить потребам тíла. Уживання нехай залежить від власті настоятеля. Із спільного скла́ду буде він давати кожному, чого треба по приказу ігумена*.
Правило любові не позволяє на частинні приязні і товариства в монастирі. Особливша любов кількох мусить шкодити загальній згоді. Всі повинні мати для всіх одну міру любові, в цілім монастирі мусить бути захована одна рівна, загальна любов. А якби виявилося, що якийсь монах має особлившу більшу любов до монаха (рідного) брата або свояка або для кого-небудь іншого, нехай буде караний так, якби усіх інших скривдив. Надмір любові до одного є певним доказом браку любові до інших.
А як хто прогрішився, нехай буде караний по мірі провини. Покуту дасть настоятель відповідно величині й родові провини: або заборонить вставати разом на співання псальмів або не допустить до Причастя або не позволить засісти до їди з братією. При тім треба уважати на великість гріха і відповідно до того мірити покуту.
Нехай у монастирі служба відбувається по черзі. Двох з ряду на тиждень нехай виконує всі справи потрібні, щоби спільна була нагорода поко́ри і щоби невільно було навіть у добрих ділах виріжнятися від братії і щоби кожний по черзі мав відпочинок. Та зміна праці і відпочинку справляє, що монахи не відчувають утрудження.
Настоятель має власть вибрати по своїй волі, хто має в разі конечної потреби вийти з монастиря і кому́ знов добре лишитися дома при домашніх заняттях. Того нераз треба молодим, бо буває, що навіть у живучих в умертвленню і здержливості краса молодості так процвітає, що може статися комусь нагодою до пристрасті. Тому́ коли хто процвітає молодістю тíла, нехай укриває ту красу так довго, як довго не перемине.
Нехай у монахів не буде ані сліду гніву, ані урази, заздрості, супірництва. Нехай такого почування не зрадить ані лицем, ані рухом, ані словом, ані поглядом, ані скривленням, ані нічим, що̀ може товариша розгнівати.
А коли хто навіть ображений дасть себе пірвати в одну з тих провин, то обра́за власна не вистачає для оправдання його гріху, бо з якої-небудь причини хто зла допустився, зло все остане злом.
Усяке присягання раз на все нехай буде зовсім з монастиря виключене, склонення голови́ або потвердження словом і для того, що̀ говорить, і для того, що̀ слухає, нехай заступить усякі присяги. А хто не повірить простому твердженню, зраджує себе само́го, що̀ не привик до правдомовності. Настоятель зачислить його до винуватих і поправить його покутою.
А коли день перейде і закінчаться всі праці і тілесні і духовні, кожний повинен перед спочинком судити власне сумління, і що̀ тільки сталося не так, як повинно статися — чи зла гадка, чи пуста бесіда, чи лінивство у молитві, чи оспалість при псальмодії, чи бажання світського життя — нехай ніхто не скриває провини, а перед усіма нехай обвиниться. Спільна молитва буде ліком для того, що̀ у чімсь провинився.
Примітка:
* Καθηγούμενος дає на приказ τοῦ προῃγουμένου, тобто, наприклад, намісник на приказ ігумена.
Текст за виданням «Аскетичні твори св. отця нашого Василія Великого» (переклад з грецької митр. А. Шептицького, ЧСВВ; Рим, Видавництво оо. василиян, 1989 р.).
Немає коментарів:
Дописати коментар