Святитель Дмитро (Туптало)
Внутрішній чоловік,
що̀ в комірчині се́рця свого усамітнившись,
роздумує і молиться таємно
· Передмова
· ГЛАВА I. Про двоякість чоловіка, навчання (поучення), моли́тви й комірчини
· ГЛАВА II. Про молитву, що̀ зігріває чоловіка, та й любов’ю з’єднує його з Господом
· ГЛАВА III. Про те, що молитва, яку́ проказуємо вустами без уваги ума, є ніщо
· ГЛАВА IV. Про те, що коротка, часто проказана молитва корисніша за тривалу
«У мене в нутрі запалало моє серце, |
Позаяк багато хто з-посеред нас не знає, що̀ таке внутрішнє діло богомисленного чоловіка, ані не відає, що̀ таке богомисленність й, нічого не тямлячи в молитві, яка твориться умом, вважає, що лише тими молитвами належить молитися, які суть написані в книгах церковних, про таємну ж у серці розмову з Богом і про хосе́н, який вона приносить, не здогадується, ані не засмакувавши ніколи тієї духовної солодкості, немов сліпонароджений, лишень чує про сяяння сонця, а яке-то воно, це сяяння, не відає, так са́мо й ті, що̀ про богомисленне поучення і молитву хіба що чують, розуміти ж не розуміють, та й позбавляють себе через невігластво власне численних благ духовних і зрікаються поступу в чеснотах, який підносить до досконалого вгоджування Господеві, цього заради наводжу тут деякі невеликі поучення про внутрішнє навчання і богомисленну молитву для простих, нехай радо починають поволі навчатися за поміччю Божою.
Духовне навчання (поучення) внутрішнього чоловіка починається ось цими Христовими словами: «...Коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері і молись Отцеві твоєму, що̀ перебуває в тайні» (Мт. 6, 6).
ГЛАВА І.
Про двоякість чоловіка,
навчання (поучення), моли́тви
й комірчини
Чоловік є двояким: зовнішнім і внутрішнім, тілесним і духовним. Зовнішній, тілесний, є видимий, натомість внутрішній, духовний, — ні. Проте, за словом святого апостола Петра́, «прихована сердечна людина, в нетлінності лагідного і мовчазного духа» (1 Пт. 3, 4)1. І святий Павло виявляє двоякість чоловіка, кажучи: «Хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня обновлюється день у день» (2 Кор. 7, 16). Це мовить апостол, аби засвідчити існування внутрішнього й зовнішнього чоловіка. Отож, зовнішнього чоловіка творять багато членів, а внутрішній за Божою благодаттю досягає досконалості умом, увагою до себе й острахом Господнім. Діла́ зовнішнього чоловіка суть явні, внутрішнього ж — таємні, за словом псалмопівця: «Приступить чоловік, і серце глибоке» (Пс. 63, 7). Та й апостол каже: «Хто-бо з людей знає, що̀ в людині, як не дух людський, що̀ у ній» (1 Кор. 2, 11), лишень єдиному Господеві, що̀ випробовує серця́ й утроби, відомі всі тайни внутрішнього чоловіка.
Двояке й поучення (навчання), зовнішнє і внутрішнє: перше в книгах, друге — в роздумуванні про Бога, одне в любові до мудрості, інше — в любові до Го́спода, зовнішнє у пишномовстві, внутрішнє в моліннях, це — в гостроті ума, те — в теплоті духа, зовнішнє у проповідництві, внутрішнє ж у помислах, перше знання надимає, друге будує (див.: 1 Кор. 1, 8); зовнішнє клопочеться, бажаючи все знати, а внутрішнє лишень до себе дослуха́ється й, окрім Бога, нічого іншого знати не хоче, та й, услід за Давидом, мовить до Нього: «Тобі сказало серце моє: “Я шукаю лиця́ Твого!” Лиця́ Твого шукатиму, Господи» (Пс. 26, 8). І ще: «Як прагне олень до джерел водяних, та̀к прагне душа́ моя до Тебе, Боже» (Пс. 41, 2).
Двояка й молитва, зовнішня і внутрішня: явно мовлена й таємно, соборна та келійна, уставна й спонтанна (самовільна).
Молитва, яку творимо явно, що̀ її церковний устав нам приписує, соборна, має визначений час — полунощниці, утрені, часів, літургії, вечірні, повечір’я, на які люд заклика́є дзвін; мусять-бо вірні ці моління, як належну данину, Цареві Небесному на всякий день воздавати.
Молитва ж, яку творимо таємно, спонтанна (самовільна), триває безнастанно, коли хто забажає, й ніхто до неї не заклика́є, лишень сам дух, що̀ спонукає молитися. Згадана храмова молитва має певну кількість псалмів, тропарів, канонів та інших піснеспівів і дій єрейських. Самовільна ж молитва подібна до безнастанної, цебто числом її не визначити, бо молиться хто, скільки хоче: інколи коротко, інколи довго. Першу мовимо вустами й вслух, другу — лише умом. Ту творимо стоячи, а цю не тільки коли стоїмо чи ходимо, а й сидячи чи на ложі спочиваючи, тоді, коли лишень трапиться нам піднести ум свій до Го́спода. Соборну молитву творимо в храмі, в Церкві Господній або з якоїсь нагоди у домі, де вірні зберуться. Самовільну ж молитву творимо в своїй зачиненій комірчині, за словом Господнім: «...Коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері і молись Отцеві твоєму, що̀ перебуває в тайні» (Мт. 6, 6).
Двояка є й комірчина, зовнішня і внутрішня: кажу, видима й духовна; видима — з де́рева чи з каменю, а духовна — серце, або ум, чи, за св. Теофилактом, таємна думка — це все одне й те ж. Видима комірчина перебуває на сталому місці, духовна ж — разом із чоловіком, де б він не був, і завжди в нутрі се́рця його, в якому, зібравши по́мисли свої, може умом своїм замкнутися і таємно молитися до Бога. І навіть коли посеред людей перебуває і з багатьма бесідує, бо ж внутрішня молитва (навіть коли трапиться кому́, перебуваючи між людьми, відчути потяг духа на молитву) ні вуст не потребує, ані книг не шукає, й порухів язика не вимагає, а також і голосу (якщо це на самоті відбувається), лишень піднесення ума до Бога й заглиблення у Нього, що̀ на кожному місці можливе.
Видима комірчина само́го чоловіка безмовного зачиняє, внутрішня ж, духовна, вміщує в собі Бога й усе Небесне Царство, бо ж Сам Христос у Євангелії мовив: «Боже Царство всередині вас» (Лк. 17, 21)2. Також Слова́ Макарія Єгипетського пояснюють це — серце маленьке, однак може вмістити все: у ньому Бог, у ньому ангели, там — життя і царство, там град небесний, там і скарби благодаті.
У цій внутрішній комірчині се́рця чоловікові належить зачинятися частіше, ніж у стінах дому, й, зібравши всі свої по́мисли, ставати умом своїм перед Господом та й молитися до Нього таємно, теплотою духа й живою вірою, і повчатися у роздумуванні про Бога, аби зрости мужем досконалим.
ГЛАВА ІI.
Про молитву, що̀ зігріває чоловіка,
та й любов’ю з’єднує його з Господом
Насамперед нехай буде відомо, що християнинові (а що більше духовній особі за гідністю її покликання) належить усіляко клопотатися повсякчасно, аби з’єднатися йому з Богом Сотворителем, який любить, благодіє і є найбільшим добром чоловіка, та й Господом і для Го́спода той сотворений. Бо центром душí (останнім місцем), яку Бог сотворив, є тільки Він сам, від Нього ж вона буття й природу прийняла, у Ньому їй і жити вічно. Все-бо видиме на землí, що̀ його любимо й бажаємо, слава чи багатство, дружина чи діти, словом, усе красиве, миле й люблене у світі цьому, не є властиве душí, хіба що трохи тілові, та й дочасне все це, отож, як тінь, мине швидко; душí ж, вічно сущій, нíде вічно впокоїтися, лишень у Бозі вічному, як у найбільшому своєму добрі, величнішому за всі красо́ти, кращому за насоло́ди й приємності, найсолодшому й наймилішому, та в її (душí) властивому місці, яке ніколи не промине й куди вона ще мусить повернутися: як плоть, що̀ з землí взята, в неї покладається, та̀к душа́, що̀ в Бога суща, до Нього ж повертається і в Ньому перебуває, для того ж і створив її Господь, аби в Ньому перебувала вона довіку. Ось тому́ в житті цьому дочасному ревно треба шукати злуки з Богом, аби у прийдешньому сподобитися з Ним і у Ньому вічно перебувати.
А злучитися з Ним можна не інакше, як найбільшою сердечною любов’ю. Бо і грішниця з Євангелії завдяки цій любові одержала від Го́спода велике милосердя через прощення її гріхів і міцно з’єдналася з Ним, «бо багато полюбила» (Лк. 7, 47). Він-бо любить тих, які Його люблять, і єднається з тими, які прагнуть єдності, та являється тим, що̀ Його шукають, та й тим, які бажають насолодитися Його любов’ю, подає невичерпну насолоду (див.: Прип. 8, 17).
Тож, аби під силу було чоловікові розігріти в своїм серці таку Божественну любов, що̀ вона з Господом в’яже та й поєднує із Ним нерозлучним союзом любові, треба часто молитися, підносячи ум свій до Бога; бо як дрова, які щоразу докидають до вогнища, підсилюють полум’я, та̀к часта молитва заглибленого в Бога ума розпалює в серці Божественну любов. А коли вона розгориться, то просвітить, навчить і зігріє всього внутрішнього чоловіка, невідоме й таємне мудрості своєї явить йому та й учинить його полум’яним серафимом, що̀ повсякчас духом своїм предстоїть перед Богом і умом своїм на Нього споглядає, черпаючи з цього солодкість духовну.
ГЛАВА ІII.
Про те, що молитва,
яку́ проказуємо вустами без уваги ума,
є ніщо
Не зайве тут буде згадати деякі вислови апостолів про молитву, що̀ її творимо духом чи умом, які дещо важкі для розуміння, та й покласти край згаданим труднощам.
У Посланні до ефесян святий апостол Павло радить молитися духом: «Моліться завжди в дусі всякою молитвою і благанням» (Еф. 6, 18). У 1-му Посланні до коринтян той самий апостол мовить: «Коли я молюся мовами, дух мій молиться, а розум мій без плоду» (1 Кор. 14, 14). Як це зрозуміти, що чоловік, який молиться духом, залишається безплідний умом?
Відповідь: слово «дух» у Святому Письмі має різні значення щодо чоловіка: інколи воно означає дихання, инколи саму ду́шу, а ще коли добрий або злий намір чи бажання, або й якусь внутрішню чесноту чи її протилежність. Ось приклад: дух смирення, дух любові, дух милосердя і подібне. І навпаки: дух гордості, дух ненависти, дух грошолюбности тощо. Інколи «дух» ужито для позначення якогось дару Святого Духа, як-от: дух премудрості, дух пізнання, дух прозорливості й подібне, а інколи слово це означає сам ум, що̀ можемо прочитати в цього ж апостола: «Відновлюйтесь духом вашого ума» (Еф. 4, 23).
Отож, радячи ефесянам молитися духом, апостол має на увазі сам ум, яким чоловік, молячись, мусить піднестися до Бога. Пишучи ж до коринтян, апостол мовить про дух, що̀ молиться, й про ум, що̀ перебуває без плоду, тобто, під духом розуміє людський голос і дихання, коли каже: «Яка вам користь, о коринтяни, коли лише голосом, що̀ від вашого дихання, молитеся, а ум ваш до молитви не дослуха́ється, а про щось собі мріє? Який хосе́н багато язиком мовити, а умом не розуміти слів проказаних? Бо коли й тисячу слів язиком промовиш, чоловіче, й навіть коли усією гортанню щодуху заспіваєш, а ум твій не предстоїть перед Богом й на Нього не споглядає, а сторонніми помислами відволікається, то ця молитва твоя не принесе тобі жодної користі, й Бог її не почує та й без плоду зоставить». Добре пояснив це святий Кипріян, кажучи: «Як ти хочеш, аби Бог почув тебе, коли ти сам себе не чуєш? Бажаєш, щоби Бог пам’ятав про тебе, коли молишся, а однак не пам’ятаєш сам про се́бе!» Та й апостол коринтянам, а разом й усім нам, ставить себе за приклад, мовлячи: «Буду молитися духом, а й розумом буду молитись. Буду співати духом, а й розумом буду співати» (1 Кор. 14, 15). Коли ж, як каже, творити молитву язиком і голосом, що̀ походить з дихання, то треба й умом молитися.
ГЛАВА ІV.
Про те, що коротка,
часто проказана молитва
корисніша за тривалу
Довідався я від досвідчених у богомисленні й у сердечно-умовій молитві, що теплішою і кориснішою є коротка й часто повторювана, ніж тривала, молитва (й вона не залишається без великого хосе́ну, але в досконалих, а не в почаківців). Бо в тривалій молитві ум (у чоловіка, що̀ не звик до неї) не може довго предстояти перед Богом, бо вражає його (ум) звична неміч непостійности, викрадає до зовнішнього, і теплота духа незабаром остигає у ньому; і є така́ молитва не молитва, а сум’яття ума, якого туди й сюди відволікають по́мисли, що̀ трапляється і в храмових соборних піснеспівах, і в келійних довготривалих правилах. Коротка ж і часто повторювана молитва надійніша, бо тепліше може довершитися через заглиблення в Бога на часи́ну всього ума. Заради цього й Господь мовить: «...Коли мо́литесь, не говоріть зайвого» (Мт. 6, 7), та й святий Йоан Ліствичник у «Райський драбині» повчає: «Не многослов, нехай ум вдається не до вишукування слів. Бога вмилостивило єдине митареве слово, також одне спасло й розбійника. Многослів’я-бо часто в молитві розсіює ум та спонукає його до мріяння, однослів’ю ж під силу ум зосередити» (Слово 28).
Однак хтось запитає: навіщо ж тоді апостол пише до солунян: «Моліться без пере́рви» (1 Сол. 5, 17)?
Відповідь: зазвичай, у Святому Писанні часто повторюване діло назване повсякчасним, неперервним, як ось про святого Захарію написано: «...Ось одного разу, коли Захарія за порядком своєї черги служив перед Богом» (Лк. 1, 8). Та̀к треба розуміти й веління апостола Павла щодо безперервного моління — не можливо чоловікові та̀к перебувати в молитві, аби ні вдень, ні вночі її не припинити, бо ж потрібен час для інших діл і необхідних турбот: для праці, розмови, трапези, сну й відпочинку. Тож, я̀к можна безнастанно перебувати на молитві? Хіба що можливо часто молитись, а молитва, яку творимо часто, зараховується як безнастанна. Отож, нехай твоя, часто творена, але коротка молитва не помножує зайвих слів, про що̀ й святі Отці вчать. Святий Теофилакт у тлумаченні на Матея (6) писав: не належить довго мовити молитву, а часто; говорити ж мало. В Бесідах Золотоустого на Послання апостола Павла до ефесян (6) написано ось що̀: той, хто зайве мовить у молитві, не молиться, а пустословить. Ще й Теофилакт у згаданому тлумаченні Євангелія каже: зайве говоріння — це пустослів’я. Гарно каже апостол: «...Волію п’ять слів розумом моїм сказати..., ніж десять тисяч слів мовами» (1 Кор. 14, 19). Тобто, краще мені піднести до Бога коротку молитву уважно, аніж без уваги проказувати численні слова́, й лишень намарно словами й голосом сповнювати повітря.
А ще згадані апостольські слова́ «Моліться без пере́рви» можна розуміти як такі, що̀ стосуються умової молитви: ум-бо може постійно перебувати піднесеним до Бога й молитися до Нього безнастанно.
Отож, уже тепер почни, о душе́, поволі торкатися викладеного тобі повчання, почни в ім’я Господнє, заохочена апостолом, що̀ мовить: «...Все, щоб ви тільки говорили й робили, — все чиніть в ім’я Го́спода Ісуса» (Кол. 3, 17). Тобто робіть з добрим наміром, не лише власної, а й духовної користі шукаючи — якомога більшої слави Божої, аби в усіх наших словах і ділах, і помислах прославлялося ім’я Го́спода Ісуса Христа, Спа́са нашого.
Однак насамперед стисло з’ясуй для себе, що̀ таке молитва.
Молитва — це звернення ума і помислів до Бога. Молитися — значить стояти своїм умом перед Богом і оглядати Його невідступною думкою, та й розмовляти з Ним із благоговійним страхом і упованням.
Отож, зібравши всі свої по́мисли й відклавши всі зовнішні життєві турботи, піднеси свій ум до Бога й дивись на Нього.
Примітки:
1 Цит. за: Новий Завіт Го́спода нашого Ісуса Христа: З 4-го повного пере́кладу Біблії / Пер. з давньогрецьк. о. Р. Турконяк. К.: Укр. Біблійне т-во, 2001.
2 Цит. за: Новий Завіт Го́спода нашого Ісуса Христа... 2001.
Текст за виданням «Дмитро Туптало. Лік духовний: Вибране з творів святителя» (переклад з церковнослов’янської Мирослави Лемик; Львів, «Свічадо», 2005 р.).
Немає коментарів:
Дописати коментар